Основна ідея його, що особливого розладу в організмі у божевільних немає, а що божевілля є, сказати б, логічна помилка, помилка в судженні, неправильний погляд на речі. Він поступово заперечував твердження хворого і, уявіть собі, досягав, кажуть, результатів! Але через те, що він при цьому застосовував і душі, то результати цього лікування піддаються, звичайно, сумніву... Принаймні, так здається...
Раскольников давно вже не слухав. Дійшовши до свого будинку, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам'ятався, оглядівся і побіг далі.
Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився посередині. "Чого він повернувся сюди? " Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей пил, свій диван... Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь... Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна... Все це він знав напам'ять. Він одвернувся і сів на диван.
Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!
Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. "Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? О, підлота!"
— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче, — і не ходитиме вона у в'язницю!
Хвилин через п'ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: "А може, в каторзі справді краще", — подумав він зненацька.
Він не пам'ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.
— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку, — сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов'ю прийшла до нього.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович усе пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч, — прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі... все моє життя, чи що... то поклич мене, я прийду. Прощай!
Вона круто повернулась і пішла до дверей.
— Дуню! — спинив її Раскольников, встав і підійшов до неї, — цей Разуміхін, Дмитро Прокопович, дуже хороша людина.
Дуня трошечки почервоніла.
— Ну? — спитала вона, помовчавши якусь мить.
— Він діловий, працьовитий, чесний і здатний глибоко любити... Прощай, Дуню.
Дуня вся спалахнула, зашарілась, потім раптом стривожилася:
— Та що це, брате, хіба ми справді навіки розлучаємось, що ти мені... такі заповіти лишаєш?
— Все одно... прощай...
Він одвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, подивилась на нього неспокійно і вийшла в тривозі.
Ні, він не був байдужий до неї. Була якась мить (наприкінці), коли йому страшенно захотілося міцно обняти її і попрощатися з нею, і навіть сказати, але він і руки їй не наважився простягнути:
"Потім ще, може, жахнеться, коли згадає, що я тепер її обнімав, скаже, що я вкрав її поцілунок! "
"А витримає ця чи не витримає? — спитав він себе кілька хвилин перегодом. — Ні, не витримає, таким не витримати! Такі ніколи не витримують..."
І він подумав про Соню.
З вікна війнуло свіжістю. Надворі вже починало смеркатися. Він раптом взяв кашкет і вийшов.
Він, звичайно, не міг, та й не хотів зважати на свій хворобливий стан. Але вся ця безперервна тривога і весь цей жах душевний не могли минути без наслідків. І якщо не лежав він ще в справжній гарячці, то, може, саме тому, що ця внутрішня безперервна тривога ще тримала його на ногах і в стані свідомості, але якось штучно, до певного часу.
Він блукав безцільно. Сонце сідало. Якась особлива туга щодалі більш огортала його останнім часом. У ній не було чогось особливо гострого, пекучого; але від неї віяло чимсь постійним, вічним, передчувалися неминучі роки цієї холодної змертвляючої туги, передчувалася якась вічність на "аршині простору". У вечірню пору це передчуття звичайно ще дужче починало його мучити.
"З такими-от найдурнішими, суто фізичними немочами, Що залежать від якогось там заходу сонця, і спробуй не вчинити дурниці. Не те, що до Соні, а й до Дуні підеш!" — пробурмотів він злісно.
Хтось гукнув його. Він оглянувся; його наздоганяв Лебезятников.
— Уявіть, я був у вас, шукаю вас. Уявіть, вона здійснила свій намір і повела дітей! Ми з Софією Семенівною насилу їх розшукали. Сама б'є у сковороду, дітей примушує танцювати. Діти плачуть. Зупиняються на перехрестях і біля крамничок. За ними дурні люди біжать. Ходімте.
— А Соня?.. — тривожно спитав Раскольников, поспішаючи за Лебезятниковим.
— Просто в нестямі. Тобто не Софія Семенівна в нестямі, а Катерина Іванівна; а втім, і Софія Семенівна в нестямі. А Катерина Іванівна то й зовсім у нестямі. Кажу вам, остаточно збожеволіла. їх у поліцію заберуть. Можете уявити, як це вплине... Вони тепер на канаві біля —ського мосту,[5-30] зовсім недалеко від Софії Семенівни. Близько.
На канаві, не дуже далеко від мосту і за два будинки до того, де жила Соня, стовпився гурт людей. Особливо збігалися хлопчаки і дівчиська. Хрипкий, надірваний голос Катерини Іванівни долинав ще від мосту. І справді, це було чудернацьке видовисько, здатне зацікавити вуличну публіку. Катерина Іванівна, у своїй старенькій сукні, в драдедамовій шалі і в пом'ятому солом'яному капелюшку, що збився потворним жмутом набік, була справді в цілковитій нестямі. Вона знесилилась і задихалася. Змучене сухотне обличчя її мало ще більш страдницький, ніж будь-коли, вигляд (до того ж надворі, проти сонця, сухотний завжди здається ще більш хворим і спотвореним хворобою, ніж у приміщенні); але збудження не минало, і вона роздратовувалась щодалі дужче. Вона кидалася до дітей, кричала на них, умовляла, вчила їх тут-таки при людях, як танцювати і що співати, починала їм тлумачити, для чого це потрібно, вдавалась у відчай від їхньої нетямущості, била їх... Потім, не докінчивши, кидалася до публіки; коли помічала якого-небудь добре одягненого прохожого, що спинявся подивитись, одразу ж заходилась пояснювати йому, що от, мовляв, до чого доведені діти "з благородного, можна навіть сказати аристократичного дому". Коли чула в натовпі сміх або якесь ущипливе слово, то зараз же напускалася на зухвалих і починала з ними лаятись. Дехто справді сміявся, інші хитали головами; всім взагалі було цікаво подивитись на божевільну з переляканими дітьми. Сковороди, про яку говорив Лебезятников, не було; принаймні Раскольников її не бачив; але замість стукотіння в сковороду Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли примушувала Поленьку співати, а Леню й Колю танцювати; причому і сама бралася підспівувати, але щоразу голос уривався на другій ноті від тяжкого кашлю, через що знову вдавалась у відчай, проклинала свій кашель і навіть плакала. Над усе дратували її плач і страх Колі і Лені. Вона справді спробувала вбрати дітей, як убираються вуличні співаки і співачки. На хлопчику була чалма з чогось червоного з білим, щоб він удавав з себе турка. Для Лені костюма не знайшлося; була тільки надіта на голову червона, в'язана з гарусу[5-31] шапочка (або, краще сказати, ковпак) небіжчика Семена Захаровича, а в шапочку встромлений уламок білого страусового пера, яке було власністю ще бабусі Катерини Іванівни і зберігалося досі в скрині як сімейна цінність. Поленька була у своєму звичайному платтячку. Вона дивилася на матір боязко і розгублено, не одходила від неї, приховуючи свої сльози, догадуючись, що та вже божевільна, і неспокійно оглядалася навкруги. Вулиця і натовп дуже налякали її. Соня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і весь час благаючи її повернутись додому. Але Катерина Іванівна була невблаганною.
— Перестань, Соню, перестань! — кричала вона скоромовкою, поспішаючи, задихаючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, мов мале дитя! Я вже сказала тобі, що не повернусь назад до тієї п'яної німкені. Нехай бачать усі, весь Петербург, як жебракують діти благородного батька, що все своє життя служив вірою і правдою і, можна сказати, помер на службі. (Катерина Іванівна вже встигла створити собі цю фантазію і повірити в неї сліпо.) Нехай, нехай цей негідний генералисько бачить. Та й дурна ти, Соню: що ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе змучили, не хочу більше! О, Родіоне Романовичу, це ви! — скрикнула вона, побачивши Раскольникова і кидаючись до нього, — поясніть ви, будь ласка, цій дурненькій, що нічого розумнішого не можна зробити! Навіть шарманщики заробляють, а нас зараз же всі відрізнять, дізнаються, що ми бідна благородна родина сиріт, доведених до жебрацтва, а вже генералисько той — посаду втратить, ось побачите! Ми щодня під вікна до нього будемо ходити, а проїде государ, я стану на коліна, оцих усіх виставлю наперед і покажу на них: "Захисти, отець!" Він отець сиріт, він милосердний, захистить, побачите, а генералиська цього... Леню! tenez-vous droite![*] Ти, Колю, зараз знову танцюватимеш. Чого ти рюмсаєш? Знову рюмсає! Ну чого, чого ти боїшся, дурнику! Господи! що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Коли б ви знали, які вони нетямущі! Ну що з отакими зробиш!..
І вона, сама мало не плачучи (що не заважало її безперервній і невгамовній скоромовці), показувала йому на дітей.