Коли чоловік два роки не пише…
– Мамо, облиш…
– Ні! – перебила її мати. – Якщо ти сама не відчуваєш свого становища, то я вже його зрозуміла давно. Не можна жити вічною надією або вічною загрозою.
– Дорога мамо, про моє щастя і про мій обов'язок тільки я одна маю право…
– Не говори мені про щастя, – вибухнула мати. – Воно скінчилось того дня, коли твій чоловік утік від суду, який довідався про якісь його темні справи з лихваркою. Що він був невинний, я готова присягнути. Але ні ти, ні я не розуміємо, чого він у неї бував?
– Мамо!.. – розпачливо вигукнула пані Ставська. – Що ти говориш перед чужими людьми!..
– Цебто я чужий? – докірливо спитав управитель, проте підвівся з стільця й уклонився.
– І ви не чужий, і цей пан теж, – сказала стара дама, – показуючи на мене, – Я бачу, що він чесна людина…
Тепер уклонився я.
– Отже я й кажу, – говорила далі бабуся, пильно дивлячись мені в очі, – ми живемо й нічого не знаємо про мого зятя, і ця непевність отруює нам спокій. Але я, правду кажучи, більше побоююсь його повернення…
Пані Ставська затулила хустинкою обличчя й вибігла и свою кімнату.
– Плач собі, плач… – насварюючись на неї пальцем, говорила роздратована бабуся. – Такі сльози хоч і болісні, а все-таки луччі за ті, які ти ллєш щодня…
– Слухайте, пане, – звернулась вона до мене. – Я прийму все, що мені бог пошле, але відчуваю, що, коли б той чоловік повернувся, він дорешти занапастив би щастя моєї дитини. Можу присягатися, – казала вона тихіше, – що вона його вже не любить, хоч сама того не усвідомлює, і все-таки, якби він її покликав, поїхала б до нього!..
Притамовані ридання не дали їй говорити далі… Ми л Вірським глянули один на одного й попрощалися з шановною дамою.
– Шановна пані, – сказав я їй на прощання, – не мине й року, як я принесу вам відомості про вашого зятя.
А може, – шепнув я з мимовільною усмішкою, – діло складеться так, що всі ми будемо задоволені… Всі… навіть ті, котрих тут зараз нема!..
Бабуся запитально подивилася на мене, але я нічого не відповів. Я ще раз попрощався з нею, і ми з управителем вийшли, вже не питаючи про пані Ставську.
– Заходьте до нас, пане, хоч і щовечора!.. – гукнула вона, коли ми вже були в кухні.
Звичайно, що буду заходити… Чи вдасться мені моя комбінація з Стахом? Бог його знає. Там, де в гру втручається серце, марно робити якісь розрахунки. Але спробую розв'язати жінці руки, а це вже чогось варте.
Вийшовши з квартири пані Ставської та її матері, ми з управителем пішли кожен додому, дуже задоволені один одним. Він хороший чоловічина. Але коли я повернувся додому та подумав про результати обходу мешканців, то аж за голову взявся.
Я ж мав намір упорядкувати фінансові справи будинку і от впорядкував їх так, що прибуток з нього зменшився принаймні на триста карбованців на рік. А може, воно й краще? Може, Стах швидше опам'ятається та продасть свою покупку, яка йому зовсім не потрібна.
Ір все нездужає. Політика в тому самому стані: цілковита непевність…
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
СІРІ ДНІ Й БОЛІСНІ ГОДИНИ
Через чверть години після від'їзду з Варшави у Вокульського виникло два особливих, хоч і зовсім різних почуття: його обвіяло свіже повітря, а сам він поринув у якусь дивну летаргію.
Він вільно рухався, голова була ясна, думка працювала чітко і швидко, але його ніщо не цікавило: ні хто з ним їдо, ні кудою він їде, ні куди він їде. Апатія ця зростала в міру віддалення від Варшави. За станцією Пруткове він зрадів з крапель дощу, що потрапляли через відчинене вікно всередину вагона; пізніше його трохи оживила раптова буря, що зірвалася за Гродзіском; йому навіть захотілось, щоб його вбила блискавка. Але коли буря вщухла, він знову став до всього байдужий і вже не цікавився нічим, навіть тим, що його сусід з правого боку спав у нього на плечі, а сусід, що сидів навпроти, зняв штиблети й поклав йому на коліна ноги, правда, в чистих шкарпетках.
Десь коло півночі огорнуло його щось ніби сон, а може, ще більша байдужість. Він завісив фіранкою ліхтаря в вагоні й заплющив очі, сподіваючись, що ця чудна апатія минеться, як зійде сонце. Але вона не минулася. Навпаки, до ранку вона посилилась і зростала дедалі більше. Було йому з нею ні добре, ні зле – так собі.
Потім у нього взяли паспорт, потім він поснідав, купив нового квитка, сказав перенести свої речі в другий поїзд і поїхав далі. Знову станція, знову пересадка, знову дорога далі. Вагон похитувався і гуркотів, паровоз раз у раз свистав, потім спинявся… В купе стали появлятись по двоє та по троє люди, які говорили по-німецьки. Потім люди, які говорили по-польськи, зовсім зникли, і вагон наповнили самі німці.
Змінювався і ландшафт. Потяглися обкопані ровами ліси, в яких дерева стояли рівними рядами, немов солдати в строю. Зникли дерев'яні хати під солом'яною стріхою, і все частіше траплялися двоповерхові будиночки, криті черепицею та оточені палісадниками. Знову зупинка, знову треба щось із'їсти. Якесь величезне місто… Ага! Та це ж, мабуть, Берлін!.. І знову в дорогу. Тут уже всі пасажири говорять по-німецьки, але з якимось іншим акцентом. Потім ніч і сон. Ні, не сон, а та сама апатія.
В купе заходять два французи. Ландшафт тут зовсім інакший: широкі простори, пагорки, виноградники. То тут, то там, обсаджені деревами й обвиті плющем, стоять двоповерхові, старі, але міцні будинки. Знову перевірка речей в чемодані. Пересадка. В вагон заходять три французи й одна француженка і зчиняють такий галас, немов їх зайшло десятеро. Це, видно, люди виховані, проте вони регочуть, кілька разів пересідають з місця на місце, вибачаються перед Вокульським, хоч він не знає, за що.
На одній із станцій Вокульський пише кілька слів Сузіну на адресу: "Париж, "Гранд-отель", і віддає записку кондукторові вагона разом з якимось банкнотом, не турбуючись ні про те, скільки дав, ні про те, чи дійде телеграма до адресата. На наступній станції хтось тиче йому в руку ділу паку банкнотів, і він їде далі. Вокульський помічає, що знов настала ніч, і знову поринає в стан, який може бути сном, а може, тільки втратою свідомості.
Очі у нього заплющені, проте він думає, що спить і що цей дивний стан байдужості залишить його в Парижі. "Париж! Париж! – повторює він уві сні. – Скільки років я про тебе мріяв! Але це минеться. Все минеться!.."
Десята година ранку, нова станція. Поїзд зупиняється під дахом; галас, гомін, крик, біганина. Вокульського одразу атакують три французи, пропонуючи свої послуги. Раптом хтось хапає його за плече.
– Ну, Станіславе Петровичу, щастя твоє, що приїхав.
Вокульський деякий час придивляється до якогось велетня з червоним обличчям і русою бородою і нарешті каже:
– Дивись, Сузін!
Вони обіймаються. Сузіна супроводять два французи, один з яких бере у Вокульського квитанцію на речі.
– Щастя твоє, що приїхав, – каже Сузін, цілуючи його ще раз. – Я думав, що зовсім закручусь у цьому Парижі без тебе. "Париж…" – думає Вокульський.
– Та це все байдуже! – каже далі Сузін. – Але ти от так загордів серед вашої паршивої шляхти, що про мене вже й не думаєш. Але ж задля тебе самого жаль таких грошей… Ти втратив би тисяч з п'ятдесят…
З'являються знову ті два французи, що прийшли з Сузіним, і кажуть, що можна їхати. Сузін бере під руку Вокульського і виводить на площу, де стоїть безліч омнібусів, а також однокінних та парокінних екіпажів з кучерами попереду або позаду. Вони проходять десятків зо два кроків, підходять до парокінного екіпажа з лакеем, сідають і їдуть.
– Дивись, – каже Сузін, – це вулиця Лафайєта, а ото бульвар Маджента. Ми поїдемо Лафайєтом аж до готелю коло опери. Кажу тобі: чудо, а не місто! Ну, а як побачиш Єлісейські Поля, а потім сад між Сеною і Ріволі… Ех!.. Кажу тобі: чудо, а не місто!.. Тільки у жінок завеликі турнюри. Але тут інші смаки… Ну, та й радий же я, що ти приїхав; п'ятдесят або й більше тисяч карбованців це ж таки не абищо… Бачиш, он опера, он бульвар Капуцинів, а он і наша хата.
Вокульський бачить величезний шестиповерховий будинок клинуватої форми, оперезаний вздовж третього поверху залізною балюстрадою. Будинок стоїть на широкій вулиці, обсадженій ще молодими деревами, а по ній сюди й туди їдуть сотні омнібусів, екіпажів, верхівців і піших людей. Рух такий, ніби не менш як половина Варшави збіглась сюди на якесь видовище. Вулиця гладенька, як паркет. Вокульський бачить, що він у самому центрі Парижа, але не відчуває ні хвилювання, ні цікавості. Все йому байдуже.
Екіпаж в'їжджає в розкішні ворота, лакей відчиняє дверцята, вони виходять. Сузін бере Вокульського дід руку й веде до маленької кімнатки, яка зараз же починає підноситись вгору.
– А це ліфт, – каже Сузін. – У мене тут два номери.
Один на другому поверсі за сто франків на добу, а другий на четвертому – за десять франків. Для тебе я також найняв за десять. Нічого не вдієш – виставка!..
Вони виходять з ліфта в коридор і за хвилину опиняються в розкішно оздобленій кімнаті. Меблі в ній з червоного дерева, над широким ліжком – балдахін, а в шафі замість дверей – величезне дзеркало.
– Ну, сідай, Станіславе Петровичу. Хочеш їсти чи пити, тут чи в залі?.. Ну, п'ятдесят тисяч твої… Я дуже радий.
– Скажи мені, – вперше озвався Вокульський, – за що ж це я маю одержати п'ятдесят тисяч?
– Може, навіть більше.
– Гаразд. Але за що?
Сузін з розгону сідає в крісло, складає руки на животі й починає реготати.
– От за це саме, що питаєш!.. Інші не питають, за що беруть гроші, тільки давай! А ти один хочеш знати, як та за що заробиш таку суму. Ах ти, голубе сизий!..
– Це не відповідь.
– Зараз я тобі відповім, – каже Сузін. – Насамперед за те, що ти мене ще в Іркутську чотири роки розуму вчив.
Якби не ти, то я не був би тим Сузіним, яким є сьогодні.
Ну, а я, Станіславе Петровичу, не такий, як ви: я за добро плачу добром.
– І це не відповідь, – перебив Вокульський.
Сузін здвигнув плечима.
– Знаєш що: в цій хаті ти у мене пояснень не питай, а внизу й сам зрозумієш. Може, я куплю трохи паризької галантереї, а може, й кільканадцять торговельних суден. Я по-французьки ні в зуб ногою, по-німецьки теж, отож мені потрібний такий чоловік, як ти…
– Я не розуміюсь на торговельних суднах.
– Не турбуйся.