Сісти в Едінбурзький поїзд замість Думбартонського — іще так-сяк, але переплутати кораблі й плисти в напрямку до Чілі, гадаючи, ніби їдеш в Індію, — це вже нечувана неуважність!
— А втім, мене зовсім не дивує, що таке сталося з Жа-ком Паганелем, — сказав Гленарван. — Він зажив собі слави на подібних пригодах. Йому трапилось видати друком чудову карту Америки, так він примудрився якимсь робом впхнути туди й Японію. Проте це не заважає йому бути відомим ученим, найвидатнішим поміж французьких географів.
— Але що ми робитимемо з цим бідолахою? — спитала Гелена. — Не можемо ж ми везти його в Патагонію.
— А чому б і ні? — спокійно заперечив Мак-Наббс. — Ми ж не відповідаємо за його дивацтва. Уявіть собі — він сів не в той поїзд. Невже заради нього поїхали б у інший бік?
— Ні, звичайно, але він вийшов би на найближчій зупинці, — сказала Гелена.
— Що ж, — мовив Гленарван, — він і тепер може це зробити — висісти, коли схоче, на першій нашій стоянці.
В цю хвилину Паганель, упевнившись, що багаж його на судні, повернувся на палубу, нещасний і засоромлений. Він [43] безперестану повторював прикре слово: "Дункап", "Дункан", наче не міг знайти інших у своєму словникові. Він бігав туди й сюди, оглядаючи оснастку яхти, вдивляючись у безмовні обрії океану. Нарешті він підійшов до Гленар-вана.
— А куди йде "Дункан"? — спитав він.
— До Америки, пане Паганелю.
— А куди саме?
— До Консепсьона.
— В Чілі! В Чілі! — вигукнув бідолашний вчений. — А я ж мав їхати до Індії! Що казатиме пан Картфаж, голова Центральної комісії! А пан Авозак! А пан Кортамбер! А Вів'єн де Сен-Мартен! Як мені тепер показатися на засіданнях Географічного товариства!
— Заспокойтесь, пане Паганелю, — сказав Гленарван, — не побивайтеся так. Усе владнається. Ви трохи запізнитесь, та й по всьому, а річка Яру-Дзангбо-Чу повсякчас на вас чекатиме в Тібетських горах. Невдовзі ми зупинимось у Мадейрі, і там ви зможете сісти на пароплав, що повертається до Європи.
— Дякую вам, сер. Видимо, доведеться скоритися долі. Але' подумайте, яка надзвичайна пригода! Тільки зі мною могло таке скоїтися. А моя каюта, замовлена на "Шотландії"!
— Ну, про "Шотландію" раджу вам тим часом не згадувать.
— Мені здається, — мовив Паганель, ще раз оглянувши судно, — "Дункан" — яхта, призначена для прогулянок?
— Так, пане Паганелю, — відповів Джон Манглс, — і вона — власність лорда Гленарвана...
— ...котрий просить вас якнайширше користатись з його гостинності, — докінчив його мову Гленарван.
— Сердечно дякую вам, сер, — сказав Паганель. — Я щиро зворушений вашою люб'язністю. Але дозвольте мені висловити одне скромне міркування. Індія — прекрасна країна, на кожному кроці вона вражає мандрівника казковими несподіванками; безперечно, дамам не довелось там бувати... Словом, стерничому варто лише повернути кермо, й "Дункан" полине до Калькутти так само швидко й легко, як і до Консепсьона, — адже яхта заради розваги...
Він урвав сам себе, побачивши, що його пропозицію зустріли похитуванням голови на знак незгоди.
— Пане Паганелю, — заговорила Гелена, — якби йшлося про веселу морську прогулянку, я, не міркуючи довго, відповіла б вам: гаразд, попливемо до Індії! І лорд Гленарван [44] пристав би на це залюбки. Але "Дункан" повинен повернути на батьківщину потерпілих на морі й покинутих на берегах Патагонії людей, і ми не можемо відмовитися од цієї людяної мети.
За кілька хвилин французький мандрівник був уже в курсі всіх подій. З хвилюванням вислухав він розповідь про чудесну знахідку документів, історію капітана Гранта, великодушну пропозицію Гелени.
— Пані, дозвольте мені висловити щирий захват перед вами, — сказав Паганель. — Хай ваша яхта йде й далі своїм шляхом! Мене згризло б сумління, коли б я затримав вас хоч на один день.
— Так ви не хочете поїхати з нами? — спитала Гелена.
— Це неможливо, пані, я повинен виконати доручену мені справу. Я покину яхту на першій стоянці.
— Тобто на острові Мадейра, — зауважив Джон Манглс.
— Нехай на острові Мадейра. Відтіль усього сто вісімдесят льє до Ліссабона, там я чекатиму нагоди повернутися назад з якимсь пароплавом.
— Гаразд, пане Паганелю, — мовив Гленарван, — усе буде так, як ви забажаєте; що ж до мене, то я щасливий запропонувати вам бути моїм гостем на "Дункані" ще на ці кілька днів. Сподіваюсь, ви не надто нудьгуватимете в нашому товаристві.
— О, сер, я дуже радий, що так приємно помилився! Але ж, погодьтеся, становище людини, яка намірялась їхати до Індії, а пливе в Америку, вельми сміховинне.
Всупереч цим скорботним роздумам Паганелеві довелося скоритися обставинам, однаково зарадити собі він нічим не міг. Він показав себе милою, веселою на вдачу і напрочуд неуважною людиною, своєю постійною життєрадісністю він зовсім полонив дам. На кінець першого дня він уже з усіма заприятелював. Він попросив дати йому знаменний документ і копітко, ретельно, довго його вивчав. Будь-яке інше тлумачення документа йому здавалось неможливе. Паганель дуже зацікавився долею Мері Грант та її брата. Він запевняв, ніби всі їхні сподівання справдяться, віщував успіх розшуків капітана Гранта й так палко висловлював непохитну віру в щасливий кінець подорожі, що викликав у дівчини радісну усмішку. Якби не оте доручення, він, поза всяким сумнівом, і собі приєднався би до експедиції!
Коли Паганель дізнався, що леді Гелена — дочка відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, то вибухнув цілим водоспадом захоплених вигуків. Він знав колись її батька. Який це відважний дослідник! Як часто вони листувались [45] ще тоді, коли Вільям Туффнель був член-кореспондент Паризького географічного товариства! І саме він, Паганель, разом з паном Мальт-Брюном рекомендував Туффнеля в члени Товариства! Яка зустріч! І яка втіха — подорожувати вкупі з дочкою Вільяма Туффнеля!
Наприкінці він попросив у леді Гелени дозволу її поцілувати й дістав згоду, хоч, можливо, це й було деяким порушенням звичаїв.
Розділ VIII НА БОРТУ "ДУНКАНА" ОДНІЄЮ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ СТАЛО БІЛЬШЕ
Морські течії біля берегів Північної Африки гарно прислужилися яхті, і вона швидко наближалась до екватора. 30 серпня вдалині забовваніла Мадейра. Гленарван, дотримуючи обіцянки, запропонував своєму гостеві зробити зупинку, щоб висадити його на берег.
— Дорогий лорде, — мовив Паганель, — я говоритиму з вами відверто. До моєї появи на судні ви мали намір зупинятись на Мадейрі?
— Ні, — відповів Гленарван.
— Тоді дозвольте мені на власний розсуд скористатись з наслідків моєї прикрої неуважності. Острів Мадейра надто добре відомий. Географ не знайде там нічого цікавого. Про цей острів уже все розповіли, все написали, і до того ж славетне місцеве виноробство зовсім занепало. Уявіть собі лишень, на Мадейрі вже немає виноградників! Виробництво вина, що 1813 року сягало 22 тисяч піп(22), упало 1845 року до 2669, а нині не перевищує 500 піп. Сумна картина! Отож, якщо вам однаково, краще пристаньмо на Канарських островах.
— Що ж, зробимо зупинку на Канарських островах, — відповів Гленарван. — Збочувати із шляху нам не доведеться.
(22) Піпа дорівнює 50 гектолітрам. (Прим, автора.)
— Я це знаю, дорогий лорде. На всіх трьох групах островів, які входять до складу Канарських, є багато чого цікавого для дослідження, не згадуючи вже про Тенері-феський шпиль, котрий завжди мені хотілось побачити. Це — щаслива нагода. Я скористаюся з неї і, очікуючи судно, [46] що повезе мене до Європи, зійду на цю славетну гору.
— Чиніть, як вам до вподоби, дорогий Паганелю, — відповів Гленарван, мимоволі посміхаючись.
Він мав підстави посміхатись.
Канарські острови лежать неподалік од Мадейри. Двісті п'ятдесят миль — невелика відстань для такого швидкохідного судна, як "Дункан".
31 серпня, о другій годині дня, Джон Манглс і Паганель прогулювались по палубі. Французький учений засипав свого співбесідника питаннями про Чілі. Раптом капітан перервав його, показуючи цяточку на південному обрії.
— Пане Паганелю!
— Що там, мій любий каштане?
— Гляньте в цей бік. Ви нічого не бачите?
— Нічого.
— Ви не туди дивитесь. Треба дивитись не на обрій, а вище, на хмари.
— На хмари? Нічого там не знаходжу.
— А тепер гляньте на кінець бушприта.
— Нічого не бачу.
— Ви не хочете бачити! Та що б там не було, Тенеріфеський шпиль чітко вимальовується над обрієм, хоч до нього звідсіль близько сорока миль.
Хотів Паганель бачити чи ні, але йому довелось через деякий час, аби не набути слави сліпака, визнати те, що існувало вочевидь.
— Ви вже помітили його? — мовив Джон Манглс.
— Так, так, чудово видно. Оце він і є, той уславлений Тенеріфеський шпиль? — зневажливо запитав географ.
— Оце він і є.
— Він начебто не дуже й високий.
— Однак він здіймається над рівнем моря на одинадцять тисяч футів, — зауважив Джон Манглс.
— Це нічого не варто проти Монблану.
— Можливо, але коли вам доведеться видиратися на цей шпиль, ви тоді відчуєте, який він високий.
— Видиратися! Навіщо це здалося, мій любий капітане, видиратися на нього після Гумбольдта (23) та Боплана (24). Цей [47] Гумбольдт — справжній геній! Він зійшов на гору й так досконально описав її, що вже нічого й додавати. Він визначив п'ять смуг: смугу виноградників, смугу лаврового дерева, соснову смугу, смугу альпійського вересу і, врешті, неродючу смугу. Гумбольдт добрався до самого вершечка, де не було навіть місця, щоб сісти. Відтіль його зір обіймав простір, рівний чверті Іспанії. По тому він спустився в глиб вулкана, на самісіньке дно згаслого кратера. Що ж мені робити на цій горі після такої видатної людини, скажіть, будь ласка?
(23)Гумбольдт О. (1769-1859) —видатний німецький природознавець, географ і мандрівник, один із засновників сучасної фізичної географії.
(24) Боплан Е. — французький ботанік, сучасник Гумбольдта, 8 яким він подорожував по Південній Америці й островах Тихого океану.
— Ваша правда, відкривати там уже більше нічого, — погодився Джон Манглс— Шкода, бо ви знудитесь, очікуючи в порту попутне судно. Там немає чого й розраховувати на будь-які способи розважитися.
— За винятком своїх власних, — докинув Паганель, сміючись. — Але скажіть, друже мій Манглсе, на островах Зеленого Мису є місця постійних стоянок пароплавів? Що ви про це знаєте?
— Звичайно, є.