А ви тим часом, може, надумаєтесь…
Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись.
Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу.
Знову довга пауза – і в салон – увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава.
Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі:
– Ви мене знаєте?
– Ні, пані.
– Ви не бачили навіть моїх портретів?
– Не бачив.
– То ви, мабуть, ніколи не були ні в Берліні, ні в Відні.
– Не був.
Дама глибоко зітхнула.
– Тим краще, – сказала вона, – я буду сміливіша. Я зовсім не баронеса… Але хто саме, це не має значення. Тимчасово я опинилася в скрутному становищі… Мені потрібно двадцять тисяч франків. А тому що я не хочу в тутешніх ломбардах заставляти свої дорогоцінності… Ви мене розумієте?
– Ні, пані.
– Я можу продати вам важливу таємницю…
– Я не маю права купувати таємниці, – відповів трохи збентежений Вокульський.
Дама ворухнулася в кріслі.
– Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. – сказала вона з легкою усмішкою.
– І все-таки не маю права.
Дама встала.
– Ось тут адреса, – жваво сказала вона, – по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте.
Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. "Ну, зрозуміло, – думав Вокульський. – Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: "Воклюскі". Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?"
Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара.
– Що, пане, накажете? – спитав елегантний дворецький.
– Хотів з вами поговорити.
– Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами.
Він сказав це трохи іронічним тоном і поводився як дуже добре вихована людина. Вокульський дивувався все більше.
– Скажіть, будь ласка, що воно за люди? – спитав він.
– Оці, котрі були у вас? Люди, як і всі інші: гіди, винахідники, посередники. Кожен працює, як уміє, і намагається продати свою працю якнайдорожче. А що вони люблять заробити, якщо вдасться, більше, ніж варта їхня праця, то це вже суто французька риса.
– Ви не француз?
– Я?.. Народився в Відні, вчився в Швейцарії і Німеччині, довгий час жив в Італії, Англії, Норвегії, Сполучених Штатах… Моє прізвище найкраще визначає мою національність[106]; я є тим, в чиїй оборі живу: волом поміж волами, конем поміж кіньми. А поскільки я знаю, відкіля у мене гроші, і люди про це знають, то до всього іншого мені нема діла.
– Я вас не розумію, – сказав Вокульський.
– Знаєте, – говорив далі Жюмар, тарабанячи пальцями по столі, – я дуже багато вештався по світі, щоб надавати значення національності. Для мене існують тільки чотири національності, незалежно від мови. Номер перший – ті, про котрих я знаю, відкіля у них гроші і на що вони їх витрачають. Номер другий – ті, про котрих знаю, відкіля вони гроші беруть, але не знаю, на що вони їх витрачають. Номер третій – видатки відомі, а прибутки ні.
І нарешті номер четвертий – ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають.
Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я не знаю, ні відкіля вона бере гроші, ні на що їх витрачає, тому я не вірю їй.
– Я купець, пане Жюмар, – сказав Вокульський, трохи ображений цією теорією.
– Знаю. А крім того, ви ще приятель пана Сюзена, що також дає певний процент. Зрештою, мої зауваження стосуються не вас: я висловив їх як сентенції, які, сподіваюсь, будуть мені оплачені.
– Ви філософ, пане Жюмар, – буркнув Вокульський.
– Навіть доктор філософії двох університетів, – повідомив Жюмар.
– І виконуєте роль…
– Лакея? – хотіли ви сказати, перебив, сміючись, Жюмар. – Працюю, щоб заробити на прожиток і забезпечити собі на старість ренту. А про звання мені байдуже: їх у меле вже стільки було!.. Світ подібний до аматорського театру, отож непристойно хапатися за перші ролі і відмовлятися від другорядних. А втім, кожна роль хороша, аби тільки артистично її зіграти та не ставитись до неї надто серйозно.
Вокульський ворухнувся. Жюмар встав із стільця й, галантно вклонившись, промовив:
– До ваших послуг, пане Вокульський.
І вийшов із салону.
– Гарячка у мене, чи що? – прошепотів Вокульський, стискаючи голову руками. – Я знав, що Париж дивне місто, але щоб аж настільки дивне…
Глянувши на годинник, він побачив, що було лише пів на четверту.
– До засідання ще більш як чотири години, – пробурмотів він, відчуваючи, що його огортає тривога на думку: як збути цей час? Він побачив уже стільки нового, розмовляв із стількома новими людьми, а воно допіру пів на четверту!..
Його мучив якийсь неспокій, чогось йому бракувало. "Може, знову чого-небудь з'їсти? Ні. Може, почитати?
Теж ні. Може, з ким-небудь поговорити? Ні, наговорився вже понікуди!" Люди обридли йому; найменш неприємні з них були ті, що хворіли на манію винахідництва, та дивак Жюмар із своєю класифікацією людського роду.
Йому бракувало відваги повернутися в свій номер з величезним дзеркалом; то що ж йому залишилось, як не оглядати паризькі визначні місця та пам'ятники? Він сказав слузі провести себе в ресторан "Гранд-отелю". Все тут було розкішне і грандіозне, починаючи від стін, плафона та вікон і кінчаючи розмірами та кількістю столів. Ало Вокульський не придивлявся до всього цього; втупивши очі в одну з величезних золочених люстр, він думав: "Коли вона досягне віку баронеси… вона, що звикла витрачати десятки тисяч за рік, хто його знає, чи по піде вона стежкою баронеси? Адже ж і та жінка була молодою, і за нею міг шаленіти отакий навіжений, як я, і вона не питала, відкіля беруться гроші… А тепер знає: з торгівлі таємницями!.. Будь прокляте середовище, яке виростило таку красу й таких жінок!"
В залі йому було тісно, і він вибіг на вулицю, щоб поринути в її вир. "Тоді я ходив ліворуч, – подумав він, – тепер піду праворуч".
Мандрівка наосліп по велетенському місту була для нього єдиною річчю, в якій він знаходив якусь гірку розвагу. "Якби ж я в цій юрмі міг загубитися…" – подумав.
Він повернув праворуч, обійшов одну невелику площу і вийшов на другу – дуже велику, густо обсаджену деревами. Посеред неї стояла велика прямокутна будівля з колонами, схожа на грецький храм; великі бронзові її двері були вкриті барельєфами, зверху на фронтоні – теж барельєф, що зображав, мабуть, страшний суд.
Він обійшов будівлю навкруги й подумав про Варшаву.
З якими зусиллями там споруджуються будівлі невеликі, невисокі й нетривкі, коли тут людська енергія, немов жартома, споруджує величні озії і залишає ще в запасі стільки сили, що її вистачає на численні оздоби.
Побачивши навпроти коротку вулицю, а за нею величезну площу з високою колоною, Вокульський пішов у той бік. Чим ближче він підходив, тим вище виростала колона і ширшала площа. Поперед колони і за нею били великі фонтани; направо й наліво тяглися, мов садки, великі купи дерев, що вже почали жовкнути; в глибині видно було річку, по якій стелився дим проворного пароплава.
Площею проїжджало порівняно небагато екіпажів, зате гуляло багато дітей з матерями й боннами. Часто траплялися військові різних видів зброї, десь грав оркестр.
Вокульський наблизився до обеліска й зачудовано спинився. Обеліск стояв у центрі велетенської площі верстов зо дві завдовжки і з півверстви завширшки. Позад нього розлігся парк, попереду – довжелезна алея. По обидва боки алеї тяглися сквери й палаци, а вдалині, на узгір'ї, височіла грандіозна арка. Вокульський відчував, що для позначення краси цього місця у нього не знайдеться відповідних епітетів та ступенів порівняння.
– Ото площа Згоди, а то обеліск з Люксора (справжнісінький, добродію!), за нами Тюільрійський сад, поперед мас Єлісейські Поля, а там, в кінці, Арка Зорі…
Вокульський оглянувся й побачив, що коло нього вертиться якийсь добродій в темних окулярах і досить драних рукавичках.
– Ми можемо туди пройти… Божественна прогулянка!.. Ви бачите, добродію, який тут рух!.. – казав незнайомий.
Він раптом замовк, швидко одійшов убік і зник між двома екіпажами. Натомість до Вокульського підійшов якийсь військовий у короткій пелерині, з каптуром на плечах. Військовий з хвилину розглядав Вокульського і, усміхнувшись, сказав:
– Ви чужоземець? Будьте обережні з вибором знайомих у Парижі.
Вокульський машинально доторкнувся до бічної кишені сюртука, та вже не відчув там срібного портсигара. Він почервонів, чемно подякував військовому в пелерині, але не признався про те, що у нього пропало. Він пригадав визначення Жюмара і подумав, що вже знає джерело прибутків добродія в драних рукавичках, але ще не знає його видатків. "Жюмар має рацію, – подумав він. – Злодії не такі небезпечні, як люди, котрі невідомо відкіля здобувають доходи…" І він пригадав, що в Варшаві таких людей дуже багато, "Може, через те там і немає великих споруд та тріумфальних арок…"
Він ішов Єлісейськими Полями, і в нього аж голова паморочилась від руху нескінченних валок карет та екіпажів, поміж якими просувалися вершники та амазонки.
Йшов, відганяючи від себе похмурі думки, що кружляли над ним, мов зграї кажанів. Йшов і боявся оглянутись: йому здавалось, що на цій вулиці, яка кипіла веселощами та розкішшю, він сам – як той розтоптаний черв'як, що волоче за собою свої нутрощі.
Він дійшов до Арки Зорі й помалу повернув назад.
А коли доходив до площі Згоди, побачив поза Тюільрійським садом величезну чорну кулю, що швидко підіймалася вгору, потім трохи постояла на одному місці й почала плавно опадати вниз.