– Вона підійшла до каміна, взяла з карниза батіг, і дивлячись на мене зі сміхом, просвистіла ним у повітрі, а потім поволі підібрала рукав своєї хутряної блюзки.
– Чудова жінко! – вигукнув я.
– Мовчи, рабе! – вона несподівано глянула на мене похмуро, ба, навіть дико, і вдарила батогом. А наступної хвилі вона ніжно обняла мене і нахилилася зі співчуттям. "Я вчинила тобі боляче?" – запитала вона напівзасоромлено, напівперелякано.
– Ні! – заперечив я, – і якби так і було, то біль, який ти мені вчинила, для мене – утіха. Шмагай мене, якщо це приносить тобі задоволення.
– Але ж це не приносить мені ніякого задоволення.
Мене знову охопило оте загадкове сп'яніння.
– Шмагай мене, – благав я, – шмагай мене без жалю.
Ванда замахнулася і вдарила мене батогом двічі. "Тепер тобі досить?"
– Ні.
– Справді, ні?
– Шмагай мене, благаю, для мене це – утіха.
– Так-так, ти ж бо знаєш, що це – несерйозно, – відповіла вона, – що у мене не таке серце, щоби вчинити тобі боляче. Мені огидна вся ця жорстока гра. Якби я направду була жінкою, яка шмагає свого раба, то ти би вжахнувся.
– Ні, Вандо, – промовив я, – я кохаю тебе більше, ніж самого себе, я відданий тобі на життя і на смерть, ти можеш чинити зі мною все, що тобі подобається, ба, все, що тобі підказує твоя зарозумілість.
– Северине!
– Стань на мене ногами, – і я кинувся перед нею долілиць.
– Я ненавиджу все, що виглядає, як комедія, – сказала Ванда нетерпляче.
– То знущайся з мене по-справжньому.
Зловісна пауза.
– Северине, я застерігаю тебе ще раз – востаннє, – почала Ванда.
– Якщо ти мене кохаєш, то будь до мене жорстокою, – благав я, здіймаючи до неї очі.
– Якщо я тебе кохаю? – повторила Ванда.
– Що ж, добре, – вона відійшла і подивилася на мене з похмурою усмішкою. "Так будь моїм рабом і відчуй, що це означає – бути відданим у руки жінки". У тій же хвилі вона дала мені стусана.
– То як, подобається це тобі, рабе?
Після цього вона замахнулася батогом.
– Встань!
Я хотів підвестися. "Не так, – наказала вона, – на коліна". Я скорився, і вона почала мене шмагати.
Сильні удари один за одним падали на мою спину, мої руки, кожен проникав у моє тіло і пік там далі, але біль збуджував мене, бо він йшов від неї, тієї, якій я поклонявся, і для якої я був готовий щохвилини віддати своє життя.
Вона зупинилася.
– Я починаю знаходити у цьому задоволення, – сказала вона, – на сьогодні досить, але мене охоплює диявольська цікавість – побачити, як далеко сягають твої сили, охоплює жорстоке бажання бачити, як ти здригаєшся, корчишся, і врешті-решт чути твій стогін, аж поки ти благатимеш про милосердя, а я шмагатиму тебе без жалю далі, коли ти вже втратиш свідомість. Ти розбудив у моїй натурі небезпечні елементи.
Я схопив її руку, щоби притиснути до своїх вуст.
– Яка зухвалість.
Вона відштовхнула мене ногою.
– Геть з моїх очей, рабе!
* * *
Я пролежав у ліжку цілу ніч і прокинувся як у гарячці, зі страшними снами. Ще навіть не почало сіріти.Що правдивого в тому, що засіло у моїх спогадах? Що я пережив, і що бачив лише уві сні? Мене шмагали, це певне, я ще відчуваю кожен удар, можу порахувати червоні, палаючі смуги на своєму тілі. І це вона мене шмагала. Так, тепер я знаю все.
Моя фантазія стала правдою. І як мені тепер? Чи розчарувала дійсність мої мрії? Ні, я лише трохи змучений, але її жорстокість наповнює мене захопленням. О! Як я її кохаю, я поклоняюся їй! Ах! Але це лише невеличка частинка того, що я до неї почуваю, яким повністю відданим їй я чую себе! Яке це блаженство – бути її рабом.
* * *
Вона кличе мене з балкона. Я біжу сходами догори. Вона стоїть на порозі і по-дружньому простягає мені руку.– Мені соромно, – промовила вона, схилившись на мої груди, коли я обійняв її.
– Чому?
– Спробуйте забути вчорашню огидну сцену, – сказала вона тремтячим голосом. – Я виконала Вашу божевільну фантазію – будьмо тепер розважливими і щасливими, кохаймо одне одного, а за рік я стану Вашою дружиною.
– Моєю повелителькою! – вигукнув я, – а я – Вашим рабом!
– Ані слова більше про рабство, жорстокість, про батіг, – перебила мене Ванда. – 3 цього я згодна залишити Вам лише хутряну блюзку, не більше. Ходімо, допоможіть мені одягнути її.
* * *
Маленький бронзовий годинник, на якому стоїть Амур, що якраз випустив свою стрілу, пробив північ.Я підвівся і хотів вийти.
Ванда нічого не сказала, а обняла мене і потягнула назад на отоманку, почала мене знову цілувати, і в цій німій мові було щось таке зрозуміле, таке переконливе…
І мова ця промовляла ще більше, ніж я наважувався зрозуміти, і у всьому єстві Ванди була така знемагаюча відданість – і яка ж хтива м'якість у її напівзаплющених, затуманених очах, у хвилях її ледь блискучого рудого волосся під білою пудрою, у білому та червоному атласі, який шелестів від кожного руху, у хвилюючому горностаєвому хутрі кацабайки, в яку вона недбало загорнулася.
– Благаю тебе, – промовив я, затинаючись, – але ти будеш сердитися.
– Роби зі мною, що хочеш, – прошепотіла вона.
– То стань на мене, прошу тебе, інакше я збожеволію.
– Чи я тобі не забороняла, – строго промовила Ванда, – але ти невиправний.
– Ах! Я так закоханий! – я притулився до її колін і притиснув своє палаюче обличчя до її лона.
– Я направду вірю, – сказала Ванда замислено, – що все твоє божевілля – це лише демонічна, невситима чуттєвість. Подібні хвороби мусить викликати наша протиприродність. Якби ти був менш доброчесним, то був би і цілком нормальним.
– То зроби мене нормальним, – промимрив я. Мої руки блукали в її волоссі та у її блискучому хутрі, яке, як освітлена місяцем хвиля, перевертаючи всі почуття, здіймалося й опускалося на її схвильованих грудях.
І я поцілував її – ні, це вона мене поцілувала, так дико, так безжалісно, ніби хотіла замордувати своїми поцілунками. Я був, як у гарячці, я вже давно втратив розум, і, зрештою, вже не міг більше дихати й спробував вивільнитися.
– Що з тобою? – запитала Ванда.
– Я дуже страждаю.
– Ти страждаєш? – вона зайшлася голосним пустотливим сміхом.
– Добре тобі сміятися! – простогнав я. – Отже, ти не маєш поняття…
Вона відразу стала серйозною, підняла руками мою голову й притиснула мене рвучким рухом до своїх грудей.
– Вандо! – промимрив я затинаючись.
– Страждання справді приносить тобі втіху, – промовила вона і знову почала сміятися, – та зачекай-но, я тебе вилікую!
– Ні, я вже більше не бажаю питати, чи ти хочеш мені належати назавжди, а чи на одну щасливу хвилю – я хочу втішатися своїм щастям. Зараз ти моя, і краще тебе втратити, ніж ніколи не володіти тобою.
– Ось тепер ти розважливий, – сказала вона і поцілувала мене знову своїми вбивчими вустами, і я роздер її горностаєве хутро, дорогу білизну, і її оголені груди здіймалися напроти моїх.
Після цього я втратив пам'ять.
Я пригадую собі знову лише ту хвилю, коли побачив, як з моєї руки крапала кров, й апатично запитав її: "Ти мене подряпала?"
– Ні, мені здається, я тебе вкусила.
* * *
Це справді дивовижно, як кожний вияв життя набуває нового обличчя, як тільки з'являється нова особа.Ми прожили з Вандою чудові дні, ходили у гори, на озера, разом читали і я закінчував портрет Ванди. Як ми кохали одне одного! Яким щасливим було її прекрасне обличчя!
І ось тут приїжджає товаришка, якась розлучена жінка, трохи старша, трохи досвідченіша, ніж Ванда, і менше щира, і ось вже у кожній справі її вплив стає відчутним.
Ванда морщить чоло і стає нетерплячою до мене. Невже вона мене вже не кохає?
* * *
Вже десь з чотирнадцять днів ця нестерпна незручність. Приятелька мешкає у неї, Ванда не сама. Обидві молоді жінки – в колі мужчин. Закоханий, зі своїми серйозністю і тугою, я виконую тут безглузду роль. Ванда поводиться зі мною, як із чужинцем.Сьогодні на прогулянці вона залишилася зі мною позаду. Я побачив, що вона вчинила це з наміром і тішився! Але вона сказала мені:
– Моя приятелька не може збагнути, як я можу Вас кохати. Вона не вважає Вас ані гарним, ані особливо привабливим; до того ж вона розважає мене зранку до вечора розповідями про блискуче легковажне життя у столиці, про претензії, які я могла б мати, на вдалі партії, які я могла б знайти, про благородних, вродливих поклонників, яких я би мала захоплювати. Але що з того, я ж кохаю Вас.
На хвилю мені забракло повітря, а потім я сказав: "На Бога, я не хочу стояти на шляху до Вашого щастя, Вандо. Не беріть мене більше до уваги". При цьому я здійняв свого капелюха і пропустив її вперед. Вона здивовано подивилася на мене, але не промовила ні слова.
Та коли я дорогою назад знову випадково опинився біля неї, вона крадькома потиснула мені руку і глянула на мене таким теплим, таким багатообіцяючим поглядом, що всі муки цього дня я вмить забув, всі рани загоїлися. Тепер я знову усвідомив, як я її кохаю.
* * *
– Моя приятелька скаржилася на тебе, – сказала мені сьогодні Ванда.– Вона, мабуть, відчуває, що я зневажаю її.
– А чому ж ти зневажаєш її, дурнику? – вигукнула Ванда і взяла мене обома руками за вуха.
– Бо вона лукавить, – відповів я. – Я поважаю лише або доброчесних жінок, або тих, які живуть заради насолоди.
– Так, як і я! – сказала Ванда жартуючи. – Але бачиш, мій хлопчику, жінка може бути такою у дуже рідкісних випадках. Вона не може бути ані зовсім чуттєвою, ані так духовно вільною, як мужчина, її кохання – це завжди змішаний стан чуттєвости та духовної прихильности. Її серце має потребу причарувати мужчину надовго, тоді як сама вона перебуває у стані постійної зміни і приходить до суперечности. Тут з'являються розлади, брехня й обдурювання, здебільшого проти її волі, вони приходять у її вчинки, у її єство і розбещують характер.
– Звичайно ж, так воно і є, – сказав я, – трансцендентальний характер, що його жінка хоче надати коханню, веде її до обману.
– Але світ цього і вимагає! – вставила своє слово Ванда. – Глянь на цю жінку – вона має у Львові і чоловіка, і коханця, а тут вона знайшла нового поклонника, і обдурює їх усіх, і попри це вони її шанують, і світ її поважає.
– Про мене, – вигукнув я, – тільки б вона залишила тебе у спокої, вона ж поводиться з тобою, як із якимось товаром.
– А чому б ні, – жваво перебила мене Ванда.