Азіати залишились тут, а царевич зі своїми двома товаришами й новим ескортом після короткого перепочинку поїхав далі.
— Горе мені! — стогнав Тутмос. — Мало того, що я вже п'ять днів не купався й не чув запаху трояндової олії, я ще мушу зробити два форсовані переходи за один день!.. Я певен, що, коли ми прибудемо до міста, жодна танцівниця не схоче на мене й глянути...
— А ти що, кращий за нас? — спитав царевич.
— Я кволіший! — зітхнув Тутмос — Ти, царевичу, звик їздити верхи, як гіксос, а Пентуер міг би подорожувати навіть на розпеченім мечі. А я такий тендітний...
Коли сонце заходило, подорожні виїхали на високий пагорб, і перед ними відкрилась незвичайна картина. Далеко попереду ледь-ледь виднілась зеленава долина Єгипту, а на її тлі, ніби ряд червоних вогнищ, багряніли трикутні піраміди. Трохи праворуч від пірамід також, здавалось, палали верхи пілонів Мемфіса, оповитого синюватою млою.
— Швидше, швидше!.. — наполягав царевич.
Незабаром їх знову обступила руда пустеля і знову забагрянів ряд пірамід, аж поки все не розпливлося в сірих сутінках.
Коли запала ніч, подорожні дістались до величезної країни померлих, яка розтяглася на пагорках лівого берега річки на кілька десятків кілометрів.
Тут за давніх часів ховали на вічний спокій єгиптян: фараонів — у велетенських пірамідах, князів і достойних сановників—у менших пірамідах, простих людей — у мазанках. Тут спочивали мільйони мумій не тільки людей, а й собак, котів, птахів, словом, усіх створінь, які за життя були дорогі людини.
За часів Рамзеса кладовище царів і знаті було перенесено до Фів, а тут, біля пірамід, ховали тільки селян і ремісників з найближчих околиць.
Між розпорошеними могилами царевич та його почет зустріли невеличкий гурт людей, що посувалися в темряві, мов тіні.
— Хто ви такі? — спитав старший ескорту.
— Ми бідні слуги фараона, а повертаємось від наших померлих... Віднесли їм трохи троянд, пива й коржів...
— А може, заразом заглянули й до чужих гробниць?
— О боги! — вигукнув один з гурту. — Невже ми здатні на таке святокрадство?.. То тільки розбещені фіванці (щоб їм руки повсихали!) тривожать мертвих, щоб у шинках пропити їхнє добро.
— Що означають вогні он там, на півночі? — запитав царевич.
— Ти, певне, здалеку їдеш, вельможний, коли не знаєш, що це, — відповіли йому. — Адже завтра до Мемфіса повертається наш наступник трону зі своїм переможним військом... Великий вождь!.. У одній битві він подолав нікчемних лівійців... Це вийшов люд з Мемфіса, щоб урочисто вітати його... Тридцять тисяч душ... Ото будуть кричати!
— Розумію, — шепнув царевич Пентуерові. — Святий Ментезуфіс вислав мене вперед, щоб не відбулося тріумфальної зустрічі... Але тим часом нехай буде й так...
Коні вибилися з сил, і треба було перепочити. Тому царевич послав кількох вершників, щоб приготували кораблі на річці, а решту почту залишив під пальмами, що росли між пірамідами і сфінксом.
Ці піраміди стояли на північному краю неосяжного кладовища. На площі з квадратний кілометр, порослій тепер пустельною рослинністю, тіснилась сила-силенна гробниць і невеличких пірамід, над якими височіли три найбільші піраміди: Хеопса, Хефрена й Мікеріна, а поруч сфінкс. Відстань між цими велетенськими спорудами всього кількасот кроків. Три піраміди стоять в одному ряду з північного сходу на південний захід, а на схід від цієї лінії, найближче до Нілу, лежить сфінкс, біля ніг якого розміщений підземний храм Гора.
Піраміди, а особливо піраміда Хеопса, як витвір людської праці, вражають своєю грандіозністю. Це кам'яний гостроверхий горб висотою на тридцять п'ять ярусів (сто тридцять сім метрів), що стоїть на квадратній основі, кожна сторона якої має близько трьохсот п'ятдесяти кроків (двісті двадцять сім метрів). Піраміда займає близько десяти моргів поверхні, а її чотири трикутні стіни покрили б сімнадцять моргів землі. На її спорудження пішла така кількість каменю, що з нього можна було б поставити вищий людського зросту і товщиною на півметра мур, що розтягнувся б на дві тисячі п'ятсот кілометрів!..
Коли почет царевича розташувався під зачахлими деревами, кілька воїнів почали шукати воду, інші дістали сухарі, а Тутмос упав на землю і заснув. Царевич і Пентуер стали проходжуватись, розмовляючи між собою.
Ніч була досить ясна, так що можна було бачити з одного боку велетенські обриси пірамід, з другого — фігуру сфінкса, який здавався малим у порівнянні з ними.
— Я вже тут четвертий раз, — мовив наступник трону, — і завжди моє серце сповнюється подивом і жалем. Коли я був ще учнем вищої школи, то думав, що, вступивши на трон, воздвигну щось ще величніше, ніж піраміда Хеопса. Але зараз мені хочеться сміятися з мого зухвальства, коли подумаю, що великий фараон, будуючи свою гробницю, заплатив тисячу шістсот талантів лише за овочі для робітників... Звідки б я взяв тисячу шістсот талантів і стільки людей!..
— Не заздри, повелителю, Хеопсові, — відповів жрець. — Інші фараони залишили по собі кращі витвори: озера, канали, шляхи, храми і школи...
— Хіба це все можна порівняти з пірамідами?
— Звичайно, ні, — поквапно відповів жрець. — В очах моїх і всього народу кожна піраміда — великий злочин, а найбільший — Хеопсова...
— Ти перебільшуєш, — зупинив його царевич.
— Зовсім ні. Свою велетенську гробницю фараон будував тридцять років, протягом яких сто тисяч людей щороку працювало по три місяці. А яка була користь з цієї праці?.. Кого вона нагодувала, вилікувала чи одягла? Навпаки, на цій роботі щороку гинуло від десяти до двадцяти тисяч чоловік... Словом, під гробницю Хеопса лягло півмільйона трупів, а скільки крові, сліз, страждань — хто полічить? Тому не дивуйся, повелителю, що єгипетський селянин і донині з жахом поглядає на захід, де над горизонтом червоніють чи чорніють трикутні силуети пірамід. Адже це свідки його мук і марної праці... І подумати тільки, що так буде завжди, поки ці свідчення людської пихи не стануть порохом. Та коли це буде? Вони вже три тисячі років нагонять на нас страх своїм виглядом, а стіни у них ще рівні, й велетенські написи на них можна прочитати.
— Тієї ночі в пустелі ти говорив інакше, — зауважив царевич.
— Бо я тоді не бачив їх. А коли вони в мене, як зараз, перед очима, мене оточують скорботні душі замучених селян, які шепочуть: "Дивись, що з нами зробили!.. А й наші ж кістки відчували біль, і наші серця прагли перепочинку..."
Рамзес був прикро вражений цим спалахом.
— Мій святий батько, — сказав він, помовчавши, — інакше пояснював мені все це. Коли ми були тут п'ять років тому, божественний володар розповів мені таку історію:
"За фараона Тутмоса Першого приїхали ефіопські посли домовитись про розміри данини. Гордий це був народ! Вони казали, що одна програна війна ще нічого не визначає, бо в другій доля може бути прихильнішою, і кілька місяців торгувалися за цю данину. Марно мудрий цар, бажаючи мирно переконати їх, показував їм наші шляхи й канали. Вони відповідали, що в їхній країні вода є скрізь і задарма. Марно відкривали перед ними скарбниці храмів. Вони казали, що в їхній землі заховано далеко більше золота й коштовного каміння, ніж у всьому Єгипті. Марно фараон влаштовував перед ними паради свого війська: вони стояли на своєму, твердячи, що ефіопів далеко більше, ніж воїнів у його святості. Тоді фараон привів їх на це ось місце, де ми зараз стоїмо, і показав піраміди. Ефіопські посли обійшли їх довкола, прочитали написи і наступного дня уклали угоду, якої від них вимагали".
Я спершу не зрозумів був цієї історії, — говорив далі Рамзес, — і тоді мій святий батько пояснив мені її:
"Сину, — сказав він, — ці піраміди — одвічне свідчення надзвичайної могутності Єгипту. Якби хтось сам захотів збудувати собі піраміду, то, склавши невеличку купу каміння, через кілька годин покинув би таку роботу, питаючи себе: навіщо вона мені?.. Десяток, сотня чи тисяча людей склали б трохи більше каміння, але воно розсипалося б, і люди знов покинули б свою марну працю через кілька днів. Бо яка їм користь з такої роботи? Та коли єгипетський фараон, єгипетська держава задумає скласти гору каміння, — то зганяють тисячі людей і будують піраміду хоч і десятки років, аж поки робота не буде доведена до кінця. Бо йдеться не про те, чи потрібні піраміди, а про те, щоб воля фараона, якщо він раз її висловив, була виконана".
Так, Пентуере, піраміда — це не могила Хеопса, а воля Хеопса. Воля, що їй скоряється така сила-силенна виконавців, якої немає в жодного царя на світі, воля, що спонукає до такого порядку і планомірності в дії, які бувають тільки в богів. Ще в школі навчали мене, що воля людини — це велика сила, найбільша сила під сонцем. Але ж воля людини може піднести ледве один камінь. Яка ж велика має бути воля фараона, який поставив таку гору каміння тільки тому, що йому так забажалося, що він так хотів, хоча в цьому й не було якоїсь мети.
— А ти, повелителю, хотів би таким чином довести свою могутність?.. — раптом спитав його Пентуер.
— Ні, — відповів царевич без вагання. — Якщо фараони вже виявили свою силу, то надалі можуть бути милостивими. Хіба що хтось спробував би опиратися їхньому повелінню...
"А цьому ж юнакові лише двадцять три роки", — з тривогою подумав жрець. Вони звернули до річки і якийсь час ішли мовчки.
— Лягай, повелителю, — мовив жрець, — поспи. У нас була нелегка дорога.
— Хіба я зможу заснути?.. — відповів царевич. — То мене оточують тисячі тих селян, що, як ти кажеш, загинули, будуючи піраміди (наче вони без цих пірамід могли б жити вічно!..). То я думаю про мого святого батька, який, може, в цю хвилину згасає... Селяни страждають!.. Селяни проливають кров!.. Хто мені доведе, що мій божественний батько не мучиться на cвоєму коштовному ложі більше, ніж твої селяни, які носять розпечене каміння?.. Селяни! Завжди селяни!.. Для тебе, пророче, заслуговує жалю тільки той, кого їдять воші. Цілий ряд фараонів пішли в могилу, деякі померли від тяжких хвороб, деяких убито. Але ти не пам'ятаєш про них, а тільки про селян, єдиною заслугою яких є те, що вони народжували інших селян, черпали мул з Нілу або запихали своїх корів ячними кльоцками... А мій батько?.. А я?.. Хіба ж не вбили мого сина і жінку з мого дому? Хіба був до мене милосердний тифон в пустелі, хіба не болять у мене кістки після довгої дороги?..