Іншої ради не було: заготівельники дров покинули ці місця, втікаючи від жорстокості багатих землевласників, від невидимої холери, рятуючись від нескінченних воєн, яких уряди вперто не помічали, затуляючись усілякими надуманими декретами. А тим часом пасажири, знемагаючи від нудьги, влаштовували змагання з плавання, ходили на лови й поверталися з живими ігуанами, яких розтинали надвоє, вичищали нутрощі і зародки яєць, прозорих та білястих, а тоді знову зшивали їх і розвішували сушитися довгими низками на поручнях пароплава. Злиденні повії із сусідніх сіл складали компанію тим, хто вирушав у далекі прогулянки, ставили на березі намети, приносили музичні інструменти й сяку-таку закуску, грали, співали і влаштовували танці біля припнутого пароплава.
Ще задовго до того, як його обрали президентом судноплавної компанії, Флорентіно Аріса став отримувати тривожні повідомлення про стан річки, але читав їх побіжно й не замислювався над ними. "Не турбуйтеся, — заспокоював він компаньйонів, — коли дерев не стане, уже будуть пароплави, які спалюватимуть у топках нафту". Весь поглинутий пристрастю до Ферміни Даси, він ніколи не завдавав собі клопоту поміркувати про це, а коли нарешті осягнув істину, то вже годі було чомусь зарадити, як не можна було замінити цю річку на якусь іншу. Навіть за високої води вночі доводилось швартуватися до берега, і тоді задуха ставала такою нестерпною, що й жити не хотілося. Більшість пасажирів, а надто європейці, не могли дихати в застояному повітрі кают, і цілу ніч розгулювали по палубах, відганяючи комашню тим самим рушником, яким утиралися від постійного рясного поту, але над ранок були розпухлі від укусів і ледь живі. Один англійський мандрівник початку XIX століття, згадуючи про свою подорож, здійснену вгору по Магдалені човном і верхи на мулі, — а тривала вона, мабуть, не менш як півтора місяця, — писав так: "То була одна з найтяжчих і найнеприємніших мандрівок, які тільки може відбути людина". Це перестало бути правдою протягом перших вісімдесяти років річкового судноплавства, а потім стало нею знову й назавжди, — коли каймани з'їли останнього метелика, коли зникли морські корови з малятами, зникли папуги, зникли мавпи, — і сама річка, здавалося, от-от зникне.
— Та й дарма, — невесело сміявся капітан. — через кілька років ми подорожуватимемо сухим річищем у розкішних автомобілях.
Протягом перших трьох днів Ферміна Даса та Флорентіно Аріса рятувались у весняній атмосфері заскленої веранди, та коли на пароплаві почали ощадити дрова й відключати системи охолодження, президентська каюта перетворилася на парову кавоварку. Ферміна Даса рятувалася вночі, відчиняючи вікна, в які залітав річковий вітрець, а москітів відганяла рушником, бо під час стоянки пароплава проти них не допомагали навіть інсектициди, розбризкувані пульверизатором. Біль у вусі зробився нестерпним, та одного ранку, прокинувшись, вона відчула, що біль зник, несподівано й цілковито, як ото змовкає сюрчання розчавленої цикади. Але тільки ввечері вона виявила, що перестала чути лівим вухом, — коли Флорентіно Аріса заговорив до неї, сидячи з того боку, і вона мусила повернути голову, аби почути, що він каже. Про це вона так нікому й не розповіла, втішаючи себе думкою, що її раптова глухота — тільки ще одна з невиліковних хвороб, притаманних старості.
А втім, затримку пароплава, мабуть, влаштувало для них само провидіння. Десь колись Флорентіно Аріса прочитав: "У нещасті кохання набуває ознак величі й благородства". Висока вологість у президентській каюті занурила їх у примарну летаргію, в якій легше було кохати, не ставлячи жодних запитань. Протягом нескінченних годин сиділи вони, взявшись за руки, в кріслах біля поручнів, зрідка цілувалися, втішалися п'янкою насолодою пестощів без тієї нервової напруги, яку привносить у взаємини невтамована жага. На третій вечір цього напівсонного життя вона приготувала до його приходу пляшку ганусівки, точно таку, з яких нишком цмулила ще замолоду в компанії з кузиною Ільдебрандою і пізніше, вже коли вийшла заміж і мала дітей, — замикаючись із подругами свого нового кола. Їй треба було трохи задурманити собі голову, щоб не надто замислюватися про свою долю, але Флорентіно Аріса подумав, що вона хоче додати собі духу перед тим, як зробити вирішальний крок. Підбадьорений цією ілюзією, він наважився попестити кінчиками пальців її зів'ялу шию, груди, закриті ліфчиком з металевими шпицями, стегна, з яких випирали трухляві кістки, вузькі й тверді, мов у старої олениці, клуби. Вона приймала його пестощі з томливо заплющеними очима, але не здригалася, не тремтіла, тільки курила і зрідка відпивала з чарки малими ковточками. І коли нарешті його пестливі пальці ковзнули вниз по животу, в ній було вже досить ганусівки.
— Якщо ми збираємося зробити дурницю, зробімо її, — сказала вона, — але хай це буде, як у людей дорослих.
А тоді повела його до спальні й там без фальшивої сором'язливості стала роздягатися при світлі. Флорентіно Аріса ліг горілиць на ліжку, намагаючись опанувати себе, знову не знаючи, що йому робити зі шкурою впольованого тигра.
— Не дивися, — сказала вона йому.
Не спускаючи погляду зі стелі, він запитав:
— А чому?
— Бо тобі не сподобається.
Тоді він подивився на неї і побачив її голою до пояса і такою, якою собі уявляв. Плечі в неї були зморшкуваті, груди обвислі, а ребра обтягнуті блідою й холодною, мов у жаби, шкірою. Вона затулила груди кофтинкою, яку щойно скинула, і погасила світло. Тоді він підвівся і теж почав роздягатися потемки, кидаючи їй кожну одежину, яку знімав, а вона зі сміхом кидала їх йому назад.
Вони довго лежали горілиць. Голова йому йшла обертом — і все дужче, в міру того як розвіювалося сп'яніння, а вона була спокійна, майже безвільна, і тільки благала Бога, щоб не дав їй засміятися без причини, як то бувало з нею завжди, коли вона добиралася до ганусівки. Щоб якось згаяти час, вони розмовляли. Говорили кожне про себе, про те, як по-різному склались їхні життєві долі, про неймовірну випадковість, яка звела їх докупи, і ось вони лежать удвох голі в темній каюті пришвартованого до берега пароплава, коли, за всіма ознаками, жити їм залишилося рівно стільки, скільки треба, щоб приготуватися до смерті. Вона ніколи не чула, щоб він мав жінку, бодай одну жінку, і це в місті, де всі знали все про всіх — і знали навіть раніше, ніж воно відбувалося. Вона сказала про це мовби мимохідь, і він зразу їй відповів, без тремтіння в голосі.
— Бо я беріг свою незайманість — для тебе.
Вона, звичайно, йому не повірила б, хоча в певному розумінні це й було правдою, адже у своїх любовних листах він уживав чимало таких фраз, які важили не своїм змістом, а закладеною в них силою переконання. Але їй припала до серця щирість, з якою він це промовив. Флорентіно Аріса, зі свого боку, раптом запитав себе про те, про що ніколи б не наважився запитати в неї: яким прихованим життям жила вона поза межами шлюбу? Ніщо не видалося б йому неймовірним, бо він знав: жінки анітрохи не поступаються чоловікам у своїх таємних походеньках, удаючись до тих самих хитрощів, переживаючи ті самі раптові спалахи пристрасті, зраджуючи своєму подружньому обов'язку й не відчуваючи при цьому найменших докорів сумління. Але він правильно зробив, що не запитав про це в неї. Якось, коли її взаємини з церквою були вже далеко не найкращими, духівник під час сповіді ні сіло ні впало поцікавився, чи вона хоч раз зрадила свого чоловіка, і вона підвелася, нічого не відповівши, не закінчивши сповіді, не попрощавшись, і більше ніколи не приходила на сповідь — ні до цього духівника, ні до котрогось іншого. Більше того, обачність Флорентіно Аріси дістала несподівану винагороду: вона простягла в темряві руку й погладила йому живіт, боки, майже безволосий лобок.
— У тебе шкіра, мов у дитини, — сказала вона.
І нарешті зробила останній крок: пошукала те, що мало там бути, та його не було: вона знову стала шукати, вже без ілюзій, і знайшла — але геть безпорадне.
— Він неживий, — сказав Флорентіно Аріса.
Таке з ним траплялося щоразу при першому побаченні з усіма жінками, відколи він почав з ними знатися, отож зрештою йому довелося змиритися з неминучим: щоразу долати свою безпорадність, так ніби це трапилося з ним уперше. Він узяв її руку й поклав собі на груди. Ферміна Даса відчула, як майже під самою шкірою гучно калатає старе, але невтомне серце, відчула, що він стривожений і збентежений, наче підліток.
— Коли кохання забагато, чоловік поводиться не ліпше, ніж тоді, коли його зовсім нема, — сказав він.
Але сказав це без переконаності: йому було соромно, він злостився на себе, шукав приводу, щоб звинуватити її за свою невдачу. Вона не знала і почала дражнити безпорадну плоть жартівливими пестощами, — так ото лагідна кицька грається з ледь живою від страху мишею, — аж поки він не зміг далі витримувати тортури й утік до своєї каюти. Вона думала про нього до самого ранку, упевнившись нарешті в його коханні, й у міру того як ганусівка виходила з неї повільними хвилями, її опанувала тривога, що він розсердився на неї і вже ніколи не повернеться.
Але він прийшов того самого дня у незвичний час, об одинадцятій ранку, свіжий та збадьорений, і тут-таки роздягся перед нею, трохи навіть хизуючись, їй було приємно побачити його на світлі таким, яким вона й уявила собі його в темряві: чоловіком без певного віку, зі смаглою шкірою, блискучою і натягнутою, мов тканина на розкритій парасольці, без волосся на тілі, крім ріденьких жмутиків під пахвами та на лобку. Його гвардієць був виструнчений, і вона зрозуміла, що він демонструє їй свою зброю не мимохідь, а вихваляється нею, аби додати собі сміливості. Він навіть не став чекати, поки вона скине нічну сорочку, яку надягла, коли повіяв вранішній вітерець, і його властива початківцям поквапність розбудила в ній тремтливе почуття. А втім, вона нічого йому не сказала, бо в подібних випадках важко буває відрізнити співчуття від любові. Але в кінці вона відчула себе спустошеною.
Востаннє вона віддавалася чоловікові понад двадцять років тому, і тепер її змагала цікавість, як же воно буде в її віці після такої тривалої перерви.