питав у мене, чи можна дресирувати батьків?
— Пам'ятаю. Ти щось уже придумав?
— Як тобі сказати? Я дуже довго міркував над цим і вважаю, що звичайні методи, якими дресирують свиней чи, приміром, собак, тут не допоможуть. Єдиний спосіб—покластися на їхній здоровий глузд. Ось тут я написав кілька правил поведінки, які на перший погляд вражають своєю простотою, але дорослі тим і відрізняються від дітей, що не розуміють часом елементарних речей. Гадаю, це тому, що в житті їм весь час доводиться сушити собі голову дуже складними проблемами. Правила будуть корисні батькам, якщо вони їх дотримуватимуться. Спробуємо перевірити їх па Єві з Оскаром.
Він розгорнув великий аркуш паперу й пришпилив до кухонної стіни. На ньому було:
"ПОРАДИ БАТЬКОВІ АБО МАТЕРІ:
1. БУДЬ САМИМ СОБОЮ І НЕ ЗАБОРОНЯЙ ЦЬОГО СВОЇЙ ДИТИНІ.
2. НЕ ВІДРИВАЙ ДИТИНУ ВІД СЕРЙОЗНИХ СПРАВ ЇДОЮ ТА ІНШИМИ ДУРНИЦЯМИ.
3. ЦІНУЙ У ДИТИНІ ДОБРІ НАМІРИ, НАВІТЬ ЯКЩО ЇХ НАСЛІДОК ТОБІ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ.
4. НЕ КРИЙСЯ ПЕРЕД ДИТИНОЮ, І ВОНА ВИРУЧИТЬ ТЕБЕ З БІДИ.
5. НЕ ПРИГНІЧУЙ ДИТИНУ ЛЮБОВ'Ю.
6. НЕ ДУМАЙ, ЩО КРАЩИЙ ТОЙ, ХТО СТАРШИЙ.
7. ГОВОРИ, АЛЕ НЕ НАБРИДАЙ."
Стаффан з гордістю оглянув свій витвір. Мені він теж сподобався, бо дуже відповідав моїм думкам. Правда, одне правило, як на мене, звучало трохи дивно. Часу в нас залишалося обмаль, але я все-таки спитав:
— Що це таке — "пригнічувати любов'ю"?
— Уяви собі, буває й таке. Деякі батьки люблять дитину лиш тоді, коли вона їм сліпо підкоряється. Щоб завоювати батьківську любов, дитина повинна виконувати всі їхні забаганки, гублячи безповоротно своє власне "я". Ось що я мав па увазі.
Справді, цікаво. Треба буде усе це обміркувати. Ось-ось уже мали з'явитися Оскар і Єва. Ми застелили скатертиною стіл, на ньому поставили дві свічки.
Роковини весілля відбулися не зовсім так, як ми собі гадали. Коли "Амазонка", фиркаючи й підстрибуючи, мов очманілий жук, в'їхала до підніжжя пагорба, ми стали на подвір'ї, тримаючи в руках напоготові петарди для фейерверка, які знайшлися в одній із Стаффанових коробок, збираючись дати залп на честь ушанування урочистої події.
Але ми так хвилювалися й поспішали, що не встигли вивірити як слід оте наше знаряддя, і тількй-но машина в'їхала на подвір'я, пролунав постріл. То я підпалив сірником петарду і випустив вогненного диявола, який з несамовитим свистом пронісся понад квітучим бузком, зробив кілька циркових сальто і метнувся — ой лишенько! — просто у вікно автомобіля.
Не знаю, що там далі, тільки в Єви й Оскара був не дуже урочистий "вигляд, коли вони вилізли з машини. Обличчя їхні були чорні від сажі. Що кричав мені тоді Оскар, я не чув, бо Стаффан саме підпалив свою петарду, і запанував пекельний тарарам>
З усього було видно, що настав час заходити в дім. Може, хоч там, побачивши наші старання, Оскар з Євою подобрішають і перестануть сердитись. Але в передпокої нас спіткала нова несподіванка. Тарталетка! Великий вогонь, який ми навмисне зробили в духовці, перетворив їх на чорну смердючу бомбу, яка.затягла всю квартиру димовою завісою. Ми дістали тарталетки з духовки й викинули їх у помийницю.
Оскар, побачивши, що з вікон валує чорний дим, подумав, мабуть, що в хаті пожежа. Він прожогом метнувся в двері. Підлога в передпокої була ще мокра після генерального миття, і Оскар в'їхав у спільну кімнату наче ковзаняр-початкі-вець, розставивши руки, неспроможний зупинитися. Він не зупинився доти, поки не влип у романтичні, яскраво-червоні обійми свіжопофарбованої стіни! Я вже думав, що вона відскочить під ударом гігантської ваги в поєднанні з неймовірною швидкістю.
Оскар довго сидів мовчки, притулившись спиною до стіни, втупившись кудись невидющим поглядом. На його білій сорочці ззаду з'явилася велика червона пляма.
— Хлопці, що це таке? Що ви тут накоїли? А стіни! Це ж священні фабричні шпалери, до яких навіть торкатися заборонено! Небо, краще б я зовсім ніколи не мав дітей!..
Зайшла бва. Вона тільки розгублено крутила головою.
Раптом я подивився на все це їхніми очима: скрізь розкидані порожні пляшки з-під фарби, густою пеленою нависає чад. Гарно погуляли,— інакше це не назвеш. Але найстрашніше було моє розчарування. Я хотів розважити їх, а що вийшло?
"Краще б я зовсім ніколи не мав дітей..." Ці слова цвяшком засіли у мене в голові. їх, здається, сказав Оскар. Авжеж, то його голос, і в ньому — а це найгірше — не чулося ні злості, ні гніву; у тому голосі, на жаль, бриніли тільки велика втома, безпорадність і покірність долі. Що мені залишалося? Що ще я міг зробити? Знову не народишся, як то кажуть, і назад уже нічого не повернеш!
Я згадав про Стаффанові правила, що висіли на кухні. Одне з них звучало так: "Цінуй у дитині добрі наміри, навіть якщо їх наслідок тобі не подобається". Мої ж наміри були добрими.
Найболючіше вразила мене думка про те, що я вже ніяк не зможу поліпшити становище, бо я зайшов у безвихідь. І я підкорився долі, знову став накипом.
9
Отже, я вирішив утекти.
А що мені залишалося робити? За що б я не брався, все виходило шкереберть. Не міг же я тепер просто заплющити очі і вдавати, ніби нічого не сталося! Коли Оскар каже таке про дітей, він, звісно, думає про мене, бо Лотта ніколи не псувала йому настрою. Без мене їм буде краще. Єдине добро, яке я ще міг зробити Оскарові і Єві,— це зникнути безслідно!
Святкування роковин весілля закінчилося тим, що мене замкнули в моїй кімнаті. За суботу й неділю, сидячи там, я мусив обміркувати все, що накоїв, а Лотта тим часом переселилася до їхньої спальні. Кілька разів приходила Єва, приносила мені їсти, й вигляд вона мала такий, наче хтось відняв у неї всі надії, а саме життя забрало в неї сили, мов повітря з надувної кулі. Вона й слова не сказала, лише всім своїм виглядом дала зрозуміти, що я дуже завинив перед ними.
Мною опанувало розчарування, каяття та ще злість. Адже все це дуже несправедливо, коли розібратися по-людському! Я не хотів заподіяти їм нічого злого, невже вони не розуміють? Чому вони такі бездушні?
Якщо я втечу, то цим самим зможу помститися. І за себе, і собі — за свою ницість.
Для втечі я вибрав понеділок. Ввечері, дочекавшись, коли всі заснули, я тихенько встав і одягнувся. Чулося рівне дихання Лотти. Засвітивши кишенькового ліхтарика, якого заздалегідь поклав біля себе на ліжку, я пішов до вікна, де стояв наш письмовий стіл. По дорозі ненароком підчепив одну із Лоттиних ляльок, розкиданих скрізь і всюди. Пластмасова лялька полетіла по підлозі. Перед тим вона, мабуть, сиділа і тепер, перекинувшись на спину, нявкнула щось схоже на "мама". Але мені воно здалося надривним кошачим виттям, пронизливим, мов фабричний гудок.
Чи не прокинувся хтось?
Лотта перевернулася з одного боку на другий, але не прокинулась, тільки вткнулася носом глибше в подушку. Я попрямував до стола. Там узяв ручку й папір. Треба ж було залишити хоч якусь звістку про себе! На аркушику, вирваному з блокнота, я вивів червоним чорнилом:
"Якщо ви вважаєте, що я даремно народився, то краще мені десь подітися. Думаю, без мене вам буде добре. Всі мої іграшки, крім хокею, який я заповідаю Стаффанові, нехай забере собі Лотта. Не хвилюйтесь, я про себе подбаю сам. До речі кажучи, ніхто не мав наміру псувати вам настрій.
Петер.
Кланяйтесь Могіканинові".
Я поклав записку на своєму ліжку, щоб наступного ранку вони одразу ж помітили її, зав'язав шнурки спортивних черевиків і, перш ніж зникнути зовсім, підійшов попрощатися з Лоттою. Вона спокійно спала, а її темні кіски розметалися по всій подушці. Тут я відчув, як усе-таки гірко покидати свій дім. Може, я піду не назавжди і колись іще повернуся?
Я обережно нахилився до Лотти, нахилився так низько, що відчув її теплий подих, і поцілував у чоло.
— Бувай здорова, вертухо,— прошепотів я.— Потім збагнеш, що й до чого,— а зараз — до побачення.
Я вирішив вилізти у вікно, бо ходити через двері ризиковано... Тоді треба було б іти повз кімнату Оскара і Єви, і хто знає, чим би все закінчилося.
Я повинен бути обачний скрізь — така вже моя доля.
Відчинивши вікно, я виглянув у напівтемряву. Перед тим, як вистрибнути, узяв з підвіконня дерев'яну свинку й поклав до кишені.
" Куди ж податися? І чи довго я витримаю отак? У мене в кишені весь мій капітал: шістнадцять крон сімдесят п'ять єре. Цього навряд чи вистачить на все життя. Був ще й складаний ніж, яким я різатиму ковбасу. Звісно, коли її матиму...
Я подумав, що непогано було б заскочити на хвилину до Стаффана, розповісти йому все й одержати кілька порад на Дорогу.
Небо густо затягнуте фіолетовими хмарами, вони, ніби величезні руки, простягалися з сіро-голубого простору до нашого селища, ніби хотіли підхопити всі оті пагорби, долини й підняти їх до самого неба. А може, вони просто хотіли скачати нас усіх у велику кулю й запустити в загадковий космос...
Я йшов повз будинки, вікна, в яких уже не світилося. Зате вдалині прорізували темряву фабричні прожектори. Гроюнга спала. Спала вся Швеція, закутавшись у темний плащ ночі. Блідий місяць скидався на половинку сонної таблетки, що пливла по небі, раз у раз ховаючись поза кудлатими хмарами.
Я пішов униз по Кульвейєну, задоволено вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Моя втома зникла невідомо куди. Ще трохи — і я доберуся до Стаффана. Він мешкав у нижчій частині Кульвейєна, там, де, власне, починалось наше селище.
Стаффанова кімната на першому поверсі. . Я став навшпиньки й постукав у вікно. Якийсь час ніхто не озивався. .Потім наполовину піднялася штора, й до шибки прилипло Стаффанове обличчя. Ніс його нагадував тепер свинячий п'ятачок, бо ніздрі стирчали прямо в небо. Впізнавши мене, він кумедно скривився.
Віконна рама поїхала вгору.
— Привіт,— сказав Стаффан.— Що ти робиш па вулиці так пізно?
— Я втік із дому,— відповів я.— Зайшов оце попрощатися з тобою.
Я думав, що це його здивує, але де там!
— Чорт забирай! Зайди хоч на хвилинку, це діло треба обміркувати!
Я протиснувся у віконний отвір. Стаффан допоміг мені, тягнучи за обидві руки.
— Падай сюди,— сказав він, вказуючи пальцем на розкидану постіль.
Сам він плюхнувся на стілець, ніжки якого стирчали на всі боки, а спинки й зовсім не було, і сперся підборіддям на руки, набравши поважного вигляду.
— Наскільки я зрозумів,— почав він,— ти хочеш дременути з дому.
— Саме так,— відповів я,— бо іншої ради в мене немає.