Можеш собі уявити, оце буде якраз воно. Я скорчився, як той побожний страдник, у посудині під нею весело потріскує вогнище, якийсь здоровило старанно роздуває його ручним міхом, і на очах його імператорської величності, що зблизька спостерігає за тією процедурою, — це імператор Нерон, щоб ти знав, розкішний султан з італійською парчею на спині,— катів помічник із ганебною торбою, в короткій куртці, ллє з коряка кипучу олію, в якій я побожно сиджу, мені на потилицю. Мене поливають за всіма правилами мистецтва, немов печеню, пекельну печеню, є на що глянути, тебе також запрошено подивитися, ти влаштувався за бар'єром серед щиро зацікавлених глядачів, членів магістрату, запрошеної публіки, то в тюрбанах, то в добротних давньонімецьких ковпаках, іще й з капелюхом зверху. Добропорядні городяни, що задоволено споглядають мене під охороною вояків, озброєних алебардами. Один показує другому, як мається пекельна печеня, кожен підпер щоку долонею. Якийсь товстун підняв руку, наче хоче сказати: "Боронь Боже нас від такого!" На обличчях у жінок дурнуватий вираз, ніби кожна думає: "Ось до чого можна догратися!" Бачиш? Ми збилися докупи, всю сцену заповнили люди. Песик пана Нерона також прибіг, щоб жодної місцинки не було порожньої. У нього лютий писок пінчера. На задньому плані видно вежі, шпилі й гостроверхі дахи Кайзерсашерна…
Звичайно, треба було сказати: "Нюрнберга". Бо те, що він змальовував, — змальовував так само рельєфно, як перехід русалчиного тіла у риб'ячий хвіст, тож я збагнув, про що йде мова, задовго до того, як він скінчив, — було першим аркушем із серії дюрерівських гравюр до Апокаліпсиса. Як же я міг не згадати про це порівняння, яке мені здалося тоді дивним, але все-таки викликало в мене певні здогади, коли пізніше переді мною поволі відкрився Адріанів задум, твір, який він опановував у міру того, як сам твір опановував його, і для якого, звалений з ніг болісною хворобою, збирав сили? Хіба я не мав права сказати, що між депресивним і продуктивно-піднесеним станом митця, між хворобою і здоров'ям немає чіткої межі? Що, навпаки, у хворобі й ніби під її захистом діють елементи здоров'я, а елементи хвороби переходять у здоров'я, надаючи йому геніальності? Саме так, цей погляд я завдячую дружбі, що завдала мені немало клопоту і страху, але завжди сповнювала мене гордістю: геніальність — це форма життєвої сили, глибоко досвідчена у хворобі, форма, що творить із хвороби й завдяки їй стає творчою.
Отже, план апокаліпсичної ораторії, таємна праця над ним сягає далеко в часи нібито цілковитого виснаження життєвих сил Адріана, і те, що він так раптово й швидко, за кілька місяців, переніс його на папір, завжди викликало у мене уявлення, немовби його тяжкий стан був своєрідним прихистком і сховком, де усамітнилась його душа, щоб там, на відлюдді, ніким не підслухувана, ні в чому не запідозрювана, відлучена, болісно відокремлена від нашого здорового життя, плекати й розвивати задуми, для яких у вульгарного, безтурботного існування не вистачає ризикованої відваги і які немовби викрадені з нижчих, темних сфер, винесені звідти на світло. Що мені ті його задуми відкривалися тільки поступово, від зустрічі до зустрічі, я вже казав. Він писав, робив начерки, збирав, вивчав і комбінував: я не міг не помітити цього і був щиро задоволений його поверненням до праці. Обережні запитання ще не один тиждень натикалися або на мовчазний опір — то грайливий, то сердитий і зляканий, наче він боявся зрадити якусь моторошну таємницю, — або на відмовки, що нічого не означали. Усміхаючись, але насупивши брови, він казав: "Надто ти цікавий, гляди, не обпечися!" Або: "Однаково, голубе, ти дізнаєшся про все раніше, ніж треба". Або ще така відповідь, трохи ясніша, в якій він уже майже признається у своїх задумах: "Так, священне тісто вчинене, вже сходить щось страшне й нелюдське. Видно, теологічний вірус не так легко вибавити з крові. Несподівано він дає скажений рецидив".
Цей натяк підтвердив здогади, які в мене виникли, коли я побачив, що він читає. На його письмовому столі я знайшов чудну пошарпану книжку: французький віршований переклад з грецького тексту четвертого сторіччя видінь святого Павла258, виконаний у тринадцятому сторіччі. На моє запитання, звідки в нього взялася ця книжка, він відповів:
— Розенштіль привезла. Не перша дивовижа, яку вона для мене відкопала. Пильне око має жінка. Помітила, що я цікавлюся людьми, які "спускалися туди". Я маю на увазі: в пекло. Це споріднює такі не схожі одна на одну постаті, як Павло і Вергіліїв Еней. Пам'ятаєш, Данте назвав поряд імена цих двох259, що побували там?
Я пам'ятав.
— На жаль, — сказав я, — твоя filia hospitalis [161] не зможе тобі цього прочитати.
— Не зможе, — засміявся він, — для давньофранцузької мені треба користуватися власними очима.
Справа в тому, що коли він не міг користуватися своїми очима, коли біль у чолі над ними і в глибині їх не давав йому читати, йому часто читала вголос Клементина Нічичирк, та ще й речі, що звучали досить дивно в устах привітної молодої селянки, — хоч і не можна сказати, що вони їй не пасували. Я сам одного разу застав ту милу дівчину в Адріана в абатському покої: вона рівно, не вигинаючи спини, сиділа на саванаролівському стільці коло письмового столу і з зворушливо важкуватою, по-школярському наголошеною верхньонімецькою вимовою читала хворому, що влаштувався у своєму бернгаймерівському кріслі, з книжки в поплямленій пліснявою картонній оправі, яка, мабуть, теж опинилася там завдяки невгамовній Розенштіль, екстатичні звіряння Мехтгільди Магдебурзької260. Я тихо сів у куточку на лаві й ще якусь хвилину здивовано слухав ту побожно-неприродну, незугарно-ексцентричну оповідь.
Тоді я й довідався, що вони так часто читали. Та кароока дівчина в по-селянському скромному вбранні, що свідчило про церковний нагляд, у вовняному оливкового кольору костюмі, гострополий, високо застебнутий на густий ряд металевих ґудзиків жакет якого, що скрадав дівочі груди і спадав на широку, до самих п'ят спідницю, був оздоблений лише разком дукачів під шляркою на шиї, не раз сиділа у хворого й по-школярському монотонно читала йому книжки, проти яких панотець напевне не мав би чого заперечити: ранньохристиянські й середньовічні оповіді про видіння й міркування про потойбічний світ. Часом у двері заглядала матуся Нічичирк, шукаючи дочку, щоб та помогла їй у господарстві, але, схвально кивнувши головою, зразу йшла собі. Або сідала на стілець біля дверей і хвилин десять слухала Клементинине читання, а тоді нечутно зникала. Скінчивши читати потойбічні розумування Мехтгільди, Клементина бралася до Гільдегарди Бінгенської261. Або до перекладу "Historia Ecclesiastica gentis Anglorum" [162] ученого ченця Беди Шановного, твору, що доніс нам чимало кельтських уявлень про той світ і видінь з часів раннього ірландсько-кельтського християнства. Все це екзальтоване письменство до— і ранньохристиянських есхатологій, що віщувало Страшний суд і з виховних міркувань загрожувало вічною карою, утворює дуже щільну, сповнену багато разів повторюваних мотивів сферу традицій, у яку Адріан поринув, щоб налаштуватись на твір, що зібрав би всі її елементи в одному фокусі, потім грізно узагальнив би їх і, скоряючись суворому, невблаганному внутрішньому наказові, підніс людству до очей дзеркало одкровення, щоб воно побачило, до чого наблизилось.
"Кінець настає, настає кінець, він уже заповідається над тобою, дивись, він настає. Він уже гряде і скоро гримне над тобою, о мешканцю землі". Ці слова, які в Леверкюна проголошує testis, свідок, оповідач, слова, зв'язані мелодією, що складається з кварт та зменшених квінт і спирається на примарні, чужі їй гармонії, складають текст того сміливо-архаїзованого навперемінного співу, який незабутньо повторює їх у двох чотириголосих, спрямованих один проти одного хорах, — ці слова взято зовсім не з Йоаннового Апокаліпсису, а з іншої верстви, з пророцтв вавілонського вигнання, з прозрінь і планів Єзекіїля262, в дивній залежності від яких перебуває, між іншим, загадкове послання з Патмоса часів Нерона263. Так само "поглинання книги", яке Альбрехт Дюрер теж сміливо взяв для сюжету однієї зі своїх гравюр на дереві, майже дослівно запозичене з Єзекіїля, аж до такої подробиці, що книга (чи "письмо", яке містить нарікання й ламентації) здається тому, хто її слухняно їсть, солодкою, як мед. І велика блудниця, жінка на звірі, малюючи яку, нюрнбержець задля розваги скористався привезеним із Венеції етюдом однієї тамтешньої куртизанки, теж дуже докладно, з багатьма цілком подібними подробицями була описана раніше Єзекіїлем. Справді є ціла апокаліпсична культура, що передає екзальтованим людям до певної міри вже традиційні прозріння і пригоди, — хоч це й наводить на думку про дивний психологічний феномен, який полягає в повторюваності пророцтв, в несамостійності, запозиченості, шаблонності картин, побачених в екстазі. А все ж так воно і є, і я вказую на це у зв'язку з тим, що у своєму незрівнянному хоровому творі Леверкюн текстуально аж ніяк не притримувався тільки Йоаннового Апокаліпсиса, а, так би мовити, ввібрав у нього всю ту традицію пророцтв, про яку я казав, створивши новий, свій власний Апокаліпсис, що ніби підсумовував усі наявні провіщення кінця. Заголовок "Apocalypsis cum figuris" — вияв пошани до Дюрера, крім того, він, мабуть, наголошує на властивому обом творам нахилові до реальної наочності, до графічної точності, до суцільної заповненості простору фантастично-докладними деталями. Та це зовсім не означає, що Адріанова велетенська фреска в усьому наслідує п'ятнадцять ілюстрацій нюрнбержця. Правда, та страхітливо-довершена музика написана на багато рядків того самого загадкового документу, що надихав і Дюрера, проте Леверкюн розширив простір музичних можливостей хору, речитативу, арії, вставивши у свій твір деякі похмурі партії псалтиря, наприклад, зворушливе "Бо душа моя повна жалю, а життя моє хилиться до пекла", а також надзвичайно виразні картини жалів і обмовлянь з апокрифів264, далі декотрі уривки з плачів Єремії265, що й сьогодні здаються страшенно дошкульними, і ще деякі далекі від усього цього тексти, що в сукупності й має створити загальне враження потойбічного світу, який розкривається перед нами, відплати, яка вже настає, дороги в пекло і в чому пророчо опрацьовані уявлення про той світ у їхньому розвитку від раннього, шаманського ступеню через античність і християнство до Данте.