Та й ніхто, зрештою, не був винен. Бажати якнайскорішої смерті таким виродкам, як ми з Елізою, було для людини так само природно, як скажімо, дихати. Це був інстинкт.
І ось ми з Елізою надали тому інстинкту нестерпного трагізму.
Не усвідомлюючи, що робимо, Еліза і я перенесли одвічну відразу до монстрів на нормальних людей. Ми вимагали поваги до себе.
Розділ 12
Серед загального збудження наші з Елізою голови роз'єднались і віддалилися на відстань кількох кроків. Тому ми одразу стали мислити гірше.
Гострота нашого спільного розуму настільки притупилася, що ми навіть подумали: наш татусь просто ще не зовсім прокинувся. Отож ми умовили його випити кави і спробували розбудити його, співаючи йому пісеньок та загадавши кілька відомих нам загадок.
А потім Еліза підвелася, схилилася над татом, узявшись руками в боки, й почала ніжно докоряти йому, немов дитині.
– Боже, який же ти сонько!– лагідно бубоніла вона.– Який же ти сонько!
Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.
Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:
– Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?
На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.
– Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,– поскаржився я.
– Справді?– перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.
Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.
– Овето,– сказав лікар,– тобі, мабуть, приємно буде знати, що в твоєї матері вже майже нормальна температура.
Спокій лікаря розсердив батька, але водночас він і зрадів: нарешті знайшлася людина, на якій можна розрядити нервову напругу.
– Скільки часу отаке триває?– викрикнув він.– Я вас запитую! Коли вам стало відомо про їхні розумові здібності?
Доктор Мотт поглянув на годинник.
– Приблизно сорок дві хвилини тому,– відповів він.
– Дивлячись на вас, аж ніяк не скажеш, що ви дуже здивовані,– сердито кинув батько.
Якийсь час доктор Мотт, здавалось, обмірковував відповідь, а тоді, знизавши плечима, сказав:
– Я, звичайно, щиро радий за вас усіх.
Але насправді доктор Мотт ну аж ніяк не скидався на щасливого. І тут ми з Елізою знову торкнулись одне одного головами. Навколо нас відбувалося щось дивне, незрозуміле – і нам дуже кортіло з'ясувати, в чому ж криється загадка.
І спільний геній не зрадив нас. Він відкрив нам справжню суть подій: ми потрапили в таке безнадійне становище, в якому досі ще не опинялись.
Але наш розум, як і всі інші, час від часу страждав від дивовижної наївності. Щось таке сталося з нами й тепер. Внутрішній голос порадив: щоб усе повернулося на свої місця, нам досить знову стати ідіотами.
– Бу,– сказала Еліза.
– Ду,– підхопив я і пукнув.
Еліза розрюмсалася.
Я схопив намазаний маслом коржик і пожбурив ним у обличчя Овети Купер.
Еліза повернулась до батька.
– Бу-блу!– сказала вона.
– Фуф-бей!– заволав я.
Татусь зайшовся плачем.
Розділ 13
Минуло шість днів відтоді, як я почав оцей свій життєпис. Протягом чотирьох із них сила земного тяжіння була середня – як ото за колишніх часів. Але вчора вона так зросла, що я ледь підвівся з ліжка – тобто зі свого кубельця з килимків, влаштованого у холі Емпайр-стейт-білдінга. Потім рачки промандрував крізь хащі свічників із власної колекції, прямуючи до шахти ліфту,– ми використовували її як нужник.
Отак воно.
А сьогодні гравітація послабла до рівня першого дня, і я знову відчув приплив чоловічої снаги, так само як і Айседор, коханець моєї онуки Мелоді. А втім, це коїться з усіма чоловіками на острові.
Прихопивши трохи харчів, Мелоді та Айседор пішли туди, де Бродвей перетинає Сорок друга вулиця. У дні зі слабкою гравітацією вони будують там досить примітивну піраміду. Вони не обтесують брил каміння і взагалі не обмежують себе у виборі будівельного матеріалу. Стягають на купу і двотаврові балки, і бочки від пального, й уламки автомобілів, й автопокришки, і конторські меблі, і театральні крісла, і всякий інший мотлох. Але я бачив, що в них виходить, і повірте мені: це таки буде не безформна купа сміття, а справжня піраміда.
І якщо майбутні археологи натраплять на мою книжку, це заощадить їхні зусилля, бо вони не стануть марно розкопувати піраміду, щоб дослідити її вміст. Бо всередині піраміди немає потаємних кімнат із незліченними скарбами. Та й узагалі немає там ніяких кімнат.
Сенс цієї піраміди криється на дні колодязя, над яким, власне, її й поставлено. У даному разі йдеться про тіло мертвонародженої дитини.
Те немовля покоїться у вишукано оздобленій скриньці, яку використовували колись для зволоження сигар найвищого гатунку.
Чотири роки тому Мелоді, що була матір'ю дитини, я – прадід – і Війра Бурундук-П'ята Заппа, наша найближча сусідка і щирий друг, опустили скриньку на саме дно колодязя, обминаючи комунікаційні кабелі і труби.
Що ж до піраміди, то її ідея цілком належить Мелоді та Айседору, який згодом став коханцем моєї онуки. Це, по суті, пам'ятник життю, яке і не відбулося. Це монумент людині, яка так і не дістала імені.
Отак воно буває.
Щоб дістатися до скриньки, зовсім не обов'язково дочиста розбирати піраміду. До поховання є й інші шляхи.
Але стережіться – там пацюки.
Оскільки немовля вважалося моїм спадкоємцем, піраміду можна назвати й так: "Гробниця принца Канделябрійського".
Ім'я батька принца Канделябрійського невідоме. Він згвалтував Мелоді десь на околицях Скенектаді, коли з Детройта, королівство Мічіган, дівчинка прямувала на Острів Смерті, сподіваючись розшукати свого діда – легендарного доктора Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна.
Тепер Мелоді знову завагітніла – цього разу від Айседора.
Моя онука – маленька клишонога й весела істота зі щербатими зубами. Вона дуже погано харчувалася в дитинстві – сирітка в гаремі короля Мічігану.
Іноді вона здається мені веселою підстаркуватою китаянкою, хоч їй тільки шістнадцять років. Вагітне дівча з таким личком – це, повірте, сумне видовище для очей педіатра.
Проте кохання до неї квітучого на вигляд і дужого Айседора врівноважує мій смуток радістю.
Як і в більшості його родичів Малинників, в Айседора збереглися майже всі зуби. І він ходить випростаний навіть у ті дні, коли сила тяжіння стає просто нестерпною. Тоді він носить Мелоді на руках і навіть пропонує носити й мене.
Родина Малинників – це типові "шукачі харчів". Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю, редьку і таке інше.
Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно.
Розділ 14
Я щиро бажаю Мелоді того, чого колись зичили мені та Елізі наші батьки – короткого, але щасливого життя на якомусь астероїді.
А чом би й ні?
Отож, як я вже казав, ми з Елізою могли б довго й щасливо жити на своєму астероїді, коли б одного дня не зблиснув наш розум. Можливо, й досі ми мешкали б у тому затишному домі, спалювали в каміні дерева, меблі, поруччя, панелі і кривлялися б та верзли дурниці в присутності інших.
Ми могли б годувати курей, поратися на маленькому городі, вирощувати овочі. І щиро радіти, спостерігаючи, як ми стаємо дедалі мудріші, при цьому анітрохи не турбуючись про практичне застосування своєї мудрості.
Заходить сонце. Хмари кажанів вилітають із тунелю метро – метушливі, верескливі, вони розвіюються, наче смог. Мене, як завжди, аж пересмикнуло.
Той вереск не назвеш навіть звуком. Навпаки – то так відбивається у моїх вухах мертва тиша.
Пишу далі при світлі тьмяного каганця – гніт, умочений у бляшанку з лоєм.
У моїй колекції тисяча свічників, але в мене немає жодної свічки.
Мелоді з Айседором грають у триктрак на підлозі холу і аж заходяться від сміху.
Вони вже готуються до вечірки з нагоди мого сто першого дня народження, до якого лишилося трохи більше місяця.
Іноді я підслуховую їхні розмови. Давніх звичок важко позбутися. До наступного свята Війра Бурундук-П'ята Заппа шиє собі і своїм рабам нове вбрання. Її комори вщерть напхані різним одягом. Я підслухав, як Мелоді запевняла, що невільники надягнуть рожеві панталони, взують позолочені пантофлі, а на голови намотають тюрбани із зеленого шовку, прикрашені страусовим пір'ям.
Сама Війра нібито з'явиться на свято в портшезі, в оточенні рабів, які нестимуть подарунки, наїдки, вино та запалені смолоскипи і калататимуть у дзвіночки, розполохуючи собак-дворняг.
Хай так.
Мені треба буде остерігатися випивки на своєму дні народження. Бо коли я хильну зайву чарку, то неодмінно всім розбовкаю, що загробне життя куди гірше, ніж земне.
Отак воно.
Розділ 15
Повернутися до щасливого ідіотизму нам з Елізою, звичайно, не дозволили. А коли ми знову пробували прикидатись, покарання було суворим. З нашого перетворення батьки та слуги дістали принаймні одну вигоду: вони здобули собі право давати нам доброї прочуханки.
Ох і перепадало ж нам час від часу!
Доктора Мотта розрахували і натомість запросили безліч різних фахівців.
Спочатку все це нас розважало Першими з'явилися кардіологи, фтизіатри, урологи. Вони по черзі обстежили всі наші органи і зробили всі можливі аналізи. З'ясувалося, що здоров'я в нас обох чудове.
Фахівці виявилися напрочуд симпатичними людьми. Адже всі вони так чи так перебували на службі в нашій родині. Їхню дослідницьку роботу фінансував Фонд Суейнів у Нью-Йорку. Саме цим пояснюється та легкість, з якою фахівців було зібрано і звезено до Галена. Наша родина підтримувала їх Тепер вони мали допомогти родині.
З нас ті фахівці постійно підсміювались. Пригадую, одного разу котрийсь запитав мене: це, мабуть, дуже цікаво – бути такою каланчею? "Як там угорі погода?" – питав він і таке інше.
Ці жарти впливали на нас заспокійливо. Вони навіювали нам хибну думку, ніби для інших не має ніякого значення наша із сестрою потворність. І досі згадується мені, як один отоларинголог, зазирнувши крізь ларингоскоп у величезну Елізину носоглотку, вигукнув: "О боже! Сестро, негайно зателефонуйте до Національного географічного товариства.