Таким чином, при виготовленні артилерійських гармат найголовніше — якість металу, який мусить мати максимальний опір, а сталь, безумовно, найтвердіша з усіх металів. Тому я вважаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть себе з найкращого боку.
— Гаразд, перевіримо. Може, й справді так, — відповів Пенкроф.
Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в чудовому стані. Відтоді, як їх витягли з води, Пенкроф, не шкодуючи сили й часу, натирав їх, змащував жиром, полірував, чистив затвори; замки, затисні гвинти. Тепер гармати блищали так, ніби стояли на борту морського фрегата Сполучених Штатів.
Отож того дня у присутності всіх колоністів, а також дядечка Юна і Топа було випробувано по черзі чотири гармати, їх зарядили піроксиліном, урахувавши його вибухову силу, а вона, як ми вже казали, в чотири рази перевищує вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. Пенкроф, тримаючи запальний шнур, готовий був діяти.
За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене в бік моря, пролетіло над острівцем і зникло десь удалині на відстані, точно визначити яку не було змоги.
Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, ударившись об гострий виступ скелі на відстані близько трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки.
Цілився і стріляв Герберт, який тепер дуже пишався своїм першим пострілом. Тільки Пенкроф пишався тим пострілом ще більше за нього! Ще б пак, його улюблений хлопчик, майже рідний син, зробив такий постріл!
Третє ядро, випущене цього разу в напрямку дюн, що стелилися понад берегом бухти Єднання, поцілило у пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім рикошетом відскочило і впало в море, піднявши фонтан води.
Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт поклав трохи більше піроксиліну, аби випробувати максимальну далекобійність гармат. Потім колоністи відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і підпалили гніт довгим шнуром.
Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п'ять від Гранітного палацу, шубовснуло в Акулячу затоку. [401]
— Ну, пане Сайресе, — вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики < слава", певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, — що ви скажете тепер про нашу батарею? Хай до Гранітного палацу з'являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!
— Ой, Пенкрофе, — відповів інженер, — повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!
— До речі, — раптом згадав моряк, — як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати — справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? — запитав моряк, обертаючись до товариша.
Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:
— Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.
І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.
Пенкрофові дійшло.
— Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку — він має право висловитись, як і кожен із нас!..
— Атож, — озвався Гедеон Спілет. — Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.
— Слухаюсь, пане Спілете, — відповів моряк. — Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.
— Ви так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.
— Тільки так!
— І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?
— А хіба мало того, що вони вже накоїли? — не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.
— Але ж вони могли змінитися на краще, — заперечив інженер. — Вони могли навіть покаятись... [402]
— Вони?.. Покаятись?.. — моряк тільки здвигнув плечима.
— Пенкрофе, згадай Айртона! — сказав Герберт, беручи за руку моряка. — Він знову став чесною людиною!
Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися із тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига "Швидкий; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.
— Ти дивися! — сказав він. — Всі наче змовилися проти мене! Ви хочете великодушничати з отими хижаками? Хай буде по-вашому! Тільки, цур, потім не кайтеся!
— Нам, Пенкрофе, не загрожує небезпека, якщо ми будемо пильні, — промовив Герберт.
— Гм! — буркнув журналіст, що досі не брав участі в суперечці. — їх шестеро, і вони добре озброєні. Досить кожному з них убити із засідки лише по одному з нас, і незабаром вони стануть хазяями в колонії!
— Чому ж то вони досі не робили замахів на нас? — заперечив Герберт. — Може, вони й не думають про це? Крім того, нас тут також шестеро.
— Хай буде no-вапюму! — сказав Пенкроф, якого не переконали ніякі докази. — Нехай ті зухи й далі плетуть свої обору дай! Не заважаймо їм і викиньмо їх із голова!
— Годі, Пенкрофе, не прикидайся таким лютим! — сказав Наб. — Якби один з отих бідолах опинився на відстані рушничного пострілу, ти й не подумав би стріляти в нього...
— Набе, я пристрелив би його, як скаженого пса! — холодно відповів Пенкроф.
— Пенкрофе, — мовив тоді інженер, — ви не раз казали, що уважно ставитесь до моїх порад. Чи не погодилися б ви і цього разу довіритись мені?
— Пане Сміте, я зроблю так, як ви захочете, — сказав моряк, нітрохи не змінивши своєї думки.
— Тоді зачекаймо, поки вони перші нападуть на нас.
Так і вирішили, хоч Пенкроф і далі перекопував, що нічого доброго з того не вийде. Колоністи домовилися бути весь час насторожі, але першими піратів не чіпати. Зрештою, острів був великий і родючий. Якщо у їхніх душах уціліла хоч тінь порядності, можливо, бідолахи ще виправляться. Самі умови їхнього життя повинні були наштовхнути їх на думку про необхідність почати нове життя. Хай там як, [403] а хоча б із міркувань людяності потрібно було почекати. Щоправда, колоністи не могли вже так безпечно, як раніше, ходити островом. Раніше, виходячи за межі свого житла, вони мали стерегтися тільки зустрічі з дикими звірами, а тепер на острові ховалися розбійники, за кожним деревом на колоністів міг чатувати один із шести піратів, можливо, небезпечніших від хижаків. Становище і справді стало небезпечним, і не такі хоробрі, як колоністи, люди геть утратили б спокій.
Та байдуже! Поки що в суперечці з Пенкрофом більшість колоністів мала рацію. А як буде далі — покаже час.
РОЗДІЛ VI
План експедиції. Айртон повертається до загону для худоби. — Похід до порту Повітряної Кулі.— Пенкрофові зауваження на борту "Бе-надвентура". — Телеграма, надіслана в загін для худоби.— Айртон не відповідає.— Від'їзд на другий день.— Чому не діяв телеграф.— Постріл.
Тепер найбільший клопіт колоністів полягав у тому, щоб підготуватися до раніше запланованої експедиції, аби обстежити весь острів. Вони мали за мету перш за все розшукати таємничого заступника, в існуванні якого ніхто вже не сумнівався, і водночас дізнатися, що сталося з піратами, де вони оселилися, як живуть і наскільки вони небезпечні для колонії.
Сайресові Сміту хотілося негайно вирушити в дорогу, але експедиція мала тривати кілька днів, і тому не вадило прихопити, крім достатніх припасів їжі, ще й кухонного начиння та пристосування для майбутніх куренів або наметів на стоянках. Та на той час один з онагрів поранив ногу і якийсь час не міг ходити в упряжі; необхідно було дати йому кілька днів спочити, й колоністи вирішили відкласти свій від'їзд на тиждень, тобто до 20 листопада. Листопад у тих широтах відповідає травню в Північній півкулі. Навколо буяла весна. Сонце наближалося до тропіка Козерога, і дні дедалі довшали. Отож час для експедиції було вибрано дуже вдало; якщо вона не досягне бажаної мети, то скільки можна буде зробити нових відкриттів, виявити природних багатств: адже, за задумом Сайреса Сміта, належало дослідити дрімучі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого. [404]
Дев'ять днів, що лишилися до від'їзду, колоністи вирішили присвятити рільничим роботам на плоскогір'ї Широкий Обрій.
Айртонові довелося повернутись до загону для худоби, мешканці якого потребували догляду і турбот. Було вирішено, що він побуде там зо два дні й повернеться до Гранітного палацу лише після того, як забезпечить худобу кормом на весь час, поки його не буде.
Перед тим як відпустити Айртона, Сайрес Сміт запитав, чи не хоче він, щоб разом з ним пішов хтось із колоністів, бо острів став не таким безпечним, як досі.
Айртон відповів, що в цьому немає потреби, він нікого, мовляв, не боїться і, в разі чого, зуміє захистити себе. Якщо ж у загоні чи його околицях щось трапиться, він негайно зателефонує у Гранітний палац.
Отож Айртон поїхав рано-вранці 9 листопада на возі, в який було запряжено тільки одного онагра, а через дві години колоністи дістали телеграму, в якій він повідомляв, що в загоні для худоби усе гаразд.
Наступні два дні Сайрес Сміт присвятив здійсненню плану, який мав остаточно убезпечити Гранітний палац від несподіваного нападу. Йшлося про те, щоб підняти рівень води в озері Гранта на два-три фути, аби затопити і зовсім сховати від чужинців отвір колишнього водостоку з південного краю озера, водостоку, вже закладеного камінням і замаскованого чагарниками й травами.
Аби зробити це, треба було спорудити дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка. Колоністи гаряче взялися до роботи, і незабаром виросло дві загати, які, однак, не перевищували семи-восьми футів у довжину і трьох футів у вишину; на їх спорудження пішли уламки скель, скріплені цементом.
Коли роботу завершили, вода в озері піднялася на добрих три фути, і тепер ніхто не міг здогадатися, що під водою сховано отвір колишнього водостоку.
Навряд чи треба казати, що відвідний струмок, яким надходила вода до Гранітного палацу і який приводив у рух підйомник, лишився цілим.