Або коли ставлю запитання: чи воша людина? — то виходить, що не воша людина для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософувань я витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння чи право маю...
— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.
— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. — Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він із мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!
— І вбили! Вбили!
— Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-небудь розкажу, як я йшов... Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене, — закричав він раптом у гарячковій тузі, — покинь мене!
Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.
— Яке страждання! — вихопився тяжкий зойк у Соні.
— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. — Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано.) Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: "Я вбив!" Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.
Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.
— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.
— Страждання прийняти й очистити себе ним, от що треба.
— Ні! Не піду я до них, Соню.
— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня. — Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір'ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже.
О господи! — скрикнула вона, — та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Соню, — тихо промовив він. — У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою. — То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню...
— Замучишся, замучишся, — повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.
— Я, може, на себе ще наклепав, — похмуро зауважив він, мовби в задумі, — може, я ще людина, а не воша, і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.
Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.
— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..
— Звикну... — сказав він похмуро і вдумливо. — Слухай, — почав він, помовчавши, — годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...
— Ой! — скрикнула Соня злякано.
— Ну, чого ж ти скрикнула! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер злякалась? Тільки от що: я їм не дамся. Я ще з ними поборюсь, і нічого не вдіють. Немає в них справжніх доказів. Вчора я був у великій небезпеці і думав, що вже загинув; сьогодні ж справи стоять краще. Всі докази їх із двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути, розумієш? і поверну; бо я тепер навчився... Але у в'язницю мене посадять напевно. Коли б не один випадок, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні... Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять... бо немає в них жодного справжнього доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі... Я тільки щоб ти знала... З сестрою і з матір'ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати в протилежному і не злякати... А втім, сестра тепер, здається, забезпечена... виходить, і мати... Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в'язницю ходити, коли мене заберуть?
— Ой, буду! Буду!
Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще нещаснішим, ніж до того.
— Соню, — сказав він, — краще вже не ходи до мене, коли я у в'язниці сидітиму.
Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.
— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.
Він спочатку не зрозумів запитання.
— Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий, у мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона. — Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..
— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.
— Не тепер, Соню. Краще потім, — додав він, щоб її заспокоїти.
— Так, так, краще, краще, — підхопила вона палко, — як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В цю мить хтось тричі стукнув у двері.
— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.
Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезятникова зазирнула в кімнату.
V
Лебезятников мав стривожений вигляд.
— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте... Я так і думав, що вас застану, — звернувся він зненацька до Раскольникова, — тобто я нічого не думав... чогось такого... але я думав саме... Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла, — рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.
Соня скрикнула.
— Тобто воно принаймні так здається. А втім... Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили... принаймні так здається... Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав у якогось теж генерала... Уявіть, вона подалась туди, де обідали... до цього іншого генерала, і, уявіть, — таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло.
Її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. Це можна навіть і припустити... як її не арештували — не розумію! Тепер вона всім розповідає, і Амалії Іванівні, тільки важко зрозуміти, кричить і б'ється... Ага: вона говорить і кричить, що через те, що її всі тепер кинули, то вона візьме дітей і піде на вулицю, шарманку носити, а діти співатимуть і танцюватимуть, і вона теж, і гроші будуть просити, і щодня під вікно до генерала ходитимуть... "Хай, каже, бачать, як благородні діти чиновного батька на вулицях жебрачать! " Дітей всіх б'є, ті плачуть. Леню вчить співати "Хуторок",[5-28] хлопчика танцювати, Поліну Михайлівну теж, дере весь одяг; робить їм якісь шапочки, як акторам; сама хоче таз нести, щоб вибивати на ньому замість музики... Нічого не слухає... Уявіть, як же це? Так же не можна!
Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.
— Не інакше як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю, — я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: "здається", але й сумніву немає. Це, кажуть, такі ґульки при сухотах на мозку вискакують; шкода, що я медицини не знаю. Я, проте, пробував її переконати, та вона нічого не слухає.
— Ви їй про ґульки говорили?
— Тобто не зовсім про ґульки. До того ж вона нічого б і не зрозуміла. Але до того кажу, що коли переконати людину логічно, що, по суті, їй нема чого плакати, то вона й перестане плакати. Це ясно. А ви гадаєте, що не перестане?
— Дуже б легко тоді було жити, — відповів Раскольников.
— Пробачте, пробачте, звичайно, Катерині Іванівні досить-таки важко зрозуміти; а чи відомо вам, що в Парижі вже провадилися серйозні досліди щодо можливості виліковувати божевільних, впливаючи самим тільки логічним переконанням? Один там професор — він недавно помер[5-29] — серйозний учений, уявив, що так можна лікувати.