(Одразу видно, що в квартирі є дитина).
З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:
– З управителем? Якийсь пан?.. – питала невидима дама. – Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…
– Заходьте, панове, – сказала служниця, відчиняючи двері в вітальню.
Вітальня була маленька, перлового кольору, меблі ясно-сині, в кутку піаніно, на обох вікнах повно білих і рожевих квітів, на стінах – репродукції Товариства красних мистецтв, на столі лампа з склом в формі тюльпана. Після похмурої, як склеп, вітальні пані Кшешовської з меблями в темних чохлах ця кімната здавалася веселою і привітною, наче тут ждали якогось гостя. Але стільці, занадто симетрично розставлені навколо стола, свідчили про те, що гість ще ие з'явився.
Через хвилину з протилежних дверей вийшла літня дама в сірій сукні. Мене вразив білий колір її волосся, що обвивало худе, але ще не старе обличчя з правильними рисами.
В них проступало щось уже знайоме мені.
Тим часом управитель застебнув на два гудзики свого поплямованого сюртука й, уклонившись з елегантністю справжнього шляхтича, сказав:
– Дозвольте, пані, відрекомендувати: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна, а мій колега…
Ми глянули один одному в очі. Правду кажучи, мене трохи здивувало таке приятельство. Вірський помітив це і, сміючись, додав:
– Я кажу "колега" тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.
– Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! – озвалася стара дама.
– В 1849 році і трохи пізніше, – пояснив я.
– А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?
– Але ж, пані добродійко! – вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. – Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.
Дама махнула рукою, немов одігнала муху.
– Ай справді, – сказала вона. – Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.
Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.
Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей – в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні – поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.
– Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, – звернулася шановна дама до мене. – Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…
– Жецький, – підказав екс-дідич.
– …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.
Вона нахилилася до мене і прошепотіла:
– Геленка, дочка моя, пане…
– Жецький, – підказав управитель.
– …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах – і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…
– Жецький, – нагадав Вірський.
– …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…
– Прекрасна! – з запалом підтвердив управитель.
– Колись я була трохи схожа на неї, – говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. – І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.
– Кому з нас не було тридцяти років! – тяжко зітхнув управитель.
Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в'язальними спицями в руках.
– Бабусю! – сказала вона. – Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…
– Гелюню! – суворо зауважила бабуся. – Ти не привіталася.
Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.
– Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)
Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.
Можу з задоволенням сказати, що я тримався з належною гідністю, а бідолашний Вірський зовсім розгубився.
Він підхопився з стільця, мов студент, застебнув сюртук ще на один гудзик, навіть почервонів, – почав бурмотіти:
– Дозвольте, пані, відрекомендувати вам: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна…
– Дуже приємно, – відповіла пані Ставська й, опустивши очі, вклонилася мені. Але яскравий рум'янець і тінь страху на її обличчі свідчили, що я не був приємним гостем. "Зажди-но! – подумав я і уявив собі, що на моєму місці в цій кімнаті сидить Вокульський. – Зажди-но, зараз ти впевнишся, що нас нема чого боятися".
Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. "Заждіть-но!" – подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:
– Ви, пані, давно живете в цьому домі?
– П'ять років… – відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.
– Скільки ви платите, пані?
– Двадцять п'ять карбованців на місяць… – прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне, мимоволі з таким благанням глянула на Вірського, що… якби я був Вокульським, то зараз же почав би просити її руки!
– Ми, – промовила вона ще тихіше, – ми винні вам за липень.
Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав:
– Ви нічого нам не винні… до жовтня. Якраз Стах… тобто пан Вокульський, пише мені, що це справжній грабунок – брати триста карбованців за три кімнати на цій вулиці. Пан Вокульський не може допустити такого здирства і наказав мені попередити вас, що ця квартира з жовтня найматиметься за двісті карбованців. А якщо ви, пані, не захочете…
Управитель аж посунувся назад із стільцем. Бабуся склала долоні, а пані Ставська дивилася на мене великими очима. Ах, які у неї очі! І як вона вміє ними дивитись!
Присягаюсь, якби я був Вокульським, то посватався б, не сходячи з місця. Бо коли її чоловік не писав два роки, то навряд чи він живий. До того ж, нащо існують розлучення? І нащо у Стаха стільки грошей?..
Знову рипнули двері, й на порозі показалась дівчинка років дванадцяти в солом'яному капелюші і з кількома зошитами в руці. Це була кругловида й червонощока дівчинка, видно, невеликого розуму. Вона уклонилася нам, пані Ставській і її матері, поцілувала в обидві щоки малу Геленку і пішла, мабуть, додому. Потім повернулася з кухні, почервоніла, як півонія, і запитала пані Ставську:
– Коли мені можна прийти післязавтра?
– Післязавтра, серденько… приходь о четвертій, – відповіла пані Ставська, також збентежившись.
Коли дівчинка вийшла, мати Ставської незадоволено озвалася:
– І це називається урок, господи прости… Геля займається з нею не менш як по півтори години і за такий урок бере по сорок грошів.
– Мамо! – перебила матір пані Ставська, благально дивлячись на неї. (Якби я був Вокульським, то вже повертався б з нею з-під вінця. Яка ж бо це жінка!.. Які риси обличчя. За все життя не бачив нічого подібного!.. А ручки, а стан, а зріст, а рухи, а очі, очі!..)
Після недовгого збентеження молода пані знов заговорила:
– Ми дуже вдячні панові Вокульському за умови, на яких він залишає нам квартиру! Це, мабуть, єдиний випадок, коли хазяїн сам зменшує квартирну плату. Але не знаю… чи зручно нам користуватися його люб'язністю?..
– Це не люб'язність, шановна пані, це чесність благородної людини! – озвався управитель. Мені пан Вокульський також зменшив квартирну плату, і я погодився. Вулиця, прошу пані, третьорядна, рух невеликий…
– Але мешканців знайти не трудно, – зауважила пані Ставська.
– Ми вважаємо за краще мати діло з давніми мешканнями, яких уже знаємо як спокійних людей, що люблять порядок, відповів я.
– Маєте рацію, пане, – похвалила мене сивоволоса дама. – Порядок у квартирі – це найперша умова, якої ми додержуємо. Навіть коли Гелюня часом нарве папірців і кине на підлогу, Франуся одразу підмете їх…
– Я ж, бабусю, тільки вирізую конверти, бо пишу листи до татка, щоб уже повертався, – озвалась дівчинка.
По обличчю пані Ставської пробігла тінь ніби жалю й муки.
– І не маєте ніяких відомостей? – спитав управитель.
Молода пані звільна похитала головою; можливо, вона й зітхнула, але так тихо…
– Отака доля молодої й непоганої жінки! – вигукнула стара дама. – Ні панна, ні заміжня…
– Мамо…
– Ні вдова, ні розводка, словом, невідомо що й невідомо за що… Говори собі, Геленко, що хочеш, а я тобі кажу, що Людвіка нема живого…
– Мамо!.. Мамо!..
– А так, – схвильовано говорила мати далі. – Ми тут його всі дожидаємо щодня і щогодини, а воно все ні до чого. Він або вмер, або покинув тебе, так що ти не зобов'язана його ждати.
У обох жінок на очі набігли сльози: у матері – від гніву, а в дочки – хто ж його знає?.. Може, від жалю за зламаним життям.
Раптом в голові у мене зринула думка, яку (коли б ішло ся не про мене) я назвав би геніальною. А втім, річ не в назві. Досить того, що в моєму обличчі і всій поставі було щось таке, що, коли я закинув ногу на ногу й відкашлявся, всі втупили в мене очі, навіть мала Геленка.
– Наше знайомство, – сказав я, – дуже коротке, аби я насмілився…
– Це байдуже! – перебив мене пан Вірський. – Добрі послуги приймаються навіть від незнайомих.
– Наше знайомство, – повторив я, присадивши його поглядом, – справді недовге. Але, може, ви, пані, дозволите, не стільки мені, скільки панові Вокульському використати свої зв'язки для розшуку вашого чоловіка?
– А-а-а!.. – тихо вигукнула стара дама тоном, який навряд чи можна було вважати проявом радості.
– Мамо!.. – знову звернулась до неї Ставська.
– Геленю, – рішуче сказала бабуся, – йди до своєї ляльки і плети їй кофтинку. Петлю я вже підняла. Іди!
Дівчинка була трохи здивована, може, навіть трохи зацікавлена, проте поцілувала бабусю й матір в руку і вийшла з своїми спицями.
– Прошу пана, – казала далі бабуся, – коли вже говорити одверто, то мені йдеться не стільки про… тобто я не вірю, що Людвік живий.