Дощик мрячить, грязюка, вітер. Тільки початок листопада, а холод собачий. Домовилися з напарником, що я зайду, а він мене почекає на задвірках біля кущів. Чекатиме годину, не прийду — значить, справа кепська, сталося щось. Але, думаю, за годину впораюся. Все ж я розгадаю душу цього Мороза.
Тож прокурор лишився за клунею, а я межею — до хати. Темно. Тихо. Лише дощ більшає та шурхотить по соломі на стріхах. За плотом навпомацки добрів до хвіртки у двір, спробував відчинити, а вона дротом закручена. Я так і сяк — нічого не виходить. Треба перелазити через пліт, а він високуватий, слизький. Став чоботом та як поковзнувся — грудьми об жердину, а вона хрясь навпіл, а я носом у грязюку. Де не взявся собака. Такий лемент зчинив, що я лежу в грязюці, боюсь ворухнутися і не знаю, що робити — втікати чи когось кликати.
Але, чую, хтось виходить на ганок, грюкнув дверима, слухає. Потім стиха запитує: "Хто тут?" І до собаки: "Гулька, геть! Геть, Гулька!" Ну, звичайно ж, це шкільний пес, отой на трьох лапах, що колись інспектора вкусив. А чоловік?
— Мороз, голос знайомий. Але як озватися? Лежу й мовчу. А собака знову розгавкався. Тоді Мороз сходить з ганку, накульгуючи (чутно по грязюці: чу-цвяк, чу-цвяк) іде до плоту.
Устаю та й кажу прямо: "Олесю Івановичу, це я. Твій завідувач колишній". Мовчить. І я мовчу. А що тут робити — назвався, то треба, мабуть, вилазити. Перелажу пліт. Мороз тихо каже: "Ідіть лівіше, бо там ночви лежать". Заспокоює собаку і веде мене в хату.
У хаті горить каганець, вікно запнуте. На табуретці розгорнута книжка. Олесь Іванович підставляє табуретку ближче до печі. "Сідайте. Пальто скиньте, хай висохне". — "Нічого, — кажу, — пальто встигне висохнути". — "їсти хочете? Картопля є". — "Не голодний, їв уже". Відповідаю наче спокійно, а в самого нерви напружені — до кого потрапив? А він нічого, спокійний, немов тільки вчора ми з ним бачилися: ніяких запитань, ніякого збентеження. Хіба що тільки надмірна стурбованість у голосі. І погляд не такий відкритий, як був раніше. Бачу, неголений, мабуть, днів із п'ять — русява борідка на лиці.
Сиджу мокрий, не скидаючи сірячини, нарешті й він сів на лаву. Каганця поставив на табуретку. "Як живемо?" — питаюся. "Відомо як. Погано". — "А що таке?"?
— "Все те ж. Війна". — "Однак, я чув, на тобі це мало відбилося. Усе вчиш?" Він кисло, одним боком обличчя, усміхнувся, втупився поглядом униз на каганець. "Треба вчити". — "А за якими програмами, цікаво? За радянськими чи німецькими?"?
— "Ах, он ви про що!" — каже він і підводиться. Починає ходити по хаті, а я непомітно пильно так стежу за ним. Мовчимо обидва. Потім він спиняється, недобре зиркає на мене й каже: "Мені здавалося колись, що ви розумний чоловік". — "Можливо, був розумний". — "Тоді не ставте нерозумних запитань".
Сказав, наче відрізав, і замовк. І, розумієш, мені стало трохи ніяково. Відчув, що, мабуть, дав маху, сплів дурницю. Справді, хіба можна було сумніватися в ньому! Знаючи, як він тут жив і ким був раніше, як можна було подумати, що він за три місяці переродився. І, знаєш, я відчув без слів, без запевнення й клятви, що він наш — чесна, хороша людина.
Але ж ця школа! І з дозволу німецьких властей… "Якщо ви маєте на увазі моє теперішнє вчителювання, то відкиньте свої сумніви. Поганому я не вчу. А школа потрібна. Не будемо навчати ми — будуть одурманювати вони. А я не для того два роки олюднював цих дітей, щоб вони тепер знелюдніли. Я за них ще позмагаюся. Наскільки вистачить сил, звісно".
Так він говорить, шкандибаючи по хаті, й не дивиться на мене. А я сиджу, гріюся і думаю: а що, коли він і справді має рацію? Адже німці теж не дрімають, свою отруту в мільйонах листівок і газет сіють по містах і селах, сам бачив, читав дещо. Так складно пишуть, так заманливо брешуть. І навіть партію свою як назвали: націонал-соціалістська робітнича партія. І начебто ця партія бореться за інтереси німецької нації проти капіталістів, плутократів, євреїв та більшовицьких комісарів. А молодь є молодь. Вона, брате, як малеча на дифтерію, може заразитися різними незрозумілими штучками. Літні люди, ті вже розуміють подібні хитрощі, різного надивилися в житті. А молодші "Тепер усі хапаються за зброю, — каже Мороз і все ще ходить по хаті. — Потреба у зброї, як, звичайно, і завжди у війну, стала більша за потребу в знаннях. І це зрозуміло: весь світ озброївся. Тільки одним гвинтівка потрібна, щоб стріляти в німців, а іншим — щоб перед своїми випендрюватись. Але ж перед своїми зброєю хизуватися значно безпечніше, та й застосовувати її можна безкарно, от і знаходяться такі, що йдуть у поліцію. Гадаєте, всі розуміють, що це означає? Далеко не всі. Не задумуються багато, що далі буде. Як далі жити. Їм би тільки отримати гвинтівку. Он у районі вже й поліцію набирають. І з Сельця двоє туди подалися. Що з них буде — неважко собі уявити".
І це правда, думаю собі. Але все-таки цей Мороз добровільно працює під німецькою владою. Як же тут бути?
І раптом, добре пам'ятаю, подумалося якось само собою: ну і хай! Хай працює. Не так важливо де — важливо як. Хоч і під німецьким контролем, але напевно ж не на німців. На нас працює. На білорусів. Може, не стільки на наше теперішнє, як на наше майбутнє. Адже ж буде у нас майбутнє. Повинно бути. Інакше навіщо тоді й жити? Одразу головою в безодню — і край.
Але, виявляється, Мороз цей працював не тільки для майбутнього.
Година, мабуть, уже минула, я згадав прокурора, вийшов покликати його. Той спочатку упирався, не хотів іти, але холод дошкулив, побрів слідом за мною. Привітався з Морозом стримано, не зразу включився в розмову. Та поступово осмілів. Ще погомоніли, потім роздяглися, стали сушитися. Морозова бабуся щось поставила на стіл, і навіть пляшечка каламутної, правда, знайшлася.
Таки довгенько посиділи ми тоді, побалакали щиро про все. І треба сказати, мабуть, тоді вперше я відкрив, що Мороз цей не нам рівня, розумніший за нас обох. Адже буває так, усі працюємо разом, за одними правилами, і здається тоді, що й на розум усі однакові. Та коли життя розведе нас по різних стежках, в усі боки, і хтось раптом виривається несподівано вперед, вирізняється од інших, ми тоді дивуємося: бач, а був як усі. Здається, і не розумніший за інших. А як підскочив.
Отоді я теж збагнув, що Мороз своїм розумом бере ширше за нас, глибше. Поки ми шастали в лісах та дбали про найбуденніше — поїсти, переховатися, озброїтись та якогось німця підстрелити, — він думав, заглиблювався, осмислював цю війну. Він і на окупацію дивився немовби зсередини і бачив таке, чого ми не спостерегли. Головне, він її більш морально відчув, з духовного боку, чи що. І знаєш, навіть прокурор мій це зрозумів. Коли ми вже добре наговорилися, цілком порозумілися, тоді я і кажу Морозу: "А може, кидай усю цю шарманку та гайда з нами в ліс. Партизанити будемо". Пам'ятаю, Мороз насупився, зморщив лоба, а прокурор і каже: "Ні, не треба. Який з нього, кульгавого, партизан! Він тут нам більше потрібний". І Мороз погоджується з ним: "Тепер, напевно, я тут більше на місці. Всі мене довкола знають, допомагають. Хіба коли вже не можна буде…"
Ну і я погодився. Справді, чого всім у ліс? Та ще з такою ногою. Мабуть, і нам вигідніше мати свою людину в Сельці.
Отак ми тоді погостювали в нього і зі спокійною душею попрощалися. І скажу тобі, цей Мороз став для нас найдорожчим помічником із усіх наших помічників на селах. Головне, як потім виявилося, він приймач дістав. Не сам, звичайно, — селяни передали. Так його поважали на селах, так рахувалися з ним, що, як і раніше, не до попа чи ксьондза йшли з поганим і добрим, а до нього. І коли десь виявився цей приймач, то передали його насамперед учителеві своєму, Олесю Івановичу. А той потихеньку став його покручувати в клуні. Ввечері, бувало, розкине антену на грушу і слухає. А потім запише, що чув. Головне — зведення Радінформбюро, на них був найбільший попит. У нас у загоні не мали нічого, а він от — обзавівся. Селезньов як дізнався, то хотів, правда, відібрати для себе, але передумав. У нас ті новини слухали б чоловік тридцять п'ять, а так уся округа мала з них користь. Домовилися, що Мороз двічі на тиждень передаватиме зведення в загін — коло лісництва була така дуплянка на ялині, його хлопці клали туди, а наші забирали вночі. Пригадую, сиділи ми тієї зими по своїх ямах, усе позамітало снігом, холоднеча, глухомань, з їжею скрутнувато, тільки й радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців з-під Москви погнали — кожного дня тоді бігали до ялини… Стій, здається, хтось їде…
...
З нічної темряви позаду нас крізь легкі пориви свіжого вітру долинув знайомий перестук кінських копит, дзвякнули вудила. Коліс, однак, не було чути на гладкому, підметеному автомобільним вихором асфальті. Осіння темна ніч уже зовсім огорнула землю, тільки попереду, куди тяглося шосе, блискотіли поодинокі електричні вогні недалекого придорожнього села Будиловичів. З-за пагорка від нього жваво стригли небо довгі ножиці світла фар.
Ми зупинилися, трохи зачекали, і справді, з ночі, постукуючи підковами, з'явився тихий смирний коник з самотнім візником на підводі, який ліниво посмикував віжки. Загледівши нас двох на узбіччі, візник насторожився, вдивлявся і чекав якогось питання.
— Ось хто нас підвезе, — без привітання легко сказав Ткачук. — Мабуть, порожняком, правда?
— Правда. Мішки відвозив, — глухувато почулося з воза. — А вам далеко?
— Та до міста. Але хоча б до Будиловичів довіз.
— Ну, це можна. Саме в Будиловичі їду. А там сядете на автобус. О дев'ятій автобус. Гродненський. Зараз котра година?
— За десять хвилин восьма, — сказав я, ледь-ледь розглядівши стрілки свого годинника.
Віз спинився. Ткачук, покректуючи, виліз на нього, я притулився ззаду. Сидіти тут було не дуже зручно, щось муляло на голих брудних дошках, але я вже не хотів відставати од мого попутника, що з солодкою втомою зітхнув і спустив через край ноги.
— А все-таки, знаєш, заморився. Що значить — роки. Ех, роки-роки…
— Здалеку йдете? — запитав візник.
Судячи з його глухуватого голосу, він теж був не молодого вже віку, тримався поважно і мовби чогось чекав.
— Із Сельця.
— А, з похорону, мабуть?
— З похорону, — коротко підтвердив Ткачук.
Візник смикнув віжки, кінь пішов скоріше — дорога спускалася вниз.