В Леверкюновій музичній картині є багато чого від поеми Данте, а ще більше від тієї стіни, обліпленої тілами266, де янголи сурмлять у сурми, проголошуючи кінець світу, Харон розвантажує свого човна, мертві встають, святі моляться, демонічні машкари чекають на знак підперезаного гадюкою Міноса, приречений на вічні муки товстун, якого обхопили, несуть, волочать сини геєни вогненної, вирушає в страшну дорогу, нажахано затуливши одне око рукою, а другим дивлячись на пекельний вогонь, тим часом як недалеко від нього ласка Божа ще встигає вирятувати дві грішні душі, що не зовсім упали, — одне слово, від картин і сцен Страшного суду.
Хай вибачать мені, вченій людині, коли я, пробуючи говорити про твір, моторошно близький мені, порівнюю його з давніми, всім відомими пам'ятками культури. Це все для заспокоєння, якого я ще й тепер потребую, коли говорю про нього, як потребував тоді, коли злякано, здивовано, пригнічено, гордо спостерігав, як він виникав, — то було переживання, що хоч, мабуть, і відповідало моїй відданій любові до його творця, але, властиво, перевищувало мої духовні можливості, я аж тремтів з хвилювання. Після недовгої пори опору і приховування він відкрив товаришеві дитинства доступ до своєї праці, і під час кожних відвідин Пфайферінга — а я, звичайно, їздив туди якомога частіше, майже щоразу на суботу й на неділю, — мені вдавалося прослухувати все нові шматки того, що він творив: додатки й матеріал для подальшої обробки часом неймовірного обсягу, тож, особливо як брати до уваги підпорядковану суворим законам духовну й технічну складність фактури, людина, звикла до помірного, по-міщанському спокійного темпу праці, могла тільки тихо жахатися. Так, визнаю, що чи не головною причиною мого, може, й наївного, я б сказав, природного страху перед тим твором була просто-таки моторошна швидкість, з якою він виник, — в основному за чотири з половиною місяці, за час, який, властиво, був би потрібен тільки для того, щоб написати його, тобто машинально переписати.
Як я бачив і як він сам признавався, цей чоловік жив тоді під владою вкрай напруженого натхнення, що не стільки ощасливлювало його, скільки висотувало йому силу і змучувало його, коли проблиск і накреслення проблеми, композиторського завдання, як колись його розуміли, ототожнювалися з його розв'язанням у миттєвому осяянні, під час якого творець ледве встигав чи то пером, чи олівцем угнатися за швидкоплинними ідеями, що не давали йому спокою, робили своїм рабом. Ще дуже знесилений, він працював по десять годин на добу і більше, дозволяючи собі лише коротку перерву, щоб пообідати й часом пройтися навколо Довгого Кадовба й до Сіонської гори. Ті квапливі прогулянки дужче скидалися на спробу втекти, ніж на відпочинок, і були, як свідчила його хода, то швидка аж до підбігу, то знов уповільнена, тільки іншою формою заглиблення у працю. Перебуваючи суботніми вечорами в його товаристві, я не раз бачив, як важко йому опанувати себе, продовжити перепочинок, якого він свідомо шукав, розмовляючи зі мною на звичайні, неістотні теми. Я бачу, як він, що досі сидів у недбалій позі, зненацька випростується, як застигає і насторожується його погляд, рот ледь розтуляється, а на щоках проступає, лякаючи мене, рум'янець, немов під час нападу хвороби. Що то було? Одне з тих мелодійних осяянь, що в той час, я не побоюся сказати, опосідало його, даючи слово силам, про які я нічого не хочу знати, — визрівання в його душі однієї з тих могутніх за своєю пластичністю тем, якими рясніє цей апокаліпсичний твір і з яких у ньому зразу ж збивали запал, піддавали їх обробці, так би мовити, брали в шори, упорядковували, використовували як будівельний матеріал композиції? Я бачу, як він, мурмочучи: "Кажи далі! Чуєш, кажи далі!" — підходить до письмового столу, начеркує оркестрову партію так рвучко, що просто-таки оре пером пожмаканий аркуш паперу, і з гримасою — не пробую визначити її вираз, але, по-моєму, вона псувала мудру й горду красу його обличчя, — дивиться туди, де, може, накиданий страхітливий хор людства, яке, спотикаючись, падаючи, потрапляючи під копита, тікає від чотирьох вершників, чи занотований жахливий крик птаха-вісника, наданий звукові фагота, що глузливо мекає, мов коза, чи записаний антифонний спів, який із першого разу, коли я його почув, глибоко запав мені в душу, — сувора фуга для хору на слова Єремії:
Чого ж нарікає людина жива?267
Нехай скаржиться кожен на гріх свій.
Пошукаймо доріг своїх та дослідімо
і вернімось до Господа!
………
Споневірились ми й неслухняними стали,
тому не пробачив ти нам,
закрився ти гнівом і гнав нас,
убивав, не помилував.
………
Сміттям та огидою нас ти вчинив
між народами.
Я називаю цю річ фугою, і вона справді звучить як фуга, хоч тут і немає докладного повторення теми, а вона розвивається разом із розвитком цілого, тож стиль, якому начебто підпорядковується композитор, розпадається і якоюсь мірою доходить до абсурду, — що, зі свого боку, трохи нагадує архаїчну форму фуги в деяких добахівських канцонах268 і річеркаре269, де тема фуги не завжди чітко визначена й витримана.
Ось куди Адріан дивився. Він хапав нотне перо, потім відкидав його, мурмотів: "Добре, відкладу на завтра", — і, ще й досі з почервонілим чолом, повертався до мене. Та я знав чи принаймні побоювався, що він не дотримає свого слова "відкладу на завтра", а, тільки-но я піду, сяде до столу й опрацює те, що так несподівано сяйнуло йому посеред розмови, щоб потім, з допомогою двох пігулок люміналу, зробити свій короткий сон бодай глибоким, а на світанку почати все наново. Він цитував:
Прокинься, арфо, і ти, цитро,270
я будитиму досвітню зорю!
Бо його не залишав страх, що стан осяяння, посланий йому долею на щастя чи на муку, може скінчитися передчасно. І справді, незадовго до завершення твору, його страшного кінця, на який композиторові треба було величезної мужності і який невблаганно підтверджує, всупереч романтичній музиці спасіння, теологічно-негативний і нещадний характер цілого, — справді, кажу, саме перед тим як він мав перенести на папір ці понад усяку міру багатоголосі звуки міді, що гримлять у найширшому регістрі і створюють враження відкритого війстя неминучої прірви, його звалив із ніг страхітливий тритижневий рецидив хвороби з такими ж болями і блювотою, як раніше, стан, у якому, за його власними словами, він навіть забув, що таке музика і як її компонують. Напад минув, на початку серпня 1919 року він знов сів до роботи й ще до кінця цього місяця, подеколи просто спекотного, все було готове. Кажучи, що ораторія була створена за чотири з половиною місяці, я мав на увазі час до початку перерви через хворобу. Якщо додати до цього перерву й працю над кінцем, вийде, що для написання чорнового варіанту "Апокаліпсиса" йому потрібно було шість місяців, також дивовижно короткий термін.
XXXIV
(Продовження)
І це все, що я можу сказати про тисячу разів зненавиджений і з відразою відкинутий, але зате й сто разів піднесений і оточений любов'ю твір мого покійного приятеля в його біографії? О ні. У мене в душі є ще багато невисловленого про нього, але зараз я хочу зупинитися на тих його властивостях і характерних рисах, якими цей твір — звичайно, в парі з незмінним захопленням ним — пригнічував і лякав мене, чи, краще сказати, страхітливо цікавив; зупинитися, кажу, у зв'язку з абстрактними вимогами, що постали переді мною як перед учасником побіжно вже згаданих диспутів у помешканні пана Сикста Кридвіса. Бо ж саме нові, не відомі досі мені переживання на тих вечорах та постійна зацікавленість самітною Адріановою працею і спричинилися до душевної перевтоми, під знаком якої я тоді жив і від якої справді схуд на добрих сім кілограмів.
Кридвіс, графік, ілюстратор книжок, що збирав східно-азіатські кольорові гравюри та кераміку й читав, на запрошення всіляких культурних організацій, змістовні й розумні лекції на цю тему в різних містах Німеччини і навіть за кордоном, був невисокий чоловік непевного віку з яскраво виявленою рейнсько-гессенською вимовою й незвичайною інтелектуальною вразливістю: не зв'язаний жодним твердо усталеним світоглядом, він із самої лише цікавості прислухався до всього, чим жила доба, і те, що чув, називав "штрашенно вашливим". Заповзявшись зробити своє помешкання на швабінзькій Марціусштрасе, вітальню в якому оздоблювали чарівні, мальовані тушшю і фарбами китайські картини (часів династії Сун!271), місцем зустрічі всіх провідних чи принаймні активних, зацікавлених учасників духовного життя, яких тільки можна було надибати в стінах славетного міста Мюнхена, він влаштовував там вечірні чоловічі бесіди, інтимні засідання круглого столу, в яких брали участь не більше, ніж вісім-десять осіб, і які починалися після вечері, десь годині о дев'ятій, не вимагаючи від господаря великих витрат, бо мали на меті лише невимушене спілкування, обмін думками. А втім, цей обмін думками не завжди зберігав високо-інтелектуальну напругу, часом сходячи до рівня балачки на звичайнісінькі, буденні теми, уже хоча б тому, що, внаслідок Кридвісових громадських зацікавлень і зв'язків, духовний рівень учасників тих засідань був не зовсім однаковий. Так, наприклад, на них бували двоє членів великогерцогзької родини Гессен-Нассау, що вчилися в Мюнхені, привітні юнаки, яких господар дому не без захвату величав "прекрашними приншами" і з присутністю яких, хоча б тому, що вони були багато молодші за нас усіх, доводилось рахуватися під час розмови. Не кажу, що вони заважали. Часто ми безтурботно провадили розмову через їхні голови, якщо торкалися в ній якихось вищих матерій, а вони лише слухали, або скромно всміхаючись, або щиро дивуючись. Мене особисто дужче дратувала присутність відомого вже читачеві майстра парадоксів доктора Хаїма Брайзахера. Я вже давно зізнався, що не міг його терпіти, але його дотепність та інтуїція за такої нагоди, видно, була незамінна. Так само сердило мене й те, що до запрошених належав і фабрикант Булінгер, якому тільки сума сплачуваного податку надавала право гучно просторікувати про найважливіші питання культури.
Піду ще далі й признаюся, що, властиво, я ні до кого з учасників круглого столу не мав справді теплого почуття й цілковитої довіри, — хіба що за винятком Гельмута Інститоріса, який теж бував там і з яким, завдяки його дружині, я мав товариські стосунки, хоч, правда, його особа викликала в мене прикрі асоціації іншого плану.