Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!
Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.
— Іди до дідька! — мовив козак.
— Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.
Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.
— Горпино! — мовив по хвилі.
— Що?
— Як я поїду, вона за мною тужитиме?
— Якщо не хочеш по–козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.
— Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.
— Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць–другий — милішим їй станеш.
— Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.
— Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть — тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? Їдь собі й повертайся.
— А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.
Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.
Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:
— Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!
Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.
— Бачу! — вигукнула відьма.
— Що бачиш?
— Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.
— На дідька мені твій брат! — буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.
Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.
— Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! — мовила відьма.
— Що іще бачиш?
— Нічого... Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.
— Що?
— Битву! Ляхи тікають від козаків.
— А я женуся за ними?
— Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай–гай! Бережися малого рицаря.
— А князівна?
— Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.
Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.
— Який друг?
— Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.
— Старий! Напевно старий!
— Може, й старий.
— Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.
— Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.
— Це Я.
— Може, й ти. Яструб... Чи сокіл? Яструб!
— То я.
— Постривай. Уже не видно... У колесі дубовому, у піні білій... Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.
— А князівна при мені?
— Нема її, ти в обозі.
Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.
— Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай–гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.
Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з'явився потворний Черемис із в'язкою дров на плечах.
— Черемисе, опусти щит шлюзу! — гукнула дівка.
Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.
Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.
— Ти нічого більше не бачила? — спитав він її.
— Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.
— А не брешеш?
— Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять — волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.
— А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?
— Авжеж.
— І вона була у вінку?
— У віночку й білій сукні.
— А звідкіля ти знаєш, що той яструб — це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?
Дівка зморщила брови й задумалась.
— Ні, — мовила по хвилі, труснувши головою, — якби був лях, то був би орел.
— Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.
— Тож неодмінно вирішив їхати?
— Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.
Богун насправді читати не вмів, але соромився цього — здаватися простаком йому не хотілося.
— Ну то й їдь! — мовила відьма. — Щасливий ти — гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!
— І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму — не мужичку ж мені брати.
— Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.
— Я ж не гірший.
Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.
Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання — і сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.
І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення — так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, — наказуй, що хочеш! — а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.
Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: "Стій!". А втім, якщо й вибухав він, як полум'я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила — він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого–ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором'язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.
Час спливає, знадвору чути голоси молодців, котрі, напевно, уже в кульбаках сидять і на отамана чекають, а отаман потерпає від страждань. Яскраве полум'я трісок падає на його обличчя, на багатий кунтуш і на торбан, а вона хоч би глянула! Отаманові й гірко, і гнівно, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися ніжно, але страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа прагне, що поїде він із гіркотою, з гнівом, із болем.
Ех, якби це була не князівна Гелена, не князівна Гелена, котра вдарила себе ножем і котра хоче заподіяти собі смерть... Але ж мила, мила вона йому! І що немилосердніша й гордовитіша, то миліша!..
Аж раптом під вікном заіржав кінь.
Отаман набрався духу.
— Князівно, — почав він, — мені вже час у дорогу.
Гелена мовчала.
— А ти мені не скажеш: із Богом?
— Їдь, ваша милость, із Богом! — поважно відповіла князівна.
У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.
— Знаю я, — провадив він далі, — що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.
— У Божій я владі, — відповіла вона так само, як і досі, поважно, — але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.
— Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!
Гелена мовчала.
— Жаль тебе тут саму лишати, — сказав Богун, — жаль від'їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?
— Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.
— Ну, може, ще й будеш, — відповів козак, — може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.
Богун спробував купити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.
— Якби ж ти...
— Ну, не знаю... — тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. — Зараз я не можу, не можу... — орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть — не можу, страшно, от вернуся...