— Ось я, могутньо озброєний допомогою бога, всевидющий і безстрашний, який викликає вас закляттям... Айє, Сарайє, Айє, Сарайє, Айє, Сарайє... ім'ям всемогутнього і вічно живого бога..."
Цієї миті на обличчі в фараона з'явився спокійний усміх.
— Здається мені, — мовив повелитель, — що я бачу Єгипет... весь Єгипет... Так, це Ніл... пустеля... Тут Мемфіс, там Фіви...
Він справді бачив Єгипет, весь Єгипет, але не більший за алею, яка тяглася через сад його палацу. Ця дивна картина мала, проте, ту властивість, що коли фараон звертав на якесь місце пильнішу увагу, воно відразу розросталося до майже натуральних розмірів.
Сонце вже заходило, заливаючи землю золотаво-пурпуровим світлом. Денні птахи лаштувались до сну, нічні прокидалися в своїх схованках. В пустелі позіхали гієни й шакали, а сонний лев потягався своїм могутнім тілом, готуючись іти на лови.
Нільський рибалка квапливо витягав сіті, великі транспортні кораблі причалювали до берегів. Втомлений хлібороб знімав із журавля цебро, яким цілий день черпав воду; інший поволі повертався з. сохою до своєї мазанки. В містах запалювали світло, жерці в храмах готувалися до вечірньої відправи. На шляхах опадала курява, замовкали рипучі колеса возів. З пілонів чулися тягучі голоси, що закликали народ до молитви.
Далі фараон з подивом помітив наче зграю сріблястих птахів, які знялися над землею. Ті птахи вилітали з храмів, палаців, вулиць, майстерень, нільських кораблів, сільських мазанок, навіть з копалень. Спочатку кожен з них мчав угору, мов стріла, але раптом, зустрівши в небі іншого срібноперого птаха, який перетинав йому дорогу, бився об нього зі всієї сили, і обидва мертві падали на землю.
Це були суперечливі людські молитви, які перешкоджали одна одній знятися до трону всевишнього...
Фараон напружив слух... Спочатку він чув тільки шелест крил, та незабаром зміг розрізнити окремі слова.
Ось він чує молитву хворого, який молиться, щоб до нього повернулося здоров'я, і водночас лікаря, який благає, щоб його пацієнт хворів якнайдовше. Господар благає Амона, щоб той пильнував його комору й хлів; злодій простягає руки, до неба, щоб без перешкод йому вдалося вивести чужу корову та наповнити мішки чужим зерном.
Ці молитви розбивалися одна об одну, мов каміння, випущене з пращі.
Мандрівник у пустелі падав на пісок, молячись, щоб бог послав йому північний вітер, який приніс би хоч краплину вологи; мореплавець бився чолом об корму, благаючи, щоб хоч тиждень ще віяли вітри зі сходу. Хлібороб прагнув, щоб швидше висохли болота після повені; бідний рибалка благав, щоб ці болота не висихали ніколи.
Їхні молитви розбивалися одна об одну і не досягали до божественних вух Амона.
Найбільший гомін стояв над каменоломнями, де злочинці, закуті в ланцюги, з допомогою клинів, змочених водою, розбивали величезні скелі. Там денна зміна робітників благала, щоб швидше настала ніч і прийшов жаданий сон, тоді як нічна зміна робітників, котрих наглядачі саме будили, била себе в груди, молячи, щоб ніколи не заходило сонце. Там купці, які забирали відколупаний та оброблений камінь, молилися, щоб у копальнях було якнайбільше злочинців, тоді як постачальники харчів, лежачи на животах, зітхали, щоб мор більше чавив робітників і вони на тому могли б нажитися.
Отже, і молитви людей з копалень не долітали до неба.
На західному кордоні фараон побачив два війська, які готувалися до бою. Обидва лежали на пісках, благаючи Амона, щоб він допоміг їм подолати ворога. Лівійці бажали ганьби і смерті єгиптянам; єгиптяни посилали прокляття лівійцям. Молитви, тих і тих, мов дві зграї шулік, зіткнулися над землею і впали на пустелю. Амон навіть їх не помітив.
І скрізь, куди б не звернув фараон стомлені очі, було те саме. Селяни благали перепочинку і зменшення податків; писарі молилися, щоб зростали податки і ніколи не припинялася робота. Жерці благали Амона послати довге життя Рамзесові XII і знищити фінікійців, які перешкоджали їхнім грошовим операціям; номархи взивали до бога, щоб він зберіг життя фінікійцям і допоміг швидше зійти на трон Рамзесові XIII, який покладе край сваволі жерців. Леви, шакали й гієни вили з голоду і жадали свіжої крові; олені, сарни й зайці з тривогою залишали свої схованки, думаючи лише про те, щоб зберегти своє мізерне життя ще хоча б на одну добу. Хоч досвід підказував їм, що вже цієї ночі не одне з них мусить загинути, щоб не померли хижаки.
І так у всьому світі панував розлад. Кожен прагнув того, що сповнювало жахом інших; кожен просив за власне добро, не питаючи, чи не заподіє зла ближньому.
Через те людські молитви, хоч вони й були як сріблясті птахи, що линули до неба, не досягали, однак, своєї мети. І божественний. Амон, до якого не доходив жоден голос із землі, поклавши руки на коліна, дедалі більше заглиблювався в споглядання своєї власної божественності, а долю світу щодалі частіше вершили сліпа сила й випадок.
Раптом фараон почув голос жінки:
— Ступай, шибенику, до хати, бо вже час молитися!..
— Зараз... зараз! — відповів дитячий голос.
Фараон глянув у той бік і побачив убогу мазанку писаря на скотному дворі. Її власник при останніх відблисках призахідного сонця закінчував писати свій звіт, його дружина товкла каменем пшеницю на коржі, а перед мазанкою, як молодий козлик, бігав і стрибав шестирічний хлопчина, сміючись невідомо з чого. Мабуть, його сп'янило духмяне вечірнє повітря.
— Синку!.. Синку!.. Ану йди швидше на молитву... — повторювала мати.
— Зараз!.. Зараз!..
І далі бігав, пустував, як шалений.
Врешті мати, бачачи, що сонце починає погрузати в пісках пустелі, відклала свій камінь і, вийшовши на подвір'я, спіймала хлопця, як того невгамовного лошачка. Він опирався, але кінець кінцем мусив скоритися. Мати, втягши його до мазанки, квапливо посадила його на долівці і притримала рукою, щоб знову не втік.
— Не крутись, — сказала вона, — підібгай ноги і сиди прямо, а руки склади і підійми вгору... От недобре дитя!..
Хлопчик бачив, що він уже не викрутиться від молитви, тому, щоб якнайшвидше вирватися знову на подвір'я, побожно підняв очі й руки до неба і тоненьким крикливим голоском проказував задихано:
— Дякую тобі, добрий боже Амоне, що ти охоронив сьогодні татка від нещастя, а мамі послав пшениці на коржі... І ще що?.. Дякую за те, що ти створив небо й землю і дав їй Ніл, який приносить нам хліб... А ще що?.. Ага, вже знаю!.. І ще дякую тобі за те, що так гарно надворі, за те, що ростуть квіти, співають птахи і що пальма родить солодкі фініки. І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я, а вихваляють краще за мене, бо я ще малий і не вчений мудрості. Ну, вже досить...
— Погане дитя! — буркнув писар скотного двору, зігнутий над своїм звітом. — Погане дитя, недбало віддаєш почесті Амонові....
Але фараон у чародійній кулі побачив щось зовсім інше. Молитва пустотливого хлопчини, мов жайворонок, злетіла в небо і, тріпочучи крильцями, линула все вище й вище, аж до самого трону, де безсмертний Амон, поклавши руки на коліна, заглиблювався в споглядання своєї всемогутності.
Потім молитва злетіла ще вище, аж до самої голови божества, і заспівала йому тоненьким дитячим голоском:
— І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я...
Почувши ці слова, заглиблений в споглядання бог розкрив очі, і з них упав на світ промінь щастя. Від неба до землі запанувала безмежна тиша. Зникли всі болі, всі страхи й кривди. Запущений із свистом камінь завис у повітрі, лев зупинився в стрибку на лань, занесений кий не впав на спину раба. Хворий забув про свої муки, заблудлий у пустелі — про голод, в'язень — про ланцюги. Вщухла буря, і спинилася морська хвиля, готова потопити корабель. І на всій землі запанував такий спокій, що Сонце, яке вже заховалось за обрієм, знову підвело променисту голову...
Фараон повернувся до дійсності. Він побачив перед собою невеличкий столик, на ньому чорну кулю, а поруч себе — халдейця Бероеса.
— Мер-Амон-Рамзесе, — запитав жрець, — чи знайшов ти людину, молитви якої доходять до підніжжя одвічного бога?
— Так, — відповів фараон.
— Хто ж це — князь, рицар, пророк чи, може, лише звичайний пустельник?
— Це малий шестирічний хлопчик, який нічого не просив у Амона, а тільки дякував йому за все.
— А ти знаєш, де він живе? — спитав халдеєць.
— Знаю, але не хочу красти для себе силу його молитви. Світ, Бероесе, — це величезний вир, в якому люди метаються, як пісок, а крутить ними лихо. Це дитя своєю молитвою дає людям те, чого я не можу дати: коротку хвилину забуття й спокою. Забуття й спокою... розумієш, халдейцю?
Бероес мовчав.
Розділ сорок дев'ятий
Зі сходом сонця двадцять першого гатор до табору над Содовими озерами прибув із Мемфіса наказ, за яким три полки мали рушити до Лівії і стати там гарнізонами в містах, а решта єгипетського війська разом з царевичем повинна була повернутися додому.
Воїни вигуками радості привітали це повеління: кількаденне життя в пустелі вже почало їм обридати. Хоч харчі довозилися з Єгипту й підкореної Лівії, але вдосталь їжі не було, вода в нашвидку викопаних криницях вичерпувалася, спека виснажувала тіло, а рудий пісок набивався в очі й легені. Воїни почали хворіти на дизентерію і гостре запалення повік.
Рамзес звелів згортати табір. Три полки родовитих єгиптян він вирядив до Лівії, наказавши воїнам, щоб вони добре ставилися до населення і ніколи не ходили поодинці. Решту війська він повів до Мемфіса, залишивши невеличкий гарнізон у фортеці і на скляних гутах.
О дев'ятій ранку, незважаючи на спеку, обидва війська були вже в дорозі: одне рухалось на північ, друге — на південь.
У цей час до наступника трону наблизився святий Ментезуфіс і сказав:
— Було б добре, якби ти, достойний повелителю, міг скоріше доїхати до Мемфіса. На півдорозі тебе чекатимуть свіжі коні...
— Що, мій батько тяжко хворий?.. — скрикнув Рамзес. Жрець похилив голову.
Царевич передав Ментезуфісові командування, просячи, щоб він не змінював його наказів, не порадившись спершу з полководцями. Сам він, взявши з собою Пентуера, Тутмоса і два десятки найкращих азіатських кіннотників, галопом помчав до Мемфіса.
За п'ять годин вони проїхали половину дороги і, як обіцяв Ментезуфіс, знайшли свіжих коней і новий почет.