Із кленового цукру й лікарських трав, які сам Герберт збирав на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок у рот досі ще непритомного юнака. У того почалася сильна гарячка, він не приходив до тями цілий день і всю наступну ніч. Гербертове життя висіло на тоненькій волосинці, яка щомиті могла урватися.
Наступного дня, 12 листопада, у Сайреса Сміта і його друзів з'явилася малесенька надія на щасливий кінець хвороби. Герберт нарешті опритомнів. Він розплющив очі, пізнав Сайреса Сміта, журналіста, Пенкрофа і навіть вимовив кілька слів. Він не пам'ятав, що з ним сталося. Йому про все розповіли, і Гедеон Спілет лагідно попросив юнака не ворушитися, бо хоча небезпека минула, потрібен ще не один день, поки рани зарубцюються. Втім, Герберт майже не відчував болю, бо холодна вода, якою раз у раз змочували хлопцеві рани, знімала запалення. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше відчув, ніби з його серця спав камінь. Він доглядав Герберта, як сестра милосердя, як мати рідну дитину. Герберт знову заснув, але цього разу вже спокійним сном.
— Повторюйте мені, що ви не втрачаєте надії, пане Спілете! — просив журналіста Пенкроф. — Кажіть, що ви врятуєте Герберта!
— Так, ми врятуємо його! — відповів журналіст. — Рана небезпечна, куля могла навіть пробити легені, але пошкодження цього органу не смертельне.
— Ох, ваші б слова та Богові у вуха! — побивався Пенкроф.
Цілком природно, що цілу добу, відколи колоністи були [416] в загоні для худоб", вони не думали ні про що, крім юнакової хвороби. Вони навіть не дбали про свою безпеку, хоча пірати могли наскочити з хвилини на хвилину, і не вживали ніяких заходів, аби захистити загін для худоби.
Але того дня, поки Пенкроф сидів поруч із ліжком хворого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили поміркувати, що робити далі.
Перш за все вони обійшли весь загін для худоби, але ніде не виявили й сліду Айртона. Невже бідолаху забрали його колишні поплічники? Невже вони заскочили його зненацька? Чи, може, він одбивався й загинув? Це припущення здавалося вірогіднішим. Перелазячи через паркан, Гедеон Спілет устиг помітити, як один із піратів кинувся бігти до південного відрогу гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. То був один із тих заброд, чия шлюпка розбилася об скелі в гирлі річки Вдячності. А втім, пірат, убитий інже-неровим кинджалом, пірат, тіло якого було знайдено за частоколом, також належав до зграї Боба Гарвея.
Проте в загоні для худоби не лишилося ніяких слідів боротьби. Його ворота були зачинені, вся худоба зосталася на місці. Колоністи не виявили також жодних слідів боротьби або пошкоджень ні в хижці, ні в самому частоколі. Зникли лише Айртон та набої, які той брав із собою.
— Очевидно, на бідолаху напали несподівано, він не захотів здатися без опору, і його вбили, — сказав Сайрес Сміт.
— Боюся, так воно й було, — відповів журналіст. — Потім, певне, пірати оселилися в загоні, де всього вдосталь, і втекли звідси тільки тоді, коли побачили нас. Очевидно також, що, коли ми сюди прийшли, Айртона — живого чи мертвого — тут уже не було.
— Доведеться влаштувати облаву в лісі й очистити наш острів від цих мерзотників! — сказав інженер. — Передчуття не обманули Пенкрофа. Пригадуєте: він вимагав знищити піратів, як хижаків. Якби ми послухались його, то не зазнали б згодом багатьох нещасть!
— Атож, — погодився Гедеои Спілет, — зате тепер ми здобули право не жаліти їх.
— Принаймні, — мовив інженер, — ми мусимо перечекати у загоні, поки з'явиться можливість перевезти Герберта до Гранітного палацу.
— А як же Наб? — запитав журналіст.
— Набові нічого не загрожує.
— А якщо його стурбує наша довга відсутність і він вирішить іти до загону? [417]
— Не можна цього допустити, — швидко відповів Сай-рес Сміт. — Дорогою його можуть убити!
— І все ж таки я побоююсь, що він саме так і зробить!
— Ех, якби працював телеграф, його можна було б попередити! Але тепер це неможливо! А залишити тут самого Пенкрофа з Гербертом ми теж не можемо!.. Мабуть, доведеться мені самому йти до Гранітного палацу.
— Ні, ні, Сайресе, — заперечив Гедеон Спілет. — Ви не маєте права ризикувати своїм життям! Тут сама хоробрість не зарадить! Ті розбійники, звичайно ж, стежать за загоном; вони причаїлися де-небудь у навколишніх хащах, і якщо ви підете, нам доведеться оплакувати двох небіжчиків замість одного!
— Але ж Наб уже цілу добу не має від нас жодної звістки.! Він неодмінно прийде! — повторював інженер.
— До того ж він і не здогадується про небезпеку, і його напевне вб'ють, — додав Гедеон Спілет.
— Невже зовсім немає змоги якось попередити його? Поки інженер подумки шукав ради, його погляд упав
на Топа, що весь час крутився поруч, ніби намагаючись сказати: "А навіщо ж я тут?"
— Топе! — вигукнув Сайрес Сміт. Вірний пес кинувся до хазяїна-
— Справді, хай збігає Топ, — сказав Гедеон Спілет, миттю збагнувши інженерову думку. — Собака проскочить там, де нам не пощастило б і кроку ступити! Він однесе до Гранітного палацу повідомлення про те, що діється в загоні, і принесе нам відповідь!
— Швидше! — відповів Сайрес Сміт. — Швидше! Гедеон Спілет квапливо вирвав із записника аркуш паперу і зразу ж написав на ньому кілька рядків:
Герберта поранено. Айртон зник. Ми в загоні для худоби. Будь пильний. Ні в якому разі не виходь із Гранітного палацу. Чи не помітно піратів у його околицях? Пришли відповідь із Топом".
У тій, стислій записці.було викладено все, про що мусив знати Наб, а також поставлено питання, відповідь на яке так цікавила колоністів. Записку згорнули й прив'язали до Топового нашийника таким чином, щоб вона зразу впала у вічі.
— Топе, любий Топе, — сказав інженер, пестячи собаку. — Біжи до Наба, Топе! До Наба! Біжи! Біжи!
Топ радо загавкав на знак того, що він здогадується, [418] розуміє, чого від нього хоче хазяїн. Дорогу собака знав, і можна було сподіватися, що за півгодини він буде дома, пробігши непомітно лісом і в густій траві там, де не змогли б пройти ні Сайрес Сміт, ні журналіст.
Інженер підійшов до воріт загону, відчинив їх і кілька разів повторив:
— Біжи до Наба! До Наба! До Наба, Топе! — і простяг руку в напрямку Гранітного палацу.
Топ вибіг за ворота і за мить зник.
— Він добіжить! — упевнено сказав журналіст.
— Атож, і принесе нам відповідь, наш вірний друг!
— Котра година? — запитав Гедеон Спілет.
— Десята.
— За годину він може повернутися назад. Треба чекати.
Зачинивши ворота загону, інженер і журналіст повернулися до хижки. Герберт досі ще міцно спав. Пенкроф сидів біля хлопця, безперервно міняючи йому компреси. Гедеон Спілет, бачачи, що хворому поки що нічого не потрібно, взявся готувати обід, не спускаючи очей із краю огорожі, який впирався у відроги гори, звідки можна було чекати нападу.
Колоністи не без тривоги ждали Топового повернення. Близько одинадцятої, зарядивши карабіни, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет вийшли до воріт загону, щоб упустити собаку, коли він обізветься гавкотом. Вони не сумнівалися: як тільки Топ добіжить до Гранітного палацу, Наб відразу одішле його назад.
Так стояли вони хвилин десять, аж раптом пролунав постріл, а слідом за ним почувся голосний гавкіт.
Інженер відчинив ворота і, помітивши за сотню кроків у лісі хмаринку диму, вистрілив у тому напрямку.
Майже тієї ж миті до загону вскочив Топ, і Гедеон Спілет зразу ж причинив за ним стулку воріт.
— Топе, любий Топе! — вигукнув інженер, обнімаючи за шию розумного пса.
До Топового нашийника було прив'язано іншу записку, і в ній великими літерами рукою Наба повідомлялося:
"Ніяких піратів у околицях Гранітного палацу ще не було. Я не рушу з місця. Бідний Герберт! Бідний Айртон!" [419]
РОЗДІЛ VIII
Каторжани блукають навколо загону для худоби. — Тимчасове пристановище. — Подальше Ґербертове лікування. — Перша Пенкрофова радість. — Спогади про минуле. —Що обіцяє майбутнє. — Міркування Сайреса Сміта а цього приводу.
Отож пірати весь час блукали навколо загону, чигаючи на колоністів, аби повбивати їх поодинці! Справді, іншої ради, як оголосити їм нещадну війну, не лишалося. Але передусім належало не втрачати пильності і бути вкрай обережними, бо розбійники мали ту перевагу, що бачили колоністів, а ті не могли їх бачити, крім того, вони могли несподівано напасти на колоністів, а ті цього ніяк не могли зробити.
Тому Сайрес Сміт вирішив і далі жити в загоні для худоби, де їжі не бракувало на тривалий час. У Айртоновій хатині було вдосталь усього необхідного, а пірати, налякані колоністами, не встигли її пограбувати.
Очевидно, як уявляв собі Гедеон Спілет, усе відбувалося таким чином: шестеро каторжан, що висадилися на острові, пішли вздовж південного узбережжя, обігнули Зміїний півострів і, не боячись заглиблюватися у дрімучі ліси Далекого Заходу, дійшли до гирла Водоспадної річки. Ідучи далі, вздовж правого берега річки, вони дісталися до відрогів гори Франкліна. Тут у пошуках якогось природного прихистку, вони, напевне, надибали загін для худоби, де на той час не було нікого з колоністів, і, мабуть, вичікуючи на спрятливий час для здійснення своїх злочинних задумів, вирішили влаштувати в ньому кипіло. Айртонове повернення мало бути для них неприємною несподіванкою, але, скориставшися чисельною перевагою, вони напали на нього і... подальші події не важко було вгадати!
Тепер каторжани — їх, щоправда, зосталося тільки п'ятеро, зате вони були добре озброєні — блукали навколо лісом, і з загону не можна було й носа виткнути, не діставши кулю в спину з якоїсь засідки.
— Треба чекати! Нічого іншого нам не лишається! — казав Сайрес Сміт. — Коли Герберт видужає, ми організуємо на острові облаву за всіма правилами і жоден із розбійників від нас не втече. Покарання піратів буде нашою метою нарівні з... [420]
— ...пошуками нашого таємничого заступника, — підхопив журналіст. — Треба признатися, дорогий Сайресе, що нам дуже бракує підтримки тієї таємничої сили, хоч тепер вона потрібна, як ніколи!
— Хто його знає, — відповів інженер.
— Що ви хочете сказати? — здивувався журналіст.
— Що ми іще не випили до дна чашу випробувань, дорогий Спілете, і у нашого таємничого заступника ще буде можливість втрутитися.