Як і па о. Хріїсдофорі, на ньому був крислатий циліндр, але пе панський, а повстяний і бурий, схожий скоріше на зрізаний конус, ник ва диліндр. Ноги в нього були босі. Мабуть, за звичкою, набутою в холодні зими, коли не раз, певно, доводилося йому мерзнути біля валки, він на ходу ляскав себе по стегнах і притупував ногами. Помітивши, що Єгорушка прокинувся, він подивився на нього і сказав, зіщулюючись, як від морозу.
— А, прокинувся, молодчику? Стиком Іванові Івановичу доводишся?
— Ні, племінник...
— Іванові Івановичу? А я ось чобітки скинув і босоніж стрибаю. Ніжки в мене хворі, застуджені, а без чобіт воно виходить вільніше... Вільніше, молодчику... Тобто без чобіт... Виходить, племінник? А він хороша людина, нічого... Дай боже —здоров'я... №<шю... Я еро Івана Івановича... До молокана воїгшв... О, господа помилуй!
Старий і говорив так, начебто %яо дуже холодно, з зупинками і ве розтуляючи ІЖК слід рота; і губні приголосні вимовляв він погано, заїкаючись на них, наче в нього замерзли губи. Звертаючись до Єгорушки, він пі разу не усміхнувся і вдавався суворіш.
Далі ва дві підводи йшов ?з батогом у руці чоловік у довгому рудому палаті, в кашкеті і в чоботях з опущеними халявами. Цей був не істарий, років шд сорок. Коли він ©гдянувся, Єгорушка побачив довге червоне обличчя з ріденькою цапиною борідкою й губчатою ґулею під правим оком. Крім цієї, дуже еегарної гулі, в нього була ще одна особлива шгрикмета, що різко впадала у вічі: в лівій руці держав він батіг, а травою вимахував так, начебто диригував невидимим хором; часом він брав батіг під пахву і тоді вже диригував "обома руками й щось гудів собі під ніс
Дальший аа ним підводчик являв собою довгу, прямолінійну постать з дуже пожишши плечима і з плоскою, як дошка, спиною. Віза т?ршшався рівно, начебто марширував "бо проковтнув армян, руки в нього не метлялися, а зви-•саяи, як рівні падшці, і ступав він якось дерев'яно, на зразок лялыювях солдатиків, майже не згинаючи колін і намагаючись робити &рок якнайширший; коли старий або власник губчатої гулі робили по два кроки, він устигав '"робити лтгше один, і тому вдавалося, що він іде повільніше за інших і вддетає. Обличчя його було зав'язане ган-*гіртсою, і на голові стирчало щось схоже на чернечу скуфіку; одягнений він був у коротку хохлацъку чумарку, всю всіяну латками, та в сині штани навипуск, а взутий у личаки.
Тих, що були далі, Єгорушка вже не розглядав. Він ліг на живіт, розкопирсав у паці дірочку і знічев'я почав сукати з вовни ниточки. Дід, що йшов унизу, виявився не таким суворим і серйозним, як можна булго гадати, дивлячись на його обличчя. Раз почавши розмову, він уже не припиняв її.
— Ти куди ж їдеш? — спитав він, притупуточи ногазш.
— Учитися,— відповів Єгорушка.
— Учитися? Ага... Ну, поможи, цариіге небесна. Так. Розум добре, а два краще. Одній лтодинг бог один розум дає, а другій — два розуми, а іншому й три... Іншому три, це правда... Один розум, з яким мати породила, другий від науки, а третій від доброго життя. Так, братику, добре, якщо в людини три розуми; Такому не те що жити, а й помирати легше. Помирати, еге... А помремо всі, як один.
Дід почухав собі лоба, глянув червоними очима вгору на Єгорушку і вів далі:
— Максим Миколайович, пан з-під Слов'яносербсвка, торік теж повіз свого хлопчину в науку. Не знаю, як він там у тих науках, а хлопчина нічого, хороший... Дай боже здоров'я, хороші пани. Еге, теж ото повіз у науку... В Сло-в'яносербську нема такого закладу, щоб, виходить, до науки доводити. Нема... А місто нічого, хороше... ПГкола звичайна, для простого звання є, а щоб до великої науки, таких нема... Нема, це правда. Тебе як звуть?
— Єгорушка.
— Виходить, Єгорій... Святого великомученика Єгорїя Побідоносця числа двадцять третього квітня. А мов-" святе ім'я Пантелій... Пантелій Захарів Холодов... Ми Холодови будемо... Сам я родом, може, чув, з Тіма, Курської губернії. Брати мої до міщан приписались і в місті з майстерства живуть, а я мужик... Мужиком зостався. Років з сім тому їздив я туди... додому тобто. І на селі був, і в місті... У Тімг, кажу, був. Тоді, хвалити бога, всі живі і здорові були, а тепер не знаю... Може, хто й помгер... А помирати вже час, бо всі старі, є которі й старші за мене. Смерть нічого, воно добре, та тільки б, звичайно, без покаяння не вмерти. Нема гіршого лиха, як нагла смерть. Нагла смерть бісові радість. А коли хочеш з покаянням померти, щоб, виходить, до чертогів божих заборони тобі не було, Варварі-великомуче-ниці молись. Вона заступниця. Вона, це правда... Бо їй бог в небесах таке положення визначив, щоб, значить, кожний мав повну праву її про покаяння благати.
Пантелій бурмотів і, як видно, не дбав про те, чує його Єгорушка чи ні. Говорив він мляво, собі під ніс, не підвищував і не притишував голосу, але за короткий час устиг розповісти багато чого. Усе, що він розповідав, складалося з уривків, дуже мало зв'язаних між собою і зовсім не цікавих для Єгорушки. Може, він говорив тільки для того, щоб оце вранці після ночі, перебутої в мовчанці, зробити вголос перевірку своїх думок: чи всі вони дома? Скінчивши про покаяння, він знову заговорив про якогось Максима Миколайовича з-під Слов'яносербська.
— Еге, повіз хлопчину... Повіз, це правда...
Один із підводчиків, що йшли далеко попереду, зірвався з місця, побіг убік і почав стьобати батогом по землі. Це був рослий, широкоплечий мужчина років тридцяти, русявий, кучерявий і, як видно, дуже сильний і здоровий. З рухів його плечей і батога, з пожадливості, яку виявляла його поза, видно було, що він бив щось живе. До нього підбіг другий підводчик, низенький і кремезний, з чорною широкою бородою, одягнений в жилетку і сорочку навипуск. Цей зайшовся басовитим кашляючим сміхом і закричав:
— Братця, Димов гадюку вбив! їй-богу!
Є такі люди, про розум яких можна скласти певну думку по голосу і сміху. Чорнобородий належав саме до таких щасливців: в його голосі і сміхові почувалася несосвітенна дурість. Скінчивши стьобати, русявий Димов підняв батогом із землі і, сміючись, шпурнув до підвод щось схоже на мотузку.
— Це не гадюка, а вуж,— крикнув хтось.
Дерев'яно ступаючи, чоловік з зав'язаним обличчям швидко підійшов до забитої гадюки, глянув на неї й сплеснув своїми палицеподібними руками.
— Каторжний! — закричав він глухим, плаксивим голосом.— За що ти вуяшка вбив? Що він тобі зробив, проклятий ти? Ач, вужика вбив! А якби тебе так?
— Вужа не можна вбивати, це правда...— спокійно забурмотів Пантелій.— Не можна... Це не гадюка. Він хоч на вигляд змія, а тварина тиха, безвинна... Людину любить... Вуж...
Димову і чорнобородому, мабуть, стало совісно, бо вони голосно засміялись і, не відповідаючи на нарікання, ліниво попленталися до своїх возів. Коли задня підвода порівнялася з тим місцем, де лежав забитий вуж, чоловік з зав'язаним обличчям, стоячи над вужем, обернувся до Пап-телія й спитав плаксивим голосом:
— Діду, ну за віщо він убив вужика?
Очі в нього, як тепер розглядів Єгорушка, були маленькі, тьмяні, обличчя сіре, хворе і теж начебто тьмяне, а підборіддя було червоне й здавалося дуже запухлим.
— Діду, ну за що він убив? — повторив він, ступаючи поряд з Пантелієм.
— Дурний чоловік, руки сверблять, через те й убив,— відповів старий.— А вужа бити не можна... Це правда... Димов, відомо, бешкетник, усе вб'є, що під руку попадеться, а Кирюха не заступився. Заступитися б треба, а він— ха-ха-ха та хо-хо-хо... А ти, Васю, не сердься... Навіщо сердитись? Убили, ну й бог з ними... Димов бешкетник, а Кирюха з дурного розуму... Нічого... Люди нерозумні, нетямущі, ну й бог з ними. От Омелян ніколи в світі не зачепить, чого не треба. Ніколи, це правда.... Бо людина освічена, а вони дурні... Омелян, еге... Він не зачепить.
Підводчик у рудому пальті, з губчатою ґулею, що диригував невидимим хором, почувши своє ім'я, спинився і, почекавши, поки Пантелій і Вася порівнялися з ним, пішов поряд.
— Про що розмова? — спитав він хрипким, придушеним голосом.
— Та ось Вася сердиться,— сказав Пантелій.— Я йому всякі слова, щоб він не сердився, значить... Ех, ніжки мої недужі, застуджені! Е-ех! Розсвербілись заради неділі, святечка господнього!
— Це від ходіння,— зауважив Вася.
— Ні, брат, ні... Не від ходіння. Коли ходжу,— немов легше, а як лягаю та зігріюсь,— смерть моя. Ходити мені вільготніше.
Омелян у рудому пальті став між Пантелієм і Васёю й замахав рукою, начебто ті збиралися співати. Помахавши трохи, він опустив руки й безнадійно крякнув.
— Нема в мене голосу! — сказав він.— Чиста напасть! Цілу ніч і ранок вчувається мені потрійне "Господи помилуй", що ми на вінчанні в Мариновського співали; сидить воно в голові і в горлі... так —би, здається, і заспівав, а не можу! Нема голосу!
Він помовчав з хвилину, щось думаючи, і казав далі:
— П'ятнадцять років був у півчих, на весь Луганський завод, може, ні в кого такого голосу не було, а як, хай йому біс, викупався позаторік у Дінці, то з того часу жодної ноти не можу взяти чисто. Горло застудив. А мені без голосу так само, як робітникові без руки.
— Це правда,— погодився Пантелій.
— Про себе я так думаю, що я пропаща людина, та ц годі.
У цей час Вася раптом побачив Єгорушку. Очі його стали масними і ще меншими.
— І паничик з нами їде! — сказав він і затулив носа рукавом, наче засоромившись.— Який візник поважний! Залишайся з нами, з валкою їздитимеш, вовну возитимеш.
Думка про поєднання в одному тілі паничика з візником здалася йому, мабуть, дуже курйозною й дотепною, бо він голосно захихикав і далі розгортав цю думку. Омелян і собі глянув угору на Єгорушку, але мигцем і байдуже. Він був заклопотаний своїми думками, і якби не Вася, то й не помітив би присутності Єгорушки. Не минуло й п'яти хвилин, як він знову замахав рукою, потім, вихвалюючи перед своїми супутниками красу вінчального "Господи яоми^уй", що вночі пригадалося йому, узяв батога під пахву й замахав обома руками.
За версту від села валка спинилася біля колодязя з журавлем. Спускаючи в колодязь своє відро, чорнобородий Кирюха ліг животом на цямрину і встромив у темну діру свою кошлату голову, плечі й частину грудей так, що Єго-рушці видно було тільки його короткі ноги, які ледве торкалися землі; побачивши далеко на дні колодязя відображення своєї голови, він зрадів і зайшовся дурним басовим сміхом, а луна з колодязя відповіла йому тим самим; коли він підвівся, його обличчя й шия були червоні, як кумач.