їх було два: один — парафіяльний, канонік Улановський, такий старий, що в нього аж очі повилазили наверх, як у риби, а голова безупинно хиталась; другий — вікарій Чижик, чоловік дуже свято-божний і розумний, він міг дати їй добру пораду і втішити. До нього й поклала звернутись Жепиха. Вона хотіла була прийти раненько і ще перед месою поговорити з ксьондзом Чижиком, але ж їй тепер доводилось працювати за себе й за чоловіка, що сидів у хліві, отож, поки вона впоралась у хаті, поки нагодувала коня, корову та свиней, поки приготувала сніданок та занесла в близнюках чоловікові в хлів, сонце вже підбилось височенько, і вона побачила, що до меси не встигне.
Коли прийшла до костьолу, відправа вже почалася. Жінки в зелених жакетах сиділи на цвинтарі й поспіхом узували черевики, які принесли з собою в руках. Те саме зробила й Жепиха і пішла в костьол. Ксьондз Чижик у цей час промовляв казання, а канонік сидів у чотирикутній шапочці на стільці коло вівтаря і, як звичайно, хитав головою та витріщав очі. Відправа доходила кінця, і ксьондз Чижик, невідомо, з якого приводу, говорив про середньовічну єресь катарів і тлумачив своїм парафіянам, в який єдино згодний з засадами церкви спосіб вони мають дивитись як на цю єресь, так і на буллу Ех віегсогеспрямовану проти неї. Потім надзвичайно красномовно і зворушливо остерігав своїх овечок, щоб вони, люди прості й убогі, мов птахи небесні, а тому вгодні богові, не слухали різних лжемудреців-і взагалі людей, засліплених сатанинською гординею, котрі сіють кукіль замість пшениці, а сльози й гріх збиратимуть. Тут він мимохідь згадав Конділья-ка, Вольтера, Руссо і Охоровича, не роблячи між ними ніякої різниці, а в кінці перейшов до докладного опису різноманітних мук, яких зазнають грішники на тім світі. А на Жениху ніби зійшов якийсь інший дух; хоч вона й не розуміла, про що говорив ксьондз Чижик, але подумала: "Мабуть, щось гарне говорить, коли так кричить, що аж упрів, а люди так зітхають, ніби духу пускаються". Нарешті казання скінчилось і почалась меса. Ой, і молилася ж Жепиха, небога, молилась, як ніколи в житті, і відчувала, що їй все легше стає на серці.
Аж ось настала урочиста хвилина. Сивенький, як голуб, декан взяв з престолу, причастя, потім обернувся до народу і, піднісши тремтячими руками блискучу, як сонце, дароносицю до обличчя, деякий час стояв з заплющеними очима і схиленою головою, ніби набирався духу, і нарешті проказав співуче: "Перед цим великим таїнством!"
А молільники відповіли йому стоголосим хором:
Уклонімось до землі... •
Молитва гучала, аж шибки дзвеніли. Зазвучав орган, задзеленчали дзвоники, й загули дзвони; перед костьолом забухав барабан, з кадил ішов угору голубуватий дим, а сонце крізь вікна освітило його звої, наче веселкою. Серед цього гамору, диму, проміння, голосів часом високо вгорі блискала дароносиця, яку ксьондз то опу-
1 Очищення від бруду (лат.).
екав, то підіймав. Цей білий дідуган з дароносицею, обгорнутий хмарою диму, пронизаного сонячним промінням, здавався якимось небесним видивом, від якого йшла благодать і полегкість в усі серця і в усі душі віруючзх. Та благодать і велика полегкість огорнули й зажурену душу Марисі: "Ісусе, що тайно перебуваєш у святих дарах, Ісусе! — волала жінка.— Не залишай мене, нещасної!" Вона плакала, та це вже були не ті сльози, що. їх вона лила у війта, а якісь добрі, легкі й великі, мов перли. Марися впала ниць перед величчю божою, а потім уже й сама не знала, що з нею діється, їй здалося, що ангели небесні підняли її з землі і, як сухий листочок, занесли аж на небо, в місце вічного раювання, де не було ні пана Золзікевича, ні війта, ні рекрутських списків, тільки повсюдна зоря, а в тій зорі престол господній, коло престолу в сліпучому сяйві літали цілі рої янголяток, немов пташки з білими крильцями.
Марися лежала довго, а коли підвелася, меса вже скінчилась. Костьол спорожнів. Дим піднявся під стелю. Останні люди виходили надвір, а служка гасив на вівтарі свічки. Марися встала й пішла до вікарія на розмову.
Ксьондз Чижик уже обідав, але коли йому сказали, що якась заплакана жінка хоче з ним бачитись, зараз же вийшов. Це був молодий ще ксьондз з блідим і спокійним обличчям, високим білим чолом і лагідною усмішкою.
— А чого ви хочете, жінко добра? — спитав він звучним голосом.
Жениха вклонилась йому в ноги і стала розказувати про свою біду, плачучи й цілуючи ксьондза в руки. Потім звела на нього свої покірні чорні очі й сказала:
— Ой, дайте мені пораду, добродію, поради прийшла до вас питати.
5 4-76
65
— І не помилились, жінко добра,— лагідно відповів ксьондз Чижик.—Я вам можу дати тільки одну пораду: здайтесь на ласку божу з вашим горем. Бог випробовує свою паству, випробовує часом суворо, як от Іова, якому власні пси лизали болючі рани, або як Азарія, на якого наслав сліпоту. Але бог знає, що робить, і не залишає без нагороди істинно віруючих. Нещастя, яке спіткало вашого чоловіка, вважайте карою господньою за його тяжкий гріх — пияцтво — і дякуйте богові, що, караючи його за життя, він може одпустити йому гріхи після смерті.
Жепиха подивилась на ксьондза своїми чорними очима, вклонилася йому в ноги і тихо вийшла, не сказавши ні слова.
Цілу дорогу жінці здавалось, ніби щось душило її за горло. Хотіла плакати й не могла.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ІМОГЕІІА
Надвечір, десь о п'ятій годині, на головній вулиці між хатами здалека мигтіла блакитна парасолька, жовтий солом'яний капелюшок з блакитними стрічками і палева сукня, оздоблена також блакитним. То панна Ядвіга йшла на прогулянку з своїм кузеном Віктором.
Панна Ядвіга була гарна, як намальована: коси чорні, очі сині, лице біле, як молоко, а вбрання її було таке чудове, вишукане, що аж промепилось, і це додавало їй ще більше чарівності. її дівоча легка постать ніби пливла в повітрі. В одній руці панна Ядвіга тримала парасольку, другою підтримувала сукню, з-під якої виглядав бережок гофрованої білої спіднички і зграбні маленькі ніжки в угорських черевичках.
У папа Віктора, що йшов поруч неї, на голові кучерявилась білява чуприна, на обличчі ледве пробивалась борідка, і він теж був гарний, як намальований.
"о
Від них віяло здоров'ям, юністю, веселістю, щастям. І на обох лежав відбиток життя вищого, святкового, життя крилатих зльотів не тільки в світ матеріальний, а й у світ думки, щирих прагнень, високих ідей, а часом і в злотопроменисті країни марень.
Серед цих хат, сільських дітей, селян і всього убогого оточення вони здавались ніби істотами з іншої планети. Приємно було усвідомлювати, що поміж цією ошатною, розвиненою і поетичною парою та прозаїчною, сірою дійсністю напівтваринного сільського побуту не існує ніякого зв'язку — принаймні зв'язку духовного. Отож ця пара йшла собі та розмовляла про поезію, літературу, як воно й годиться світському паничеві та світській панночці. Селяни й селянки в одежі з грубого полотна не тільки не зрозуміли б їхніх слів, а й мови, якою вони говорили. Чи не правду я кажу, панове добродії, як любо все це усвідомлювати!
В розмові цієї пишної пари не було нічого такого, що не повторювалось би вже сотні разів. Вони перелітали з книжки на книжку, як метелики з квітки на квітку. Але така розмова не здається пустою і звичайною, коли вона провадиться закоханими, коли розмова є тільки канвою, на котрій закохана душа гаптує золоті квіти власних почуттів та думок і коли зрідка відкриває свій внутрішній світ, як та біла троянда розхиляє свої пелюстки. Така розмова, як птах, злітав вгору, витає в духовному світі і пнеться догори, як той хміль по тичині. Десь там у корчмі простолюд пив і простими словами перемовлявся про прості речі, а ця пара немов пливла в іншу країну на кораблі, у якого, як співається в романсі Гуно:
Щогли з слонової кості, Прапор з рожевого шовку І щирозлотне стерно.
Належить ще сказати, що папна Ядвіга крутила кузенові голову для практики, а в таких випадках найчастіше мовиться про поезію.
— Ви читали останній роман Бл...и? — спитав кавалер.
— Знаєте, пане Вікторе,— відповіла панна Ядвіга,— я обожнюю його. Коли читаю його твори, мені здається, чую якусь музику і мимоволі відношу до себе оцей вірш Уейського:
Я серед хмарини, Поринаю в тишу, Скотиться сльозина, Я майже не дишу. Розлилися морем Пахощі фіалки... Плину над простором: Обіймаєш палко...
Ах! — раптом урвала вона.— Якби я була з ним знайома, то напевне закохалася б у нього. Ми напевне зрозуміли б одне одного.
— На щастя, він жонатий! — сухо відповів пан Віктор.
Панна Ядвіга трохи схилила голівку, розтягла в усмішці вуста, аж ямочки з'явилися на щоках, і, скоса поглядаючи на пана Віктора, спитала:
— А чому ви кажете: "на щастя"?
— На щастя для всіх тих, для кого життя тоді втратило б усяку принадність,— сказав пан Віктор трагічним голосом.
— О, ви багато мені приписуєте. Пан Віктор перейшов на лірику.
— Ви — просто ангел...
<— Ну... гаразд... Поговоримо про щось інше. Значить, ви не любите Ел...и?
— Хвилину тому я його знепавпдів.
— Ви противний вередун. Вас треба б побити. Прошу вас повеселішати й назвати свого улюбленого поета.
— Совінський."— похмуро пробурмотів пан Віктор.
— А я його просто боюсь. Іронія, кров, пожежі... днкі вибухи, бррр!
— Такі речі мене зовсім не лякають.
Сказавши це, пан Віктор так грізно подивився поперед себе, що собака, котрий якраз вибіг з подвір'я на вулицю, злякався, підібгав хвоста й подався назад.
Тим часом вони дійшли до мурованки, у вікні якої мигнули цапина борідка, кирпатий ніс і ясно-зелена краватка, потім спинились перед гарненьким будинком, обвитим диким виноградом, з вікнами, що дивились на ставок.
— Бачите,— звернулась панна Ядвіга до кузена,—* який гарненький будиночок? Це єдине поетичне місце в Баранячій Голові.
— А що це за будинок?
— Колись це був дитячий притулок. Тут селянські діти вчились читатн, коли їхні батьки були на роботі в полі. Папа спеціально для цього збудував цей дім.
— А тепер що в ньому?
— Тепер там стоять бочки з оковитою... Розумієте? Змінилися часи. Тепер ми з селянами — тільки сусіди й намагаємось не мати з ними ніяких стосунків.
— Гм...— буркнув пан Віктор.— Але ж...
Та він не доказав, що хотів сказати, бо вони в цей час якраз дійшли до великої калюжі, в якій лежало кількоро свиней, "слушно так названих за свою неохайність".