Знайдемо тут інженерів і залізничних, і морських, і військових… Не про них мені йдеться, а про людину, яка говорила б за мене – і для мене. От побачиш, як зійдемо наниз, то слухай і дивись за двох, а як вийдемо відтіля, то можеш за все забути. Ти на це спроможний, Станіславе Петровичу, а про все інше не питай. Я зароблю десять процентів, а тобі дам десять процентів від свого заробітку, от і все. А нащо це, для кого і проти кого – не питай.
Вокульський мовчав.
– О четвертій годині до мене прийдуть американські і французькі фабриканти. Зможеш надійти? – спитав Сузін.
– Гаразд.
– А зараз проїдеш по місту?
– Ні, зараз піду спати.
– Ну то й добре. Ходімо в твій номер.
Вони вийшли з номера Сузіиа і, пройшовши кілька кроків, опинилися в такій самісінькій кімнаті. Вокульський одразу ліг на ліжко, а Сузін вийшов навшпиньках і зачинив за собою двері.
Коли Сузін вийшов, Вокульський заплющив очі й намагався заснути. Може, не так заснути, як одігнати від себе якусь напрасливу примару, від якої він утік з Варшави.
Якийсь час йому здавалося, що її нема, що вона залишилась там і тепер заклопотана блукає між Краковським Передмістям і Уяздовськими Алеями. "Де він? Де він?…"– шепотіла примара. "А якщо вона полетить за мною? – спитав сам себе Вокульський. – Ну, тут вона мене, мабуть, не знайде, в такому великому місті, в такій озії-готелі… А може, вона вже шукає мене тут?" – подумав він.
Вокульський ще міцніше заплющив очі й почав гойдатись на матрасі, який здався йому надзвичайно широким і пружним. Його увагою оволоділи два потоки звуків: за дверима, в коридорі готелю, люди бігали й розмовляли, немов там щось у цю хвилину сталося, а за вікном, на вулиці, розлягався приглушений гомін – злитий гуркіт численних екіпажів, звук людських голосів, дзеленчання дзвінків, ляскіт пострілів і ще бог його знає. що.
Потім йому привиділось, ніби якась тінь заглядає до нього в вікно, а пізніше – наче хтось ходить довгим коридором від дверей до дверей, стукає і питає: "Чи нема його тут?"
І справді хтось ходив, стукав і навіть постукав до нього, але, не діждавшись відповіді, пішов далі. "Не знайде вона мене!.. Не знайде!" – думав Вокульський.
Раптом він розплющив очі, й волосся наїжилось у нього на голові. Навпроти себе він побачив таку самісіньку кімнату, як і його, таке саме ліжко з балдахіном, а на ньому – самого себе! Це було одне з найсильніших вражень в його житті: він на власні очі бачив, що в тій кімнаті, де вважав себе цілком самотнім, перебуває невідступний свідок – він сам!
– Яке оригінальне шпигунство, – пробурчав він. – Дурна мода, оці дзеркальні шафи.
Він схопився з ліжка – його двійник схопився так само швидко. Він підбіг до вікна – той також. Гарячково відкрив чемодан, щоб переодягтися, – той теж почав переодягатися, видно, щоб іти до міста.
Вокульський відчув, що мусить утекти з цієї кімнати.
Примара, від якої він утік з Варшави, була вже тут і стояла коло порога.
Він умився, надів чисту білизну, перемінив костюм. Було тільки ще пів на першу. "Залишилося ще три з половиною години, – подумав він, – треба їх кудись подіти!"
Тільки що він відчинив двері, як перед ним немов виріс слуга:
– Monsieur?..[95]
Вокульський сказав провести себе до сходів, дав слузі франк на чай і збіг з четвертого поверху вниз, наче рятуючись від погоні.
Він вийшов з воріт і спинився на тротуарі. Широка, обсаджена деревами вулиця. За якусь хвилину повз нього пролітає коло десятка екіпажів і жовтий омнібус, повний пасажирів усередині й на даху. Праворуч, десь дуже далеко, видно площу, ліворуч, коло готелю, парусиновий дашок, під яким, біля самого тротуару, за круглими столиками сидять чоловіки й жінки і п'ють каву. Мужчини в низько вирізаних, немов декольтованих, сюртуках, з квітками або стрічечками в петельках, сидять, високо закинувши ногу на ногу, як того й вимагає сусідство шестиповерхових будинків; жінки худорляві, маленькі, з вогнистими очима, але одягнені скромно.
Вокульський іде ліворуч і за рогом свого готелю бачить другий такий самий полотняний дашок і другу групу людей, які щось п'ють коло самого тротуару. Тут сидить чоловік зо сто, якщо не більше; чоловіки тримаються розв'язно, дами весело, фамільярно і в той же час невимушено.
Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах.
Вокульський стоїть серед площі, від якої розходиться сім вулиць. Він перелічує їх раз і другий – ні, таки сім вулиць!.. Куди ж іти? Мабуть, туди, де зелено. Он якраз дві вулиці, що перетинаються під прямим кутом, обсаджені деревами… "Піду-но я вздовж готелю", – думає Вокульський.
Він повертається ліворуч і зупиняється вражений. Перед ним височить якась величезна споруда.
Внизу – ряди аркад і статуй, на другому поверсі величезні гранітні колони і трохи менші мармурові з золотими капітелями. На рівні даху по кутках орли й позолочені статуї, що височать над позолоченими баскими кіньми. Дах спереду положистий, вище підноситься купол з короною зверху, а ще вище тригранчаста верхівка, також з групою фігур на самому верху. Всюди мармур, бронза, золото, всюди колони, статуї і барельєфи… "Опера? – думає Вокульський. – Та тут же мармуру і бронзи більше, ніж у всій Варшаві!"
Він пригадує свій магазин, оздоби міста, червоніє і йде далі. Відчуває, що Париж одразу приголомшив його, і – задоволений цим.
Кількість екіпажів, омнібусів і пішоходів збільшується неймовірно. Через кожні кілька кроків – веранди, круглі столики біля самого тротуару, а коло столиків – люди. За каретою з лакеєм на задку тягнеться запряжений собакою кізок, його обминає омнібус; потім проходять два носії з вантажем, потім їде високий шарабан на двох колесах, за ним дама й мужчина верхи на конях і знову безконечна палка екіпажів. Біля тротуару візок з букетами квітів, другий – з фруктами, на протилежному боці паштетник з своїм товаром, тут же продають газети, старі речі, книжки, гострять ножі…
– M'rchand d'habits…[96]
– "Figaro"!..[97]
– Exposition![98]
– "Guide Parisien"!.. trois francs! trois francs!..[99]
Хтось всуває Вокульському в руку книжку, він платить три франки й переходить на другий бік вулиці. Йде швидко, але бачить, що всі його випереджають: і екіпажі, й піші.
Та це ж якісь масові перегони! Тому й він прискорює ходу, і хоч нікого не випередив, але вже звертає на себе загальну увагу. Його насамперед атакують рознощики газет і книжок, на нього поглядають жінки, насмішкувато позирають чоловіки. Він, Вокульський, такий знаменитий у Варшаві, відчуває себе тут несміливим, як дитина… І це йому приємно. Як би він хотів знову стати дитиною тих часів, коли його батько радився з приятелями: чи віддати сина в школу, чи до купця в науку?
В цьому місці вулиця трохи повертає праворуч. І тут Вокульський бачить перший чотириповерховий будинок. Для нього це – зворушливе видовище. Справді, яка мила несподіванка – чотириповерховий будинок серед шестиповерхових!..
Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга…
– Вона! – шепоче Вокульський. – Це неймовірно!..
Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу – кав'ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з'являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним "Фігаро".
Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п'є мазагран, розгортає газету й читає: "Її величність королева Ізабелла…"
Він жмакає газету й ховає в кишеню, не допиває мазаграну, платить за нього і встає з-за столу. Гарсон поглядає на нього скоса, два відвідувачі, що бавляться тоненькими паличками, закидають ноги на коліна ще вище, а один з них нахабно розглядає його в монокль. "А що, коли я дам оцьому франтові по морді? – думає Вокульський. – На завтра дуель, і, може, він убив би мене?.. А якби я його вбив?.."
Він пройшов близько коло франта й так подивився йому в очі, що у того монокль упав на жилетку, а з губів збігла глузлива посмішка.
Вокульський іде далі й пильно розглядає будинки. Які тут магазини! Найбідніший з них виглядає імпозантніше, аніж його, що вважається найкращим у Варшаві. Будинки з тесаного каменю, майже на кожному поверсі – балкони або балюстради вздовж цілого поверху. "Дивлячись на цей Париж, можна подумати, що парижани мають потребу безперестанно спілкуватися якщо не в кафе, то на балконах", – думає Вокульський.
І дахи якісь оригінальні: високі, наїжачені цегляними та бляшаними коминами. А на вулицях на кожному кроці перед тобою постає то дерево, то ліхтарний стовп, то кіоск, то якась колона з кулею та шпилями зверху. Життя кипить тут з такою силою, що не може задовольнитись рухом нескінченних валок екіпажів, спорудженням шестиповерхових кам'яних будинків, воно ще бризкає з стін у вигляді статуй та барельєфів, з дахів – у вигляді стрілчастих оздоб та з вулиць – у вигляді незліченних кіосків.
Вокульському здається, ніби він із стоячої води потрапив І митом в окріп, який "клекоче, бризкає й шумить"…[100] Він, людина зріла й енергійна в звичних умовах, відчув себе тут несміливою дитиною, для якої все навколо – нове.
Тим часом життя круг нього далі "клекоче, бризкає й шумить". Кінця не видно юрбі, екіпажам, деревам, сліпучим вітринам і навіть самій вулиці. Голова у Вокульського поступово туманіє. Він перестає сприймати галасливу розмову прохожих, потім ніби глухне на вигуки вуличних торговців, нарешті, перестає чути гуркотіння коліс. Потім йому починає здаватись, що він уже десь бачив і такі будинки, і такий рух, і такі кав'ярні; далі він думає, що не таке воно все вже й величне, нарешті в ньому прокидається здатність подивитися на все критично, і він каже собі, що коли в Парижі французьку мову можна почути й частіше, ніж у Варшаві, то тутешній акцент гірший і вимова менш виразна.
Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу.