Так! так!" — думав він. Він вийшов з харчевні і мало не кинувся бігти. Думка про Дуню і матір нагнала на нього раптом чомусь наче панічний страх. Цієї саме ночі, вдосвіта, він і прокинувся в кущах, на Крестовському острові, змерзлий, у гарячці; він рушив додому і прийшов уже вранці. Після кількох годин сну гарячка минула, але прокинувся він уже пізно: була друга година після полудня.
Він згадав, що на цей день призначено похорон Катерини Іванівни, і зрадів, що не був присутній на ньому. Настя принесла йому їсти; він їв і пив з апетитом, мало не з жадністю. Голова його була свіжішою, і сам він спокійнішим, ніж у ці останні три дні. Він навіть подивувався побіжно припливам свого панічного страху. Двері відчинились, і ввійшов Разуміхін.
— А! їсть, отже не хворий! — сказав Разуміхін, взяв стілець і сів коло стола проти Раскольникова. Він був стривожений і не старався цього приховати. Говорив він з очевидною досадою, але не поспішаючи і не підвищуючи особливо голосу. Можна було б подумати, що в нього визрів якийсь особливий і навіть надзвичайний намір. — Слухай, — почав він рішуче, — про мене так чорт вас забирай усіх, але з того, що я бачу тепер, розумію ясно, що нічого не можу збагнути; будь ласка, не думай, що я прийшов допитувати. Наплювать! Сам не хочу! Тепер, якщо й сам усе розкриватимеш, усі ваші секрети, то я ще й слухати, може, не буду, плюну та й піду. Я прийшов тільки дізнатись особисто й остаточно: чи правда, по-перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, склалось переконання (ну, там, десь), що ти, можливо, божевільний або дуже до того близький. Признаюсь тобі, я й сам дуже був схильний підтримувати цю думку, маючи на увазі, по-перше, твої дурні і часом паскудні вчинки (які нічим не можна пояснити), а по-друге, твоє недавнє поводження з матір'ю і сестрою. Тільки недолюдок і падлюка, коли не божевільний, міг так повестися з ними, як ти повівся; отже, ти божевільний...
— Ти давно їх бачив?
— Зараз. А ти відтоді не бачив? Де ти вештаєшся, скажи мені, зроби ласку, я вже до тебе тричі заходив. Мати з учорашнього дня серйозно хвора. Зібралась до тебе; Євдокія Романівна почала умовляти, щоб не йшла; слухати нічого не хоче: "Якщо він, каже, хворий, якщо в нього з головою погано, хто ж йому допоможе, коли не мати?" Прийшли ми сюди всі, бо не пускати ж нам її саму. Аж до самого твого порога упрошували заспокоїтись. Увійшли, тебе немає; отут вона й сиділа. Просиділа хвилин з десять, ми над нею стояли, мовчки. Встала і каже: "Коли він з дому виходить, то, значить, здоровий, і матір забув, отже, непристойно і соромно матері біля порога стояти і ласки, мов милостині, випрошувати". Додому повернулась і злягла, тепер у гарячці: "Бачу, каже, для своєї у нього є час". Вона гадає, що своя — це Софія Семенівна, твоя наречена, або коханка, я вже не знаю. Я одразу ж пішов до Софії Семенівни, бо, брат, я хотів про все дізнатись, — приходжу, дивлюсь: труна стоїть, діти плачуть. Софія Семенівна жалобні платтячка їм приміряє. Тебе немає. Подивився, попросив вибачення і пішов, так і Євдокії Романівні доповів. Отже, все це, виходить, дурниця, і немає тут ніякої своєї, найімовірніше, виходить, божевілля. Але ось ти сидиш і яловичину варену уминаєш, наче три дні не їв. Воно, правда, і божевільні теж їдять, та хоч ти й слова до мене не мовив, та ти... не божевільний! у цьому я заприсягнуся. Передусім не божевільний. Отже, хай вам чорт усім, бо тут є якась таємниця, якийсь секрет, а я над вашими секретами сушити голову не маю охоти. Так тільки зайшов, вилаятись, — закінчив він, підводячись, — душу розважити, але я знаю, що мені тепер робити!
— Що ж ти тепер хочеш робити?
— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?
— Так і дивись, пити почнеш!
— Звідки... звідки це ти дізнався?
— Ще б пак!
Разуміхін трохи помовчав.
— Ти завжди був дуже розсудливим і ніколи, ніколи ти не був божевільним, — зауважив він раптом запально. — Це так: пити почну! Прощай! — і вже хотів вийти.
— Я про тебе, позавчора здається, з сестрою говорив, Разуміхін.
— Про мене! Та... де ж ти міг бачити її позавчора? — раптом спинився Разуміхін, навіть зблід трохи. Можна було вгадати, що серце його повільно й з напругою заколотилося в грудях.
— Вона сюди приходила, сама, тут сиділа, говорила зі мною.
— Вона!
— Еге ж, вона.
— Що ж ти говорив... я хочу сказати, про мене?
— Я сказав їй, що ти дуже хороший, чесний і працьовитий хлопець. Що ти її кохаєш, я їй не говорив, бо вона це знає сама.
— Знає сама?
— Ще б пак! Куди б я не подався, що б зі мною не трапилось, — ти б лишився у них заступником. Я, сказати б, передаю їх тобі, Разуміхін. Кажу це, бо дуже добре знаю, як ти її любиш, і переконаний у щирості твого серця. Знаю, що й вона тебе може любити, і навіть, можливо, вже й любить. Тепер сам вирішуй, як вважаєш, — треба чи не треба тобі пити.
— Родько... Бачиш... Ну... А, чорт! А ти ж куди хочеш подаватись? Бачиш, коли все це секрет, то нехай! Та я... я дізнаюсь, у чому тут секрет... І певен, що неодмінно якась нісенітниця і страшенна дурниця і що ти сам усе й вигадав. А втім, ти найчудовіший хлопець! Найчудовіший хлопець!..
— А я саме хотів ще сказати тобі, але ти перебив, що ти дуже добре оце зміркував, щоб про таємниці і секрети ті не допитуватись. Облиш до якоїсь пори, не турбуйся. Все свого часу дізнаєшся, саме тоді, коли буде треба. Вчора один мені чоловік сказав, що людині повітря потрібне, повітря, повітря! Я хочу до нього піти зараз: розпитати, що він має на увазі.
Разуміхін стояв замислений і схвильований і щось міркував.
"Це політичний змовник! Напевно! І він напередодні якогось вирішального кроку — це напевно! Інакше бути не може і... і Дуня знає..." — подумав він раптом.
— То до тебе ходить Євдокія Романівна, — сказав він, скандуючи слова, — а ти сам хочеш бачитись з людиною, яка говорить, що повітря треба більше, повітря і... і, отже, і цей лист... це теж щось із того ж, — зробив він висновок, мовби про себе.
— Який лист?
— Вона листа якогось одержала, сьогодні, дуже її він стривожив. Дуже. Навіть надзвичайно стривожив. Я заговорив про тебе — просила замовкнути. Потім... потім сказала, що, може, ми дуже скоро розстанемось, потім почала мені за щось гаряче дякувати; потім пішла до себе й замкнулася.
— Вона листа одержала? — задумливо перепитав Раскольников.
— Еге ж, листа; а ти не знав? Гм.
Обидва вони помовчали.
— Прощай, Родіоне. Я, брат... був такий час... а втім, прощай, бачиш, був такий час... Ну, прощай! Мені теж треба йти. Пити не буду. Тепер не треба... чорта лисого!
Він поспішав; та, вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, зненацька відчинив їх і сказав, дивлячись кудись убік:
— До речі! Пам'ятаєш те вбивство, ну, от що Порфирій: стару оту? Ну, то знай, що вбивця цей знайшовся, признався сам і докази всі подав. Це один з тих самих робітників, малярів, уяви собі, пам'ятаєш, я ще їх тут захищав? Чи повіриш, що всю цю сцену бійки і реготу на сходах зі своїм товаришем, коли оті йшли назустріч, двірник і два свідки, він навмисно підстроїв, щоб очі відвести. Яка хитрість, яке самовладання в такому щеняті! Повірити важко; але ж сам роз'яснив, сам в усьому признався! І як же я тоді вклепався! Що ж, на мою думку, це тільки геній прикидання і знахідливості, геній юридичного відводу, — отже, нема чого особливо дивуватись! Хіба таких не може бути? А що він не видержав характеру і признався, то я йому за це ще більше вірю. Правдоподібніше... Але як же я, як же я тоді вклепався! За них на стінку дерся!
— Скажи, будь ласка, звідки ти про це довідався і чого тебе це так цікавить? — з помітним хвилюванням спитав Раскольников.
— Ото ще! Чого мене цікавить! Спитав!.. А довідався я від Порфирія та від інших. А втім, від нього майже все й довідався.
— Від Порфирія?
— Від Порфирія.
— Що ж... що ж він? — злякано спитав Раскольников.
— Він усе чудово мені роз'яснив. Психологічно роз'яснив, по-своєму.
— Він роз'яснив? Сам же тобі й роз'ясняв?
— Сам, сам; прощавай! Потім ще дещо розповім, а тепер справа є. Отож... був такий час, що я подумав... Ну та чого там; потім!.. Нащо мені тепер пити. Ти мене й без горілки впоїв. Адже я п'яний, Родько! Без горілки п'яний тепер, ну та прощавай; зайду, дуже скоро.
Він пішов.
"Це, це політичний змовник, це напевно, напевно! — остаточно вирішив Разуміхін, повільно спускаючись сходами. — І сестру втягнув; це дуже, дуже можливо з характером Євдокії Романівни. Зустрічі в них пішли... А вона ж мені теж натякала. З багатьох її слів... і словечок... і натяків усе це виходить саме так! Та і як інакше пояснити всю цю плутанину? Гм! А я було думав... О господи, що це я надумав. Справді, це було затьмарення, і я перед ним винен! Це він тоді біля лампи, в коридорі, затьмарення на мене напустив. Тьху! Яка погана, груба, підла думка з мого боку! Молодець Миколка, що признався... Та й колишнє тепер усе з'ясовується! Ця хвороба його тоді, його дивні всі такі вчинки, навіть і до того, до того, ще в університеті який він був завжди похмурий, сумний... Але що ж означає тепер цей лист? Тут, можливо, теж що-небудь криється. Від кого цей лист? Я підозріваю... Гм. Ні, про все це я дізнаюсь..."
Він згадав і зміркував все про Дунечку, і серце його завмерло. Він схопився і побіг.
Раскольников, скоро вийшов Разуміхін, встав, повернувся до вікна, поткнувся в куток, у другий, наче забувши про тісноту своєї конури, і... знову сів на диван. Він увесь мовби обновився; знову боротьба — отже, знайшовся вихід!
"Так, отже знайшовся вихід! А то вже занадто все сперлось і закупорилося, тяжко душити почало, дурман обсідав якийсь. Аж від самої сцени з Миколкою у Порфирія почав він задихатись, не бачачи виходу. Після Миколки того ж дня була сцена у Соні; вів і закінчив він її зовсім не так, як би міг уявити собі раніше... Ослаб, значить, вмить і цілком! Враз! І погодився ж він тоді з Сонею, сам погодився, серцем погодився, що так йому самому з такою справою на душі не прожити. А Свидригайлов? Свидригайлов — загадка... Свидригайлов непокоїть його, це правда, але якось не з того боку. Зі Свидригайловим, можливо, ще теж доведеться боротись. Свидригайлов, можливо, теж цілковитий вихід; але Порфирій річ інша.
Отже, Порфирій сам ще й роз'ясняв Разуміхіну, психологічно йому роз'ясняв! Знову свою прокляту психологію підводити почав! Це Порфирій? Та щоб Порфирій повірив хоч на якусь мить, що Миколка винен, після того, що між ними було тоді, після тієї сцени, віч-на-віч, ще до Миколки, на яку не можна знайти ніякого іншого тлумачення, крім одного? (Раскольникову кілька раз за ці дні пригадувалась і поставала уривками перед очима ця сцена з Порфирієм; цілого спогаду він би не міг знести.) Були тоді вимовлені між ними такі слова, зроблені такі рухи і жести, обмінялися вони такими поглядами, сказано було дещо таким голосом, доходило до таких меж, що вже після цього не Миколці (якого Порфирій наскрізь і з першого слова і жесту розгадав), не Миколці було похитнути саму основу його переконань.
А бач! Навіть Разуміхін почав підозрівати! Сцена в коридорі, біля лампи, не минулася тоді марно.