Густий сморід піджарюваної цибулі, перемішаний з пахощами смаженої на простій олії риби, співи й плачі маленьких дітлахів усуміш з жіночими компліментами та побажаннями на різних діалектах: "Головою об стіну, відьмо!", "Подавилася б ти власним язиком!", "Щоб ти, паскудо, на милицях шкандибала!" — все це свідчило, що тут живуть єврейські родини.
Муравчик, покладаючись на божу ласку, пішов угору, додержуючись думки, що напевне зустріне хоч одну живу душу. А що такої живої душі він усе-таки не зустрічав на сходах, то підіймався вище й вище, мало не до останнього поверху. Він пішов би ще вище, але натрапив на якусь схожу на відьму істоту, високу сухорляву стару жінку з широкими плечима і таким страхітливим обличчям, що краще проти ночі з такими не зустрічатися. Істота, чи відьма, несла обома руками великий оберемок дров з самого низу і сопіла, як ковальський міх.
— Тітонько! — звернувся Муравчик до старої.— Чи не знаєте, де тут живе директор єврейського театру, який прозивається святим ім'ям Гоцмах, чи то пак Гольц-ман?
Та, яку Муравчик назвав "тітонькою", спинилась і стала вдивлятися в темряву, намагаючись дізнатися, хто це її питає. Потім вона зітхнула і промовила:
— Ходімо, я вам покажу.
Зійшовши ще на кілька сходинок, вони вступили в жалюгідне приміщення з двох маленьких кімнаток і кухні. Квартира була зовсім непоказна, щоб тут міг оселитися директор театру, хай навіть єврейського. На кухні стара скинула оберемок дров, випросталась і старими заплаканими очима оглянула прибулого.
— То до кого, значиться, вам треба?
— До нього самого, до директора Гоцмаха, чи то пак Гольцмана. Скажіть йому, будь ласка, що його давній приятель прийшов провідати його і хоче з ним побачитись.
— Побачитися з ним? — Стара підняла і знову опустила обидві руки.— 3 ним бачитися важко. Він уже далеко...
— Поїхав?
Стара знову підняла й опустила обидві руки, потім нахилилась до прибулого приятеля, бо вона була на дві голови вища за нього, і крикнула йому в вухо, немовби той був глухий:
— Хай земля йому буде пером!
Шолом-Меїр Муравчик підстрибнув і заломив руки:
— Помер? Гоцмах, чи то пак Гольцман, помер? Що ви кажете?
— Що я кажу? Нещасна моя голівонька, це мій син. Одинак. Єди...
Стара не могла вимовити останнього слова, вона опустилась на кухонного дзиглика коло дверей, сховала старе зморщене обличчя в старому подертому фартусі, і широкі сухорляві плечі свідчили, що стара ридма ридає.
Слово "помер" — огидне слово. Воно криє в собі, очевидно, зловісну силу. Шолом-Меїр Муравчик був приголомшений, забувши зовсім, що той, хто помер, це, власне кажучи, його смертельний ворог. Навпаки, йому тепер здавалося, що він утратив найкращого друга. Близького, дуже близького друга. Можна сказати, рідну людину. Жартуєте — він і Гольцман? Він заждав трохи, потім підсів до неї близенько на другому дзиглику.
— То, виходить, ви його мати? Мати мого друга? Він часто розповідав мені про свою матір, слово "мати" не сходило в нього з язика. "Щоб я так дожив побачити мою матір!" — це в нього було найбільшою божбою. Ви навіть не уявляєте, якого ви мали відданого сина! Який це був друг! Друг? Останнім куснем хліба ділився! А щодо мене — годі й казати, одне тіло, одна душа, щоб я мав стільки щастя й утіхи.
І ще багато хорошого, хвального розповідав Муравчик старій матері про свого померлого друга. Йому здавалося, що розповідає він святу правду.
Старій матері ці слова були, певна річ, як бальзам на свіжу рану. Хвалити бога, знайшовся хоч один друг її сина. Сконав, нещасний, як свічка, одним один, самотній як палець, далеко від рідної домівки, в цьому осоружному темному Лондоні, спопелів би він, як Содом і Гоморра *. Бо, якби не цей клятий темний Лондон, її син, можливо, кашляв би і кашляв ще хтозна-скільки років...
Сидячи в кухні, нещасна Сура-Бруха виливала своє горе перед другом її сина, розповідала, як її Герш-Бер кашляв, як він харкав кров'ю, як вона його рятувала і скільки це коштувало. Такий син! А потім, коли він помер, вона не хотіла цьому вірити, бо як це може її син померти? Такий син?! А потім його забрали — не поховали, як ховають у нас, з марами, саваном, синагогальними служниками,— де там! Прибуло кілька вражих синів у чорних капелюхах, з високим чорним катафалком, підхопили його й повезли, не давши навіть наплакатись як слід, просто неначе якась трясця напала, взяла б їх усіх трясця в один день, владико небесний.
— Уа! Уа! Уа! — почувся з внутрішніх кімнат дивний писклявий голосок. Так могло скавучати маленьке цуценя або нявкати кошенятко.
Муравчик повернув голову, глянув на стару, що нараз замовкла. Вона підхопилася з місця, не знаючи, куди кинутися, опустила голову і стала, вкрай розгублена.
Шолом-Меїр, який був не так старий, як досвідчений, зрозумів, що то за скиглення, і, повернувшись обличчям до старої, спитав хрипким голосом:
— Немовля?
Не діставши відповіді, він інакше спитав:
— Чиє немовля?
Не діставши й на це відповіді і дивлячись на стару, яка, бідолашна, так розгубилася, він вирішив, що краще не розпитувати, а тільки промовив, ні до кого не звертаючись:
— Не мала баба клопоту?
— Не мала баба клопоту! — і собі сказала стара та знову підсіла до прибулоґо ґостя, До друга її сина.— Ви добре сказали, слово честі, не мала баба клопоту, ой, який клопіт!..
Здається — ну що такого в цих чотирьох словах: не мала баба клопоту? Проте вони були сказані вчасно і таким тоном, що стали ключем, щоб відімкнути уста й серце старої. Вона розповіла другові її сина все, чистісіньку правду — те, що мали знати тільки вона, її дочка Златка та ще третій — господь бог...
Розділ 65
шолом-меУр МУРАВЧИК— ДРУГ
Людина ніколи не знає, хто їй друг, а хто ворог. Шкода, що директор Гольцман не міг вийти з могили, подивитися на свого смертельного ворога Шолом-Меїра Му* равчика, побачити, як той співчутливо поставився до його старої матері Сури-Брухи й сестрички Златки. Він напевне не повірив би своїм очам. Він би сповнився подиву, почувши, що Шолом-Меїр, якого не міг спокійно бачити, їде тепер з його матір'ю й сестрою пароплавом до Америки, так піклуючись про них, заглядаючи щохвилини в каюту другого класу, щоб спитати, чого їм бракує, чого вони бажають, чого потребують?
Але старій Сурі-Брусі та її дочці Златці нічого не бракує, нічого вони не бажають і нічого не потребують. Вони сидять над маленьким створіннячком, сповитим у пелюшки, загорненим у подушечки. Воно зирить, наче лялька, на світ божий маленькими оченятками, блакит* ними, як небо, і ясними, як сонце. І ротик у нього, як у пташенятка, і личко замислене, неначе воно вже має свої власні думки. Ах, як хороше, що вони розпочали подорож саме в такий час, коли море спокійне. Хвала Всевишньому! Вони не так дякують богові за себе, як за цю істоту. Що воно знає, бідолашне, боже створіннячко? А мала дитина, чули вони, хворіє в морі не менше, ніж дорослі. Хіба що мовчить — німий язик...
Дивна річ з цими обома! Що ж, про Златку нема чого казати. Златка, коли ще лежала й корчилась від болю, вважаючи, що настав кінець, що вона прощається з життям і бачить смерть перед собою, тільки-но почула перший писк новонародженої істоти, як уже почала просити, щоб їй показали те, що народилося. І з першої хвилини, як побачила його, в ній прокинулося почуття безмежного жалю до цієї істоти, за одну мить зникли всі її душевні болещі, загоїлися всі рани. Де поділося почуття сорому, якого, здавалося їй раніше, вона не переживе? Де поділася її колишня мрія про те, щоб її переїхали в туманному пеклі, яке зветься Лондоном, аби раз і назавжди покінчити з ганьбою, що, наче хмара, невблаганно насувалася на неї?! Всі думки й усі почуття поступилися перед єдиною думкою, перед єдиним почуттям, що вона мати...
Якщо тут є кому дивуватися — то це старій Сурі-Брусі. Для неї ця подія була, наче грім у ясний день, неначе десять будинків впали на неї, неначе сотні гармат влучили їй у саме серце. Це було саме в той час, коли вона разом з дочкою сиділа в жалобі після смерті її улюбленого сина. Очі їхні давно висе висохли. Джерела сліз давно вже вичерпались. Дивна порожнеча заповнила їхні серця, журба й розпач пойняли їхні душі.
— Сьогодні шостий день,— озвалась мати до дочки.— Бог дасть, післязавтра закінчиться жалоба. Що робитимемо далі? Куди підемо? До кого звернемося?
Стара готова була знову заплакати, але раптом дочка впала їй на шию, почала цілувати стару матір, страшенно почервоніла, схопилася обома руками за живіт і закінчила зойком:
— Ма-мо! Рятуй — я загинула!...
— Господь з тобою, доню! Нещасна моя голівонька — що тобі? Що тобі?
Дочка заламувала руки, хапалася щоразу за живіт, била себе кулаками по голові, рвала на собі волосся й безперестанку кричала вголос:
— Ма-мо! Я загинула!..
Сталось чудо — може, це був інстинкт жінки й матері,— стара Сура-Бруха накинула на себе дране пальто,— забувши про сором, забувши геть усе на світі, побігла до однієї сусідки, до другої, розпитала, де живе акушерка... Після тяжкої ночі, коли її дочка, єдина її втіха в житті, змагалася з смертю, бог ощасливив її — уже на світанку — онукою...
417
27 Шолом-Алейхем, т. 2
Знесилена, бліда й виснажена, лежала Златка на ліжку. Скуйовджене волосся було розкидане на білій подушці. Її гострий носик ще більш загострився, очі блукали, тяглися туди, де в ногах, загорнуте в простирадло, рухалось і ворушилось щось живе. Вона зацікавлено прислухалась, як "щось" сопе, пирхає, пищить і тихенько нявкає, наче кошеня.
Гарна й молода була ця юна мати. Обличчя дитяче, кров з молоком, рученята малі, груди тверді й соромливі. І все це разом узяте просило, благало: "Люди добрі, лишенько, адже мені тільки вісімнадцять років!"
Зовсім інший вигляд мала Сура-Бруха. Стара мати засукала рукави аж до кощавих ліктів, показавши розбухлі жили на широких худих руках, заклала хустку за вуха, підтикала фартух, принесла важку дерев'яну балію, в якій вона прала білизну, приготувала гарячу воду, щоб скупати дитину, і кляла, лаяла на всі заставки місто Лондон з його мешканцями.
— Місто — бодай би воно завалилося! Двір — згорів би він! Сусіди — бодай би їм пуття не було! Щоб у людей не знайшлося ночов, звичайних дерев'яних ночов!..
Одне слово, стара ввійшла в роль матері, немовби давно вже готувалась до цього, немовби знала вже заздалегідь, що тут станеться...