Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану.
– Так воно й краще, – шепотів він.
Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: "Rue St Fiacre"[101].
В пам'яті його зринає якийсь роман Поль де Кока. Знов бічна вулиця, і знов він читає: "Rue du Sentien" [102].
– Не знаю, – каже він сам до себе.
За кілька десятків кроків далі бачить: "Rue Poissonпіеге"[103], що пригадує йому якусь кримінальну справу; а потім одна за одною йдуть коротенькі вулички, що виходять до театру "Жімназ". "А це що таке? – думає він, помітивши з лівого боку величезний будинок, не схожий на жоден з тих, які він досі бачив. Це велетенський кам'яний прямокутник, а в ньому ворота з округлим склепінням. Це, напевне, ворота, які стоять на перехресті двох вулиць. Поруч з ними будка, коло якої спиняються омнібуси; майже навпроти – кафе і тротуар, відгороджений від бруку залізною балюстрадою.
Кроків за триста далі – другі такі самі ворота, а між ними в правий і лівий бік пролягає широка вулиця. Рух тут ще потужніший, цією вулицею їздять омнібуси аж трьох гатунків і трамваї.
Вокульський дивиться праворуч і бачить два ряди ліхтарів, два ряди кіосків, два ряди дерев і два ряди шестиповерхових будинків, що тягнуться на відстань, яка дорівнює Краківському Передмістю і Новому Світові разом. Вулиці не видно кінця, тільки десь далеко вона підноситься до неба, дахи зливаються з землею, і все зникає. "Нехай я навіть заблукаю і спізнюсь на нараду, однак піду в той бік!" – думає Вокульський.
Раптом на повороті його обминає молода жінка; її постать і хода викликають у нього сильне хвилювання. "Вона?.. Ні… По-перше, вона залишилася в Варшаві, а по-друге, я зустрічаю вже другу таку… Обман зору…"
Проте він одразу втрачає силу і навіть пам'ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам'ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під'їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього.
– "Гранд-отель", – каже Вокульський, сідаючи.
Візник доторкається рукою до капелюха і гукає:
– Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива!
Потім, сівши боком до Вокульського, каже:
– Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?..
– Сьогодні приїхав, – відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя.
– І трохи випили, це зразу видно, – зауважує візник. – А таксу знаєте?
– Мені байдуже.
– Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до "Гранд-отелю"? – звертається він до Вокульського.
– Цілком певний.
– Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна?
– Ні.
Візник деякий час дивиться на нього, потім каже:
– Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине?
– З Варшави.
– Ah, сa![104] Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви – поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото "Гранд-отель".
Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів.
– До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! – сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього.
– Де вони?
– В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться…
– Хто це мсьє Жюмар?
– Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, – так само лукаво говорить слуга.
– Де ж він?
– На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками.
Вокульський увійшов у помер.
– Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець…
Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор.
Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: "Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити".
Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку.[105]
Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: "Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю".
– Оригінальне місто! – зауважив Вокульський.
Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку.
– Значить, через півгодини…
Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню.
Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт.
За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку.
– Жюмар… – відрекомендувався пан, уклонившись.
Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами.
– Можна впустити відвідувачів? – спитав Жюмар. – Ці, мені здається, не дуже небезпечні. Насмілюся тільки звернути вашу увагу на баронесу. Вона чекає в бібліотеці.
Він поважно вклонився і вийшов у другий салон, який, видно, був дожидальнею. "Чи не вклепався я, бува, хай йому чорт, в якусь халепу?" – подумав Вокульський.
Тільки що він сів за стіл і взявся переглядати папери, як увійшов лакей у голубому фраку з золотими галунами й подав йому візитну картку на підносі. Вокульський прочитав: "Полковник" – і якесь прізвище, котре нічого йому не говорило.
– Проси.
В салон увійшов ставний мужчина з сивою еспаньйолкою, такими ж вусами і червоною стьожкою в петлиці сюртука.
– Я знаю, пане, що у вас мало часу, через те говоритиму стисло, – сказав полковник з легким поклоном. – Париж з усіх поглядів чудове місто: тут є де розважитись і є чого повчитися; але тут потрібний досвідчений гід.
Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам'ятники, урядові і приватні установи – словом, усе… то чи не захотіли б ви…
– Залишіть, будь ласка, свою адресу, – відповів Вокульський.
– Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах…
– В даний момент не можу дати вам відповіді, – перебив його Вокульський.
– Мені з'явитись до вас чи ждати вашого повідомлення?
– Я відповім вам листовно.
– Прошу не забувати за мене, – відповів гість, встав, уклонився і вийшов.
Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум'яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу.
– Що вам, пане, потрібно? – спитав Вокульський.
– Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? – дивувався гість. – Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль.
У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися.
– Я гадаю, що не помилився? – спитав він.
– Ви таки помилились, пане, – відповів Вокульський. – Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь.
– А мені казали… по секрету… – з притиском сказав Ескабо, – що панове…
– Вас неправильно поінформували.
– В такому разі прошу пробачення. – Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. – говорив гість, виходячи і кланяючись.
На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами – і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом:
– Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку…
– Пробачте, але я цим не займаюся, – перебив його Вокульський.
– Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати…
– Пробачте, але зараз я не маю часу.
– Лише три хвилини… одну хвилину…
– Навіть півхвилини.
– То коли ж мені прийти? – спитав збентежений гість.
– В усякому разі, не скоро.
– То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування…
– Можу запропонувати п'ять, – відповів Вокульський, дістаючи гаманця.
– О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну.