Раскольников спробував був умовити, щоб повернулась додому, навіть сказав, гадаючи вплинути на самолюбство, що їй непристойно ходити по вулицях, як шарманщики ходять, бо вона ж готує себе в директриси для пансіону шляхетних дівчат...
— Пансіону, ха-ха-ха! Доки сонце зійде!.. — вигукнула Катерина Іванівна, зараз же після сміху зайшовшись кашлем, — ні, Родіоне Романовичу, розвіялась мрія! Всі нас кинули!.. А цей поганий генералисько... Знаєте, Родіоне Романовичу, я в нього чорнильницею пошпурила, — там-таки, в лакейській, до ладу на столі стояла, біля аркуша, на якому розписувались, і я розписалася,[5-32] пошпурила та й втекла. О, підлі, підлі. Та дарма; тепер я цих сама годуватиму, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона показала на Соню.) Поленько, скільки зібрали, покажи? Як? Лише дві копійки? О, мерзотні! Нічого не дають, тільки бігають за нами, язики висолопивши! Ну, чого отой йолоп сміється? (показала вона на когось у натовпі). А все через те, що цей Колька такий нетямущий, з ним морока! Чого тобі, Поленько? Говори до мене по-французьки, parlez-moi français.[*] Адже ж я тебе вчила, адже ти знаєш кілька фраз!.. Інакше як же відрізнити, що ви з благородної родини, виховані діти і зовсім не так, як усі шарманщики; не "Петрушку" ж ми якогось виставляємо на вулицях,[5-33] а заспіваємо благородний романс... До речі! що ж нам співати? Перебиваєте ви все мене, а ми... бачите, ми тут зупинилися, Родіоне Романовичу, щоб вибрати, що співати, — таке, щоб і Колі можна було потанцювати... бо все це в нас, можете уявити, без підготовки; треба домовитись, щоб усе добре прорепетирувати, а потім ми підемо на Невський, де значно більше людей вищого товариства, і нас одразу ж помітять. Леня знає "Хуторок"... Тільки ж усе "Хуторок" та "Хуторок", і всі його співають! Ми маємо заспівати щось багато благородніше... Ну, що ти надумала, Полю, хоча б ти матері допомогла! Пам'яті, пам'яті в мене немає, я б пригадала! Не співати ж "Гусар на саблю опираясь"![5-34] А давайте заспіваємо по-французьки "Cinq sous"![5-35] Я ж вас учила, учила ж. І головне, через те що це по-французьки, то побачать зараз же, що ви дворянські діти, і це буде набагато зворушливіше... Можна б навіть: "Malborough s'en va-t-en guerre!", бо це зовсім дитяча пісенька і її співають у всіх аристократичних домах, коли заколисують дітей.[5-36]
Malborough s'en va-t-en guerre,
Ne sait quand reviendra...[*]
— почала вона співати... — Ta ні, краще вже "Cinq sous"! Ну, Колю, ручки в боки, швидше, а ти, Леню, теж крутись у протилежний бік, а ми з Поленькою будемо підспівувати і плескати!
Cinq sous, cinq sous,
Pour monter notre ménage...[**]
Кахи-кахи-кахи! (І вона зайшлася кашлем.) — Поправ платтячко, Полю, плічка спустилися, — зауважила вона крізь кашель, віддихуючись. — Тепер вам треба триматись особливо пристойно і тонко, щоб усі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що ліфчик треба кроїти довший і до того ж на дві пілки. Це ти тоді, Соню, з своїми порадами: "Коротше та коротше", от і вийшло, що зовсім дитину спотворили... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, дурні! Ну, Колю, починай мерщій, мерщій, мерщій, — ой, і мука мені з цією дитиною!..
Cinq sous, cinq sous...
Знову солдат! Ну, чого тобі треба?
Справді, крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п'ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.
— Дякую вам, шановний добродію, — почала вона згорда, — причини, що спонукали нас... візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати зі справді аристократичними зв'язками... А той поганий генералисько сидів і рябчиків їв... ногами затупотів, що я його потурбувала... "Ваше превосходительство, кажу, захистіть сиріт, добре знаючи, кажу, небіжчика Семена Захаровича, і через те що на його рідну дочку найнегідніший з негідників у день його смерті звів наклеп..." Знову цей солдат! Захистіть! — закричала вона чиновникові, — чого цей солдат до мене прискіпується? Ми вже втекли від одного сюди з Міщанської... ну, а тобі чого треба, дурню!
— Бо на вулицях заборонено. Не чиніть бешкету, от що.
— Сам ти бешкетник! Я все одно що з шарманкою ходжу, тобі яке діло?
— Бо на шарманку треба дозвіл мати, а ви самовільно в такий манір народ баламутите. Де проживаєте?
— Який ще дозвіл! — зарепетувала Катерина Іванівна. — Я сьогодні чоловіка поховала, який там ще дозвіл!
— Пані, пані, заспокойтеся, — почав був чиновник, — ходімте, я вас доведу... Тут у натовпі непристойно... ви хворі...
— Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна, — ми на Невський підемо, — Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма... Колю, Леню, куди ви? — скрикнула вона раптом злякано, — о, дурні діти! Колю, Леню, та куди ж вони!..
Сталося так, що Коля і Леня, налякані до останньої міри вуличним натовпом і вихватками божевільної матері, побачивши ще й солдата, який хотів їх узяти і кудись вести, раптом, наче змовившись, схопились за рученята і кинулись тікати. Із зойками й плачем метнулася сердешна Катерина Іванівна доганяти їх. Неподобне і жалюгідне це було видовище, як вона бігла, плачучи, задихаючись. Соня і Поленька кинулися слідом за нею.
— Поверни, поверни їх, Соню! О, дурні, невдячні діти!.. Полю! лови їх... Для вас же я...
Вона спіткнулася на всьому бігу і впала.
— Розбилася до крові! О господи! — скрикнула Соня, схиляючись до неї.
Усі позбігались, усі стовпилися навколо. Раскольников і Лебезятников підбігли серед перших; чиновник теж поспішив, а за ним і городовий, пробурчавши: "От діла" і махнувши рукою, бо передчував, що справа ця завдасть йому клопоту.
— Ану, геть! геть! — розганяв він людей, що товпилися навколо.
— Помирає! — закричав хтось.
— Збожеволіла! — сказав другий.
— Господи милосердний! — промовила якась жінка, хрестячись. — А чи ж дівчинку з хлопчиком впіймали? Ондечки, ведуть, старшенька перейняла... Бач, навіжені!
Але коли роздивилися добре Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Соня, а що кров хлинула їй з грудей горлом і залила брук.
— Це я знаю, бачив, — бурмотів чиновник Раскольникову і Лебезятникову, — це сухоти; хлине отак кров і задушить. З однією моєю родичкою, ще недавно свідком був, і отак склянки півтори... раптом... Що ж все-таки робити, зараз помре?
— Сюди, сюди, до мене! — благала Соня, — отут я живу!.. Оцей будинок, другий звідси... До мене, швидше, швидше!.. — кидалася вона до всіх. — За лікарем пошліть... О господи!
Стараннями чиновника все улагодилося, навіть городовий допомагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Соні майже мертвою і поклали на ліжко. Кровотеча ще тривала, але Катерина Іванівна начебто починала опритомнювати. В кімнату ввійшли, крім Соні, Раскольников і Лебезятников, чиновник і городовий, що спочатку розігнав-таки юрбу, хоч дехто і йшов за ними аж до самих дверей. Поленька ввела, тримаючи за руки, Колю і Леню, які трусилися й плакали. Зійшлися й від Капернаумових: сам він, кульгавий і сліпий на одне око, дивного вигляду чоловік з щетинистим, що стояло сторч, волоссям і бакенбардами; дружина його, що мала якийсь чудний, раз назавжди зляканий вигляд, і кілька його дітей із здерев'янілими від постійного здивування обличчями і розкритими ротами. Серед усієї цієї публіки з'явився зненацька і Свидригайлов. Раскольников здивовано глянув на нього, не розуміючи, звідки він узявся, бо не бачив його досі в натовпі.
Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольникову, що, здається, лікар тепер уже не потрібний, але розпорядився послати. Побіг сам Капернаумов.
Тим часом Катерина Іванівна оддихалася, кровотеча припинилась. Вона дивилася хворобливим, але пильним і проникливим поглядом на бліду і тремтячу Соню, що обтирала їй хусткою краплі поту з лоба; нарешті попросила підвести себе. Її посадили на ліжку, підтримуючи з обох боків.
— Де діти? — спитала вона слабким голосом. — Ти привела їх, Полю? О, дурні!.. Ну чого ви побігли... Ох!
Кров ще була на її засмаглих губах. Вона повела кругом очима:
— То он ти як живеш, Соню! І разу я в тебе не була... довелось от...
Вона з жалем подивилась на Соню:
— Висмоктали ми тебе, Соню... Полю, Леню, Колю, йдіть сюди... Ну, ось вони, Соню, всі, бери їх... з рук на руки... а з мене досить!.. Скінчився бал! Г'а!.. Покладіть мене, дайте хоч померти спокійно...
Її опустили знову на подушку.
— Що? Священика?.. Не треба... Де у вас зайвий карбованець?.. На мені немає гріхів!.. Бог і без того мусить простити... Сам знає, як я страждала!.. А не простить, то й не треба!..
Неспокійне марення охоплювало її щодалі більш. Часом вона здригалася, обводила навколо очима, пізнавала всіх на мить; але одразу ж свідомість знову змінювалася маренням. Вона хрипко й важко дихала, щось начебто клекотіло в горлі.
— Я кажу йому: "Ваше превосходительство!.." — вигукувала вона, віддихуючись після кожного слова, — ця Амалія Людвігівна... ах, Леню, Колю! ручки в боки, мерщій, мерщій, гліссе-гліссе, па-де-баск![5-37] Притупуй ніжками... Будь граціозною дитиною.
Du hast Diamanten und Perlen...[5-38]
Як же далі? Ото б заспівати...
Du hast die schônsten Augen,
Madchen, was willst du mehr?[*]
Авжеж, чом би не так! Was willst du mehr, — вигадає ж, йолоп!.. Ага, от ще:
В жар полудня, в долині Дагестана...[5-39]
Ах, як я любила... Я до нестями любила цей романс, Поленько!.. Знаєш, батько твій... ще женихом бувши, співав... О, дні!.. От би, от би нам заспівати! Ну як же, як же... от я й забула... та нагадайте ж, як далі? — Вона була в надзвичайному хвилюванні і силкувалась підвестись. Нарешті, страшним, хрипким, надривним голосом вона почала, скрикуючи і задихаючись на кожному слові, з виглядом якогось все зростаючого переляку:
В жар полудня!., в долині!..