Хіба каміння лівійців не свистіло над моєю головою?.. Чи в мене є домовленість з хворобою або із смертю, що вони будуть до мене милосердніші, ніж до твого селянина?.. Глянь он туди... Азіати сплять, і спокій огорнув їхні душі; а в мене, їхнього повелителя, серце сповнене болючих думок про вчорашнє і тривог про завтрашнє. Запитай столітнього селянина, чи він за весь свій вік зазнав стільки горя, скільки я за кілька місяців, відколи став намісником і головнокомандувачем?..
Перед ними поступово з темряви виринала дивна тінь. Це була споруда кроків на п'ятдесят у довжину і поверхів на три у висоту, а збоку здіймалася наче п'ятиповерхова башта дивної форми.
— От і сфінкс, — мовив роздратований царевич, — чисто жрецька робота!.. Скільки разів я бачив його, вдень чи вночі, і завжди мене мучило питання: що це таке і навіщо воно? Піраміди — це зрозуміло. Могутній фараон хотів показати свою силу, а може, що розумніше, хотів забезпечити собі вічне життя в спокої, якого не порушив би жоден ворог чи злодій. А цей сфінкс?.. Очевидно, він є символом нашої священної касти жерців, яка має дуже велику і мудру голову, а під нею лев'ячі пазурі... Неприємний ідол, сповнений двозначності, здається, ніби хизується тим, що ми виглядаємо біля нього, наче сарана. Ні тобі людина, ні тварина, ні камінь... Хто він? Яке його призначення? Або ця його посмішка... Дивуєшся одвічним пірамідам, а він посміхається; ідеш розмовляти з гробницями — він теж посміхається. Чи зазеленіють поля Єгипту, чи тифон розпустить своїх вогненних скакунів, чи невільник шукає свободи в пустелі, чи Рамзес Великий зганяє переможені народи — у сфінкса для всіх і для всього одна і та сама мертва посмішка. Дев'ятнадцять царських династій проминуло, як тіні, а він усе посміхався, й посміхався б навіть тоді, якби Ніл висох, а Єгипет пропав під пісками. Хіба це не потвора, і тим жахливіша, що в неї добре людське обличчя. Сам безсмертний, він ніколи не знав милосердя для цього смертного світу, сповненого нещасть.
— Хіба ти не пам'ятаєш, повелителю, лика богів, — відповів царевичу Пентуер, — чи ти не бачив мумій? Усі безсмертні з такою самою байдужістю дивляться на все скороминуще. Навіть людина, коли сама вже відійшла у вічність.
— Боги ще іноді чують наші просьби, — мовив наче сам до себе царевич, — але сфінкса ніщо не зворушує. Він втілює не милосердя, а величезне глузування й страх. Якби я навіть знав, що в його устах криється пророкування моєї долі або що він знає, як піднести могутність держави, і то б я не зважився його про це запитати. Мені здається, що я почув би якусь страшну річ, сказану з невблаганним спокоєм. Отакий він, цей витвір жерців і їх втілення. Він гірший за людину, бо в нього левине тіло; гірший за хижака, бо має людську голову; гірший від каменя, бо в ньому криється незбагненне життя.
Саме цієї хвилини до них долинули жалібні, здавлені голоси, які йшли невідомо звідки.
— Це він співає?.. — здивовано спитав царевич.
— Це співають у підземному храмі, — відповів жрець. — Але чого вони моляться в цю пору?
— Скажи краще — чого вони взагалі моляться, коли їх ніхто не чує?
Пентуер, швидко зорієнтувавшись, пішов у той бік, звідки линув спів. Царевич знайшов якийсь камінь і сів на ньому. Він закинув руки за голову і, одхилившись, дивився у велетенське обличчя сфінкса.
Хоч і не вистачало світла, добре було видно його надлюдські риси, яким саме сутінь додавала характеру і життя. І чим більше царевич вдивлявся в те обличчя, тим дужче відчував, що був упереджений і що його неприязнь несправедлива.
На обличчі сфінкса не було жорстокості, скоріше воно відбивало покірливість. В його усміхові було не глузування, а скоріше меланхолія. Він не насміхався з нещасть і скороминущості смертних, він просто не бачив їх.
Його виразні, звернені до неба очі дивилися за Ніл, в краї, які для людського зору пропадали десь за небосхилом. Можливо, він стежив за зростанням ассірійського царства, що викликало тривогу, чи, може, за надокучливою метушнею фінікійців, чи, може, його увагу привертала новонароджена Греція, а може, майбутні події, що готувалися над Йорданом?.. Хто розгадає?
Але царевич був упевнений в одному, що сфінкс дивиться, мислить і чекає чогось зі спокійним усміхом, який може бути тільки в надприродної істоти. І ще здавалося йому, що, коли те щось з'явиться на обрії, сфінкс підведеться і піде йому назустріч.
Що це має бути і коли воно буде?.. Таємничість цього виразно відбивалась на обличчі безсмертного. Проте мусить це статися неодмінно, якщо сфінкс протягом віків ні на хвилину не заплющив очей і дивиться, все дивиться...
Тим часом Пентуер знайшов вікно, через яке виривалася з підземелля тужлива пісня жерців.
Хор І. "Вставай, сонцесяйний, як Ісіда, як устає Сотіс вранці на небосхилі, коли починається новий рік".
Хор II. "Бог Амон-Ра був по праву мою руку і по ліву. Він сам віддав мені в руки панування над цілим світом і допоміг підкорити ворогів моїх".
Хор І. "Ти був ще молодий і носив заплетене волосся, але в Єгипті ніщо не робилося без твого повеління і не покладено жодного наріжного каменя під будівлю без твоєї присутності".
Хор II. "Я прийшов до тебе, владико богів, великий боже, повелителю сонця. Тум обіцяє мені, що з'явиться сонце і я буду схожий на нього, а Ніл — що я посяду трон Осіріса і сидітиму на ньому вічно".
Хор І. "Ти повернувся в світ, шанований богами, володарю двох світів, Ра-Мер-Амон-Рамзес. Обіцяю тобі вічне владарювання; царі прийдуть до тебе і віддадуть тобі почесті".
Хор II. "О ти, Осіріс-Рамзес! Безсмертний син неба, народжений богинею Нут. Нехай мати твоя оповине тебе таємницею неба і нехай зволить, щоб ти став богом, о ти, ОсірісРамзес".
"Виходить, святий володар уже помер!" — мовив сам до себе Пентуер.
Він відступився від вікна й підійшов до місця, де сидів царевич, заглиблений у свої думки. Жрець став перед ним на коліна, впав ниць і вигукнув:
— Вітаю тебе, фараоне, володарю світу!..
— Що ти говориш?! — вигукнув царевич, схопившись на ноги.
— Нехай бог єдиний і всемогутній пошле тобі мудрість і силу, а народу твоєму щастя...
— Встань, Пентуере... Отже, я... отже, я...
Раптом він узяв за плече жерця й повернув його до сфінкса.
— Глянь на нього, — мовив він.
Але ні в обличчі, ні в постаті велета не сталось ніякої зміни. Один фараон переступив поріг вічності, другий сходив як сонце, але кам'яне обличчя бога, чи потвори, залишалося таким, як і було. На устах лагідний усміх для земної могутності і слави, в погляді чекання чогось, що має прийти, але не відомо коли прийде.
Незабаром від перевозу повернулись двоє посланців і сповістили, що човни будуть готові.
Пентуер підійшов до почту і крикнув:
— Прокиньтеся!.. Пробудіться!..
Чутливі азіати відразу посхоплювалися і почали сідлати коней. Підвівся й Тутмос, широко позіхаючи.
— Брр!.. — буркнув він. — Як холодно... Добре діло сон!.. Ось подрімав трохи і вже можу їхати хоч і на край світу, аби тільки знов не до Содових озер... Брр!.. Я вже забув, яке на смак вино, і мені здається, що руки почали заростати волоссям, як у шакала. А до палацу ще треба їхати зо дві години. Добре селянинові... Спить собі, ледацюга, скільки хочеться, і не відчуває потреби помитися, і не піде на роботу, поки жінка не напхає його ячною кашею. А я, знатний вельможа, мушу, як злодій, тинятися вночі по пустелі, не маючи в роті й краплі води...
Коні були готові, й Рамзес сів у сідло. Тоді Пентуер підійшов до нього і, взявши коня за повід, повів йото, сам ідучи пішки.
— Що це?.. — здивовано спитав Тутмос.
Та враз усе зрозумів, підбіг і взяв Рамзесового коня за повід з другого боку. Так усі йшли мовчки, здивовані поведінкою жерця, хоч відчували, що сталося щось важливе.
Через кількасот кроків раптово скінчилася пустеля і перед подорожніми розіслалась дорога серед полів.
— Сідайте на коней, — мовив Рамзес, — треба поспішати.
— Його святість велить сісти на коней! — вигукнув Пентуер.
Всі остовпіли. Але Тутмос, швидко отямившись, поклав руку на меч і вигукнув:
— Хай живе вічно всемогутній і милостивий наш володар, фараон Рамзес!
— Хай живе вічно!.. — закричали азіати, потрясаючи
зброєю.
— Дякую вам, вірні мої воїни, — відповів повелитель. Невдовзі кінний почет мчав уже до річки.
Розділ п'ятдесятий
Чи пророки підземного храму сфінкса бачили нового володаря Єгипту, коли він зупинився біля пірамід, чи дали про нього знати до царського палацу якимсь таємним способом — невідомо. Та коли Рамзес наближався до перевозу, найдостойніший верховний жрець Гергор наказав збудити двірських слуг, а коли повелитель перепливав Ніл, усі жерці, воєначальники й сановники вже зібрались у великій залі.
Разом зі сходом сонця Рамзес XIII на чолі невеликого почту в'їхав на подвір'я палацу. Слуги впали перед ним ниць, а гвардія зняла вгору зброю під лункі звуки труб та барабанів.
Привітавши воїнів, його святість пішов до лазеньки і прийняв купіль у насиченій пахощами воді. Потім він дозволив зачесати своє божественне волосся, а коли перукар найпокірніше запитав, чи накаже він поголити голову й бороду, владика відповів:.
— Не треба. Я не жрець, а тільки воїн.
Ці слова одразу стали відомі в залі прийомів, за годину облетіли весь палац, до полудня рознеслися по Мемфісу, а надвечір їх повторювали в усіх храмах держави від ТамінГора і Сабне-Хетама на півночі до Сууна й Пілака на півдні.
Почувши таке, номархи, знать, військо, простий люд і чужоземці просто не тямилися від радості, зате святі жерці ще завзятіше правили жалобну службу по вмерлому фараонові.
Прийнявши купіль, його святість надів коротку воїнську сорочку в чорні й жовті смужки, на неї — золотий нагрудник, на ноги підв'язані ремінцями сандалі, а на голову — плоский шолом з вістрям. Потім він причепив до пояса сталевий ассірійський меч, яким був озброєний під час битви біля Содових озер, і, оточений великим почтом воєначальників, з шумом і брязкотом увійшов до зали прийомів.
Там виступив йому назустріч верховний жрець Гергор, поруч якого були святі верховні жерці Сем, Мефрес та інші, а за ними — Верховні судді Мемфіса і Фів, кільканадцять найближчих номархів, верховний скарбник, доглядачі хлібних комор, дворів худоби, дому одягу, дому рабів, скарбниці срібла й золота та ще багато інших сановників.
Гергор схилився перед Рамзесом і схвильовано сказав:
— Повелителю! Вічно живому твоєму батькові забажалось відійти до богів, де він зазнає вічного щастя.