Більшої сили не знайшов Заратустра на світі, ніж добро і зло.
Жити не зміг би жоден народ, спершу ціни не склавши; та якщо він хоче себе зберегти, то не повинен складати ціну так, як складає сусід.
Чимало такого, що один народ називає добром, інший вважає соромом і ганьбою, – ось що я з'ясував. Багато чого, як я з'ясував, тут називають злом, а там прикрашають багряницею шани.
Ніколи сусід не розумів сусіда – завжди дивувалася його душа, чому сусід злий і чудний такий.
Скрижаль добра висить над кожним народом. Поглянь – це скрижаль його переборень; поглянь – це голос його влади.
Похвали гідне те, що здається йому важким; все, що неминуче й важке, називають добром; а те, що звільняє ще й від страшенної біди, що рідкісне і найважче, – те проголошують священним.
Все, що пануванню, перемозі і блиску сприяє на страх і заздрість сусідові, – для нього вершина, початок, мірило і сенс усього.
Воістину, брате мій, якщо ти спершу дізнався про потреби, землю і небо народу, і про його сусіда, то, мабуть, і збагнув закон його переборень, і те, чому він долає ці сходи до своїх сподівань.
"Завжди ти повинен бути попереду і височіти над рештою – нікого не повинна любити твоя ревнива душа, хай друг залишається другом". Від цих слів тремтіла у грека душа, а він простував шляхом величі.
"Правду казати і добре лук та стрілу тримати", – ось що здавалося водночас милим і важким народові, від якого походить моє ім'я – ім'я, водночас мені миле й важке.
"Шанувати свого батька і матір і до глибин душі коритися їхній волі", – цю скрижаль переборень почепив над собою інший народ і здобув тим могутність і вічність.
"Бути вірним і в ім'я вірності важити честю і кров'ю навіть у справах лихих та небезпечних", – так, повчаючи себе, долав себе ще один народ, і, долаючи, запліднився і налився великими сподіваннями.
Воістину, люди самі дали собі все добре і зле. Воістину, вони не позичали його і не знаходили, і не впало воно їм гласом небесним.
Щоб вижити, людина спершу проголошувала, що ті або інші речі мають певну цінність, – отже, спершу надавала тим речам сенсу, людського сенсу! Тому вона й називає себе "людиною", тобто тим, хто складає ціну.
Складати ціну – це творити, чуєте ви, хто творить! Саме складання ціни – скарб і перлина всього, чому складено ціну.
Лише завдяки складанню ціни виникає цінність, а без складання ціни горіх буття зостався б порожній. Чуєте ви, хто творить!
Зміна цінностей – це зміна тих, хто творить. Кому випало бути творцем, той завжди знищує.
Тими, хто творить, спочатку були народи, а вже згодом – індивіди; воістину, індивід – це те, що створено зовсім недавно.
Народи колись почепили над собою скрижаль добра. Любов, що панувати хоче, і любов, що коритися хоче, спільно створили собі ті скрижалі.
Перебуванням в отарі почали тішитися давніше, ніж окремим "я", – і доки чисте сумління зветься отарою, тільки нечисте сумління проголошує "я".
Воістину, лукаве, любові позбавлене "я", що вишукує собі вигоду у вигоді багатьох, – це не шлях до отари, а її загибель.
Добро і зло завжди творили ті, що любили і творили. Вогонь любові і гніву горить у назвах усіх чеснот.
Багато країн бачив Заратустра і багато народів – більшої сили не знайшов на світі Заратустра, ніж творіння тих, що люблять: ім'я тим творінням – "добро" і "зло".
Воістину, сила хвали й хули цих імен – мов страховисько. Скажіть же, братове, хто підкорить його? Скажіть, хто накине ланцюг на шию цього звіра?
Досі були тисячі цілей: адже живуть тисячі народів. Лише кайданів на тисячі ший ще бракує, бракує одної мети. Людство ще не має мети.
Але скажіть мені, брати мої: якщо людству ще бракує мети, то чи не бракує йому... і його самого?
Так казав Заратустра.
ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Ви юрмитеся навколо ближнього свого і маєте для нього гарні слова. Та я кажу вам: ваша любов до ближнього – не що інше, як ваша погана любов до самих себе.
До ближнього свого ви втікаєте від самих себе, виставляєте це як чесноту; та я наскрізь бачу вашу "безкорисливість".
"Ти" давніше, ніж "я"; "ти" проголосили священним, а "я" ще ні – горнеться людина до ближнього.
Та чи я закликаю вас ближнього любити? Ні, я радше закликаю ближнього проклясти й полюбити дальнього!
Вище за любов до ближнього стоїть любов до дальнього і прийдешнього; а ще вище за любов до людини – любов до речей і до привидів.
Той привид, що маячить перед тобою, брате мій, прекрасніший, аніж ти; чому ж ти не віддаєш йому свою плоть? Але страх проймає тебе, і ти біжиш до ближнього.
Ви себе не терпите й мало любите – тому й хочете спокусити ближнього на любов і тією оманою позолотити себе.
Я б хотів, щоб ви не терпіли всіх ближніх та їхніх сусідів; ви самі повинні стати собі другом і переповнити другове серце.
Коли ви хочете, щоб про вас пішла добра слава, то запрошуєте свідка; і коли вам вдається схилити його до доброї думки про вас, тоді ви й самі думаєте про себе добре.
Ошукує не тільки той, хто говорить усупереч своєму знанню, а насамперед той, хто говорить усупереч незнанню. Саме так ви говорите про себе й ошукуєте сусіда.
Дурень каже: "Спілкування з людьми псує вдачу, надто ж, як її немає".
Один вдається до ближнього через те, що шукає себе, а інший – через те, що хоче себе втратити. Ваша погана любов до себе обертає самотність на в'язницю.
Дальні – ось хто оплачує вашу любов до ближнього; коли вас збирається п'ятеро, шостий завжди має померти.
Не люблю я ваших свят – надто багато лицедіїв бачив я там, і навіть глядачі часто поводились, як лицедії.
Не про ближнього оповідаю я вам, а про друга. Нехай друг буде для вас святом землі й передчуттям надлюдини.
Я вам оповідаю про друга й про його переповнене серце. Та коли хочеш, щоб любили тебе переповнені серця, треба вміти губкою бути.
Я вам оповідаю про друга, в якому вже готовий світ – чаша добра; оповідаю про друга, що творить і завжди ладен подарувати готовий світ.
Світ, розгорнувшись перед ним, тепер знову згортається в кільця, як становлення добра через зло, як становлення мети з випадковості.
Хай недалеке й найдальше майбутнє стануть причиною твого сьогодні: у другові своєму ти маєш любити надлюдину як свою причину.
Брати мої, я закликаю вас не до любові до ближнього – я закликаю вас полюбити дальнього.
Так казав Заратустра.
ПРО ШЛЯХ ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ
Ти хочеш, брате мій, відійти у самотність? Ти хочеш шукати шлях до самого себе? Затримайся трохи й послухай мене.
"Хто шукає, той сам легко губиться. Всяка самотність – провина". Так каже отара. А ти вже довго належав до отари.
Голос отари лунатиме ще й у тобі. І коли ти скажеш: "Моє сумління уже не з вами", – то це буде нарікання і біль.
Поглянь, навіть цей біль породжений отарним сумлінням – останній відблиск цього сумління ще лежить на твоїй журбі.
Але ти хочеш іти шляхом своєї журби, тобто шляхом до самого себе? Тоді покажи мені своє право і силу!
Ти нова сила і нове право? Перший порух? Колесо, що котиться само собою? Ти можеш примусити й зірки обертатися навколо тебе?
Ох, скільки пожадливих, що прагнуть до вершини! Ох, скільки потуг марнославства! Доведи мені, що ти не з пожадливих і не з марнославних!
Ох, скільки високих помислів, що чинять не більше, ніж ковальський міх – надимають і збільшують порожнечу!
Ти називаєш себе вільним? Я хочу почути твою владну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.
Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають будь-яку цінність.
Вільний від чого? Що до цього Заратустрі? Нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?
Ти можеш дати собі своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою як закон? Ти можеш сам бути своїм суддею і месником свого закону?
Жахливо опинитися наодинці з суддею і месником власного закону. Так буває з зіркою, кинутою в пустелю або в крижані лабета самотності.
О самотній, сьогодні ти ще страждаєш – сьогодні в тебе є ще мужність і сподівання.
Та колись ти стомишся від самотності, колись твоя гордість зігнеться, а мужність надломиться. Колись ти заволаєш: "Я самотній!"
Колись ти вже не побачиш своєї вершини, а свою ницість побачиш просто перед собою; навіть велич твоя лякатиме тебе, мов привид. Колись ти заволаєш: "Усе – омана"!
Є почуття, які прагнуть убити самотнього; якщо ж їм це не вдається, вони мусять загинути самі! Та чи стане тобі снаги стати вбивцею?
А ти знаєш уже, брате мій, слово "зневага"? Як мучиться твоя справедливість, справедлива й до тих, хто тебе зневажає?
Багатьох ти примушуєш змінити про тебе думку, і за це й звинувачують тебе. Ти підступив до них, але все-таки пройшов мимо: такого ніколи не прощають.
Ти пішов собі далі, та що вище ти підіймаєшся, то меншим здаєшся в очах заздрості. Але найбільше ненавидять того, хто літає.
Ти повинен казати: "І ви ще хочете бути до мене справедливі? Як належне я обираю собі вашу несправедливість".
Несправедливість і болото кидають услід самотньому; але ти, брате мій, як хочеш зіркою бути, мусиш світити їм, не зважаючи ні на що!
І остерігайся добрих і праведних! Вони залюбки розпинають тих, хто винаходить собі власну чесноту, – вони ненавидять самотнього.
Остерігайся також святої простоти! Для неї нечестиве все, що не просте; любить вона гратися з вогнем, з вогнищем, де спалюють єретиків.
Остерігайся також нападів своєї любові! Самотній занадто квапиться подати руку першому стрічному.
Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу – і я хочу, щоб твоя лапа мала кігті.
Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах.
Самітнику, ти простуєш шляхом до самого себе! І шлях твій біжить повз тебе самого й твоїх семи демонів!
Ти будеш сам собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.
Ти маєш спалити себе у власному полум'ї: як же ти оновишся, коли спершу не станеш попелом!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто творить, – Бога ти хочеш створити собі з семи своїх демонів!
Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто любить, – самого себе ти любиш і тому зневажаєш себе, як зневажають лише ті, що люблять.
Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що можна знати про любов, якщо не довелося зневажати саме того, кого любив!
Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у свою самотність, о брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.
З моїми сльозами йди у свою самотність, брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.
Так казав Заратустра.
ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК
– Заратустро, чому так боязко ти скрадаєшся в сутінках? І що так обережно ховаєш під своїм плащем?
Чи не скарб, тобі подарований? 4 може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
– Воістину, брате мій! – сказав Заратустра.