Одної ночі в Пі-Басті мені показали "мою тінь". Вона була зовсім схожа на мене і навіть одягнена так само, як я. Незабаром, однак, я переконався, що це була зовсім не тінь, а живий чоловік, на ймення Лікон, підлий убивця мого сина... Свої злочини він почав з того, що залякував фінікіянку Каму. Я призначив нагороду тому, хто його схопить... Але наша поліція Не тільки не спіймала злочинця, а навіть дозволила йому викрасти ту Каму і вбити невинне дитя. Сьогодні я чув, що Каму схопили, але про цього мерзотника не знаю нічого. Він, напевно, живе на свободі, здоровий, веселий, тішиться награбованим багатством і, може, навіть готується до нового злочину!..
— Стільки людей ловить цього негідника, що врешті він мусить попастися, — сказав Ментезуфіс. — А коли він потрапить у наші руки, Єгипет поквитається з ним за муки, які він заподіяв його наступникові трону. Повір мені, повелителю, ти можеш заздалегідь простити йому всі злочини: кара за них буде страшна.
— Я хотів би сам мати з ним справу, — відповів царевич,— Завжди небезпечна така "тінь" за життя!..
Не дуже вдоволений таким закінченням своєї бесіди, святий Ментезуфіс попрощався з царевичем. Одразу ж після нього до намету зайшов Тутмос і сповістив, що греки вже готують багаття для свого полководця, а кільканадцять лівійських жінок згодилися голосити під час поховального обряду.
— Ми будемо там, — відповів наступник трону. — Чи ти знаєш, що вбито мого сина?.. Таке мале дитя!.. Коли я носив його, він сміявся і простягав до мене рученята!.. Важко збагнути, скільки підлоти може, вмістити людське серце! Коли б цей негідник Лікон важив на моє життя, я ще розумів би це, навіть простив би!.. Але вбити дитину...
— А про самопожертву Сари тобі казали, повелителю? — спитав Тутмос.
— Так. Мені здається, це була найвірніша з моїх жінок, а я так підло повівся з нею... Але як це може бути, — скрикнув царевич, ударивши кулаком об стіл, — щоб ще й досі не схопили цього негідника Лікона?.. Адже мені присягались фінікійці... Я обіцяв нагороду начальникові поліції... Тут мусить щось бути!..
Тутмос підійшов до царевича й прошептав:
— У мене був посланець від Гірама, який, побоюючись гніву жерців, ховається, поки виїде з Єгипту... То Гірам довідався від начальника поліції Пі-Баста, що Лікона схопили... Але це таємниця!.. — додав він злякано.
Царевича вмить охопив гнів, але він швидко опанував себе.
— Схопили? — повторив він. — Тоді навіщо ця таємничість?..
— Бо начальник поліції змушений був віддати його святому Мефресові, який наказав йому зробити це ім'ям найвищої ради...
— Ага!.. Ага!.. — повторив наступник трону, — Отже, достойному Мефресові й найвищій раді потрібний чоловік, такий схожий на мене!.. Ага! Мого сина й Сару вони поховають з усіма почестями... бальзамують їхні трупи... А вбивцю переховують у безпечному місці... Ага!.. Святий Ментезуфіс — великий мудрець. Він розповів мені сьогодні всі таємниці загробного життя, пояснив мені весь ритуал похорону, ніби я сам жрець щонайменше третього ступеня. Але що Лікона спіймано та що цього вбивцю переховує святий Мефрес, він навіть не згадав!.. Очевидно, святих отців більше турбують дрібні таємниці наступника трону, ніж великі таємниці загробного життя... Ага!..
— Мені здається, повелителю, тут нема нічого дивного, — втрутився Тутмос. — Ти знаєш, що жерці вже відчувають твою неприязнь до них і тому вживають застережних заходів... Тим більше...
— Що — тим більше?..
— Що його святість дуже хворий. Дуже...
— Ага!.. Мій батько хворий, а я тим часом на чолі війська мушу стерегти пустелю, щоб з неї не втекли піски... Добре, що ти мені нагадав про це!.. Так, його святість, певно, тяжко хворий, бо жерці стали дуже прихильні до мене... Все мені показують, про все розповідають, крім того, що Мефрес сховав Лікона... Тутмосе, — сказав раптом царевич, — чи й сьогодні ти вважаєш, що я можу надіятись на військо?..
— На смерть підемо, тільки накажи... — І за знать ручишся?..
— Як за військо.
— Добре, — відповів наступник трону. — Можемо зараз віддати останню шану Патроклові.
Розділ сорок восьмий
У ті кілька місяців, коли царевич Рамзес виступав у ролі намісника в Нижньому Єгипті, його святий батько щодалі більше занепадав здоров'ям. І наближалася хвилина, коли владика вічності, що збуджував радість у серцях, повелитель Єгипту і всіх країн, в які лише заглядає сонце, мав зайняти місце поруч достойних своїх предків у катакомбах, розташованих на лівому березі Нілу проти міста Фів.
Рівний богам володар, що дарував життя підданим і мав владу забирати в чоловіків їхніх жінок, якщо того хотіло його серце, не був такий уже старий. Але понад тридцять років царювання так стомили його, що він уже й сам хотів відпочити, повернути втрачену молодість і красу свою в країні Заходу, де кожен фараон без турбот вічно владарює над народами, такими щасливими, що ніхто ніколи не схотів повернутися звідти.
Ще півроку тому святий володар виконував усі поєднані з його високим становищем обов'язки, від яких залежали безпека й добробут усього видимого світу.
На світанку, ледве півень заспіває, жерці будили володаря гімном на честь сонця, яке сходило над землею. Фараон підводився з ложа і в золоченій ванні приймав купіль у трояндовій воді. Потім його божественне тіло натирали безцінними пахощами, що під шепіт молитов мали властивість відганяти злих духів.
Так очищений і окурений пахощами, фараон ішов до каплички, зривав з дверей глиняну печатку і сам-один входив до святилища, де на ложі з слонової кості, спочивала чудотворна статуя бога Осіріса. Цей божок мав надзвичайний дар: кожної ночі в нього відпадали руки, ноги й голова, відрубані колись злим богом Сетом; тільки після молитви фараона всі члени знову приростали до тіла, без ніякої допомоги.
Переконавшись, що Осіріс знову цілий, його святість знімав статую з ложа, купав, одягав її в дорогоцінні шати і, посадивши на малахітовий трон, окурював пахощами. Це була церемонія дуже важлива: якби котрогось ранку божественне тіло Осіріса не зрослося, це був би знак, що Єгиптові, якщо не всьому світові, загрожує велике нещастя.
Скупавши й одягнувши бога, його святість залишав двері каплиці відчиненими, щоб з них пливло благословення на всю країну. Він сам визначав жерців, які протягом дня мали охороняти святилище не стільки від злої волі людей, скільки від їхньої легковажності. Бо не раз траплялося, що необачний, смертний, наблизившись до найсвятішого місця, наражався на невидимий удар, після чого падав непритомний, а то й мертвий.
Після вранішнього священнодіяння володар в оточенні жерців, що співали молитви, ішов до великої трапезної зали, де стояло крісло й столичок для нього та дев'ятнадцять інших столиків перед дев'ятнадцятьма статуями, що зображували дев'ятнадцять попередніх династій. Коли володар сідав, убігали юні дівчата й хлопці із срібними тарелями, на яких було м'ясо й печива та великі дзбани вина. Жрець, який наглядав за приготуванням їжі, куштував страву з першої тарелі і пив вино з першого дзбана, які потім на колінах подавали фараонові, а інші тарелі й дзбани ставили перед статуями предків. Коли володар, вдовольнивши голод, виходив із зали, страви, призначені для предків, мали право з'їдати царські діти або жерці.
З трапезної фараон виходив до не меншої зали для прийомів. Тут падали перед ним ниць найвищі сановники держави та найближчі члени родини, а після цього міністр Гергор, верховний скарбник, верховний суддя і верховний начальник поліції доповідали йому про державні справи. Ці звіти переривались релігійною музикою і танцями, під час яких трон фараона осипали вінками й букетами квітів.
Після прийому його святість ішов до свого кабінету і, лігши на канапу, якийсь час дрімав. Прокинувшись, він знову приносив богам пожертви з вина й пахощів та розповідав жерцям свої сни, на підставі яких мудреці складали найвищі розпорядження в справах, які мусив розв'язувати фараон.
Іноді, правда, коли снів не було або коли їх тлумачення здавалося фараонові неправильним, його святість добродушно усміхався і наказував, як вчинити в даній справі. Наказ цей був законом, якого ніхто не мав права змінити, — хіба лише в деталях виконання.
В пообідню годину його святість у ношах з'являвся на подвір'ї, щоб показатися своїй вірній гвардії, а потім виходив на терасу і споглядав на всі чотири сторони світу, щоб послати їм своє благословення. В цей час на верхах пілонів маяли корогви й лунали могутні звуки труб. І хто б не почув звук труби, єгиптянин чи варвар, кожен падав ниць, щоб і на його голову зійшла частка всевишньої ласки.
В таку хвилину не можна було вдарити ні людину, ні тварину: кий, піднесений над спиною, сам опускався. Якщо злочинець, засуджений на смерть, міг довести, що йому прочитали вирок в час появи володаря неба й землі, то йому зменшували кару. Бо перед фараоном іде могутність, а за ним — милосердя.
Ощаслививши свій народ, володар усього, що тільки є під сонцем, спускався в свої сади між пальми й сикомори і довго сидів там, приймаючи почесті від своїх жінок, придивляючись до забав та пустощів дітей свого дому. Коли котресь із них вродою чи спритністю привертало до себе увагу фараона, він підкликав його до себе й питав:
— Хто ти, моє малятко?
— Я царевич Бінотріс, син його святості, — відповідав хлопчик.
— А як же звуть твою матір?
— Моя мати вельможна Амецес, одна з жінок його святості.
— Що ж ти вмієш?
— Умію вже лічити до десяти й написати: "Хай живе вічно наш батько й бог, святий фараон Рамзес!.."
Владика вічності доброзичливо усміхався і своєю ніжною, майже прозорою рукою доторкався до кучерявої голівки жвавого хлопчика. З того часу дитина справді ставала царевичем, хоч його святість і далі якось загадково усміхався.
Але кого раз торкнулася божественна рука, той не міг уже зазнати недолі в житті і мав бути піднесений над іншими.
Обідати володар ішов уже до іншої трапезної зали й ділився стравами з богами всіх номів Єгипту, статуї яких стояли вздовж стін. Те, чого не з'їли боги, діставалося жерцям і найвищим особам при дворі.
Надвечір фараон приймав у себе царицю Нікотріс, матір наступника трону, дивився на релігійні танці та слухав концерт.