Всі хворі в палаті витріщилися на мене. Я був також в архіві, там їх звірили.
— Нічого… Келлер ніколи не мав справи ні з нами, ні правосуддям…
— Він уже прийшов до тями?
— Ні. Щоправда, очі в нього напіврозплющені, але, здається, він нічого не бачить. Дихання важке, з присвистом… Інколи стогне…
Перш ніж податися додому, він ще встиг переглянути поточні справи й підписати кілька паперів. Незважаючи на заклопотаний вираз обличчя, настрій у нього був веселий і безхмарний, подібний до того сонячного паризького дня. Невже лише випадково, виходячи з кабінету, він поклав собі в кишеню одну із скляних кульок? Був вівторок, день запіканки з макаронів. Меню інших днів змінювалося з тижня на тиждень, але невідомо чому щочетверга у Мегре подавали м'ясний бульйон, а щовівторка — макаронну запіканку з дрібно посіченою шинкою чи тонко нарізаними трюфелями.
З того, як блищали очі його дружини, Мегре відразу збагнув, що в неї є для нього новини. Він не поспішав сказати їй, що вже побував у Жаклін Русле та в Келлер.
— Я голодний, як пес.
Він не хотів, щоб макарони з шинкою задубіли через їхню розмову. І лише коли обоє сіли до столу біля відчиненого вікна, за яким пломеніло призахідне сонце, Мегре запитав:
— Що, дзвонила сестра?
— Молодчина! Вона встигла опитати всіх своїх подруг.
Поряд із її тарілкою лежав геть списаний папірець.
— Хочеш знати, що вона сказала?
Далекий приглушений клекіт вулиці сповнював кімнату.
За стіною у сусідів монотонно бубонів телевізор.
— Може, хочеш послухати останні новини?
— Я краще послухаю тебе.
Поки жінка розповідала, він знову грався скляною кулькою, не виймаючи її з кишені.
— Чого ти усміхаєшся?
— Просто так… Я слухаю…
— Насамперед я дізналася, звідки взялося те багатство, що його успадкувала у своєї тітки пані Келлер… Це досить довга історія… Тебе цікавлять подробиці?
Він кивнув. Під зубами смачно хрумтіли макарони.
— Так от, її тітка була доглядальницею в лікарні і до сорока років дівувала…
— Вона жила в Мюлузі?
— Ні, у Страсбурі… Це сестра її матері… Ти слухаєш?
— Умгу…
— В тамтешній лікарні у кожного лікаря кілька приватних палат… Якось перед самою війною їй довелося доглядати за якимось торгівцем брухтом на прізвище Лемке. Уже тоді в нього була погана репутація… Казали, що той потай не гребує й лихварством…
— Вони поженилися?
— Звідки ти знаєш?
Він уже шкодував, що зіпсував їй розповідь.
— Я зрозумів це з виразу твого обличчя.
— Так, він справді на ній оженився… Та слухай далі. Коли почалася війна, він значно розширив свою фірму. Під час окупації активно співробітничав із німцями і нажив чималий капітал… Тобі не набридло?..
— Навпаки, це дуже цікаво… А що з ним сталося після визволення?
— Альзаський комітет руху опору присудив його до страти та конфіскації майна… Але здійснити цей присуд не вдалося… Лемке зник, мов у землю запався… Здається, йому пощастило дістатися до Іспанії, а звідти пароплавом до Аргентіни… Разом із жінкою. Один із мюлузців — хазяїн ткацької фабрики — бачив їх на вулиці в Буенос-Айресі… Ще трохи запіканки?
— Будь ласка… Тільки зі скоринкою…
— Не знаю, чи вони там працювали чи просто подорожували для власної втіхи… Якось по дорозі до Бразілії їхній літак розбився в горах… Екіпаж та всі пасажири гинули… І от, саме тому, що подружжя Лемке загинуло під час повітряної катастрофи, весь спадок дістався не родичам чоловіка, як можна було сподіватися, а пані Келлер… І знаєш чому?
Мегре знизав плечима, хоча насправді він хитрував, знаючи, що не розуміє, в чім справа.
— Виявляється, що, коли чоловік і жінка стають жертвами одного й того ж нещасного випадку, закон вважає, що бодай на кілька секунд, жінка переживає свого чоловіка. На думку лікарів, ми, жінки, живучіші за чоловіків… Таким чином, спадок Лемке дістався спочатку його вдові, а потім її небозі, тобто пані Келлер… Ну, тепер тобі ясно? Вона була дуже вдоволена з себе.
— І от виходить, коли б у Страсбурі якась доглядальниця не вийшла заміж за торгівця брухтом, а в горах Південної Америки не розбився літак, лікар Келлер ніколи не став би бродягою… Можливо, він би й досі жив зі своєю родиною в Мюлузі на Дикій вулиці… Ти згодний?
— Цілком імовірно…
— В мене є також деякі відомості щодо пані Келлер, але сестра попередила, що за їх вірогідність вона не відвідає…
— А все-таки?
— Це дуже активна та енергійна особа, але вона трохи звихнулася на світських розвагах. Весь свій час вона присвячує полюванню на видатних людей. Після від'їзду чоловіка вона з головою пірнула у світське життя — бали, танці, звані обіди… Кажуть, вона досить часто міняла коханців… Здається, серед них був і префект Баде — ще за життя його жінки… Був там ще якийсь генерал, забула прізвище…
— Я бачив пані Келлер, — сказав комісар.
Якщо пані Мегре й була розчарована, то не показала цього.
— Ну і яка ж вона з себе?
— Ти змалювала її досить точно… Тендітна, знервована, дуже випещена дама, яка не показує на свій вік… І страшенно любить папуг…
— Звідки ти взяв про папуг?
— Їх у неї повна квартира.
— Вона живе в самому Парижі?
— І де б ти думала? На острові Сен-Луї, за триста метрів від мосту Марі, під яким ночував її чоловік… До речі, він курив люльку…
Між макаронами та десертом він дістав із кишені скляну кульку і почав катати її по скатертині.
— Що то в тебе?
— Скляна кулька… У Професора їх було три…
Вона уважно глянула на чоловіка.
— Ти йому симпатизуєш, правда?
— Здається, я починаю його розуміти…
— Розуміти, чому він пустився берега і став бродягою?
— Можливо, й це… Він довго жив у джунглях, за сотні кілометрів від великих міст та шляхів… Там теж його спостигло розчарування…
— Чому?
Це навряд чи зрозуміла б пані Мегре, яка змалку жила в іншому затишнішому світі, шанувала розміреність, порядок та чистоту.
— Мене найбільше цікавить одне питання, — промовив Мегре замість відповіді. — В чому його провина?
Пані Мегре насупила брови.
— Що ти маєш на увазі?.. Хіба ж не його напівмертвого кинули до Сени?
— Так, він справді жертва, але…
— Але що?
— У криміналістів, зокрема американських, є досить своєрідна теорія, яка на перший погляд може здатися парадоксальною… Та тільки на перший…
— Що за теорія?
— Що принаймні у восьми випадках з десяти жертва певною мірою поділяє відповідальність з убивцею.
— Я не розумію…
Він, немов зачарований, дивився на кульку.
— Ну, скажімо, чоловік ревнує до когось свою дружину… Між ними сварка… Він їй за щось докоряє, а вона тримається визивно…
— Ну, буває…
— Тепер уявімо, що він хапає ножа і каже: "Коли я ще раз дізнаюся, що ти була з ним — уб'ю!"
— І таке може бути.
— А вона йому: "Ти не посмієш… Ти на таке негодний!"
— І тепер розумію…
— Так от, в багатьох житейських драмах трапляється щось подібне… Ось ти допіру розповідала про Лемке, який, по-перше, лихварював, доводячи до відчаю своїх клієнтів, а по-друге, співробітничав із бошами… Чи дуже ти здивувалася б, дізнавшись, що його вбили?
— Але ж лікар…
— Так, на перший погляд він нікому не заподіяв лиха. Ночував під мостами, вдень ходив вулицями з рекламними щитами… А вранці і ввечері пив червоне вино…
— Ну от бачиш!
— А втім, хтось не полінувався вистежити, де він живе, серед ночі напав на нього, розбив йому голову, міг і вбити, потім ще тяг по набережній і кинув у воду… І лише чудом його врятували… Цей "хтось", певно, мав якийсь мотив… І мотив цей, свідомо чи несвідомо, дав йому сам Професор.
— Він досі не опритомнів?
— Ні.
— Ти сподіваєшся, що він щось скаже, коли прийде до пам'яті?
Замість відповіді Мегре лише знизав плечима і заходився набивати люльку. Згодом вони погасили світло і сіли біля відчиненого вікна.
Вечір був тихий і теплий. Розмова їхня переривалася довгими паузами, що не перешкоджало подружжю відчувати себе дуже близькими одне одному.
Наступного ранку, такого ж самого теплого й сонячного, ідучи на роботу, Мегре помітив на деревах ніжні ще клейкі листочки, що зеленіли на місці вчорашніх бруньок. Весна вже впевнено порядкувала в Парижі.
Щойно він зайшов до свого кабінету, як у двері просунулася голова Ляпуента.
— Патроне, ви приймете гостей? — весело запитав він.
Йому явно уривався терпець, і вигляд в нього був не менш гордий, ніж напередодні у пані Мегре.
— Де вони?
— У приймальні.
— А хто це?
— Власник червоного "Пежо чотириста три" та його друг, що був із ним того вечора… На жаль, моя заслуга тут невелика. Все було просто… В Парижі, виявляється, зовсім небагато червоних "Пежо чотириста три", і лише у трьох номери з двома дев'ятками… Із них одна вже тиждень у ремонті, а друга в Каннах разом із своїм власником…
— Ти допитав цих людей?
— Я поставив їм лише кілька запитань… Краще ви самі погляньте, що це за пани… Привести?
В погляді Ляпуента було щось таємниче, немов він готував комісарові якийсь сюрприз.
— Гаразд…
У його руці знову опинилася скляна кулька, і він тримав її, мов талісман.
— Месьє Жан Гійо, — оголосив інспектор, впускаючи першого гостя.
Це був невисокий на зріст панок років за сорок віком, одягнутий досить елегантно.
— Месьє Ардуен, кресляр…
Кресляр був вищий на зріст, худорлявіший, трохи молодший.
— Сідайте, панове… Здається, у одного з вас є власний "Пежо чотириста три" червоного кольору.
— Це в мене, пане комісар, — не без гордощів озвався невисокий панок. — Я придбав його в кінці минулого року…
— А де ви живете, месьє Гійо?
— На вулиці Тюрен, поблизу бульвару Тампль.
— Ваша професія?
— Я страховий агент.
Очевидно, йому не часто доводилося бувати в карному розшуці і розмовляти з головним комісаром, але в його поведінці Мегре не помітив ніяких ознак страху. Навпаки, він з цікавістю розглядав кабінет, так немов хотів потім докладніше розповісти про все своїм приятелям.
— А ви, месьє Ардуен?
Лише тут він помітив, що кресляр заїка.
— Я… я ме… мешкаю у то… тому ж… бу… будинку.
— Поверхом вище, — підказав Гійо.
— Ви одружені?
— Шш-ще па-па-парубкую…
— А в мене є жінка і двоє дітей — хлопчик та дівчинка, — мовив страховий агент, не чекаючи, поки його запитають.
Стоячи в дверях, Ляпуент намагався стримати усмішку.
І справді, могло здатися, що ці двоє, сидячи на стільцях з капелюхами на колінах, виконують естрадний номер.
— Ви друзі?
Незважаючи на свій гандж, Ардуен відповів на це запитання в один голос із Гійо:
— Давні друзі…
— Ви знайомі з Франсуа Келлером?
Вони здивовано перезирнулися, немов уперше почули це ім'я.
— А… а х-хто це? — запитав кресляр.
— Це один лікар з Мюлуза.
— Я зроду не був у Мюлузі, — озвався Гійо.