Вони непомітно розмежувалися: "слейтоністи" стояли вже позаду. Захоплення було таке велике, що натовп повторював жести боксерів, як кордебалет повторює всі на танцмейстера.
Гатлінг справді спочатку гарячкував, — його нерви були перенапружені. Але після кількох помилок він став битися більш холоднокровно. Зате Фергус Слейтон, одержавши кілька ударів від супротивника, розгарячився сам. Тепер їхній нервовий "тонус" врівноважувався, і вже можна було судити про бойові особливості супротивника.
Слейтон був сильніший фізично і ваговитіший; Гатлінг, поступаючись у силі і вазі, був незвичайно спритний і швидкий у рухах. Слейтон нападав рідше, але відчутніше; Гатлінг завдавав низку несподіваних ударів, що плутали розрахунки супротивника. Результат боротьби був неясний. Бокко дав знак перерви. "Слейтоністи" підхопили Фергуса, посадили, зняли сорочку і почали посилено розтирати рушниками. Гатлінга дбайливо оточила інша партія.
Після перерви бій почався знов, із ще більшою злістю. Напруження глядачів дійшло краю. Із боку могло здатися, що боксують не два чоловіки, а все населення острова: всі вони, повторюючи рухи борців, робили випади, відступи, присідання… то нахилялися убік, то кидалися головою в живіт невидимого ворога…
Боротьба добігала кінця, і цього разу явно не на користь Гатлінга.
Слейтон, здавалося, був невичерпний. Він черпав силу з якихось прихованих запасів енергії і завдавав тепер удари з непохитною затятістю. У Гатлінга заплило ліве око від величезного синця, з рота йшла кров. Кілька разів він, здавалося, як мертвий падав на землю, але надзвичайною силою волі підіймався знов, щоб одержати новий удар. Слейтоністи вже святкували перемогу ревом і гулом.
Та раптом Гатлінг, зібравшися на силі, накинувся на Слейтона і завдав йому такого удару в щелепу, що Слейтон, закинувши голову, звалився на підлогу. Проте, насилу звівшись, він став відступати, задкуючи, до борту корабля, намагаючись виграти кілька секунд, щоб відсапатися і знову перейти в наступ. Але Гатлінг, як маніяк, з божевільним, широко розкритим правим оком, притиснув його до борту і тут завдав такого жахливого удару в перенісся, що Слейтон, мотнувши в повітрі ногами, полетів за борт.
Крики жаху та захоплення, глузливі вигуки, регіт, аплодисменти — все змішалося в дикій какофонії.
"Слейтоністи" спішно виловлювали із зелених водоростей своє повержене божество…
Коли він з'явився на палубі, новий вибух криків і сміху зустрів його. Весь мокрий, обплутаний водоростями, він був схожий на утопленика, що пробув понад добу у воді. Обличчя його опухло й було скривавлене. Незважаючи на це, Слейтон прагнув зберегти гідність.
Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.
— Ви перемогли! Вона ваша!
Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.
— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав'язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!
Натовп затих, вичікуючи, що буде далі. Слейтон почервонів.
— Біс візьми! Чи кінчиться це коли-небудь? Досить! Міс Кінгман! Як губернатор острова, я пропоную вам зробити вибір негайно, або я накажу кинути жереб!
— Жереб! Жереб!.. — закричав натовп.
Міс Кінгман здригнулася, нетвердо підійшла до Гатлінга і подала йому руку.
— Нарешті, — з кислою усмішкою сказав Слейтон і підійшов привітати її.
— Міс Кінгман, — шепнув їй на вухо Гатлінг, — ви абсолютно вільні, і я не маю на вас жодних прав. Я не смію думати, що ви з'єднали свою долю з долею… злочинця, — ще тихіше додав він.
Частина третя
І. ЗМОВА
— Прокляті дошки, як вони риплять! Не оступіться, містере Гатлінгу! Дайте мені вашу руку. Я знаю дорогу як свої п'ять пальців. Адже два десятки років броджу я "вулицями" цього острова. Як біжить час!.. Двадцять років!
І Гатлінг почув, як Терніп тяжко зітхнув.
Була глуха ніч. Зірок не було видно. Другу добу весь острів затягнуто суцільною завісою туману.
Чути було, як у воді плескалася риба, іноді хтось ніби зітхав. Десь глибоко в трюмі скрібся щур у пошуках зерна. Подорожні повільно, навпомацки, пробиралися вперед. Час від часу долинав якийсь стогін: "куу-ва", "куу-ва", що віддалено нагадував крик пугача.
— Що це? — тривожно запитав Гатлінг.
Терніп знову тяжко зітхнув.
— Біс його знає що! Ніхто не знає, хто це плаче і стогне ночами. Наші говорять, що це душі загиблих ходять у мороці і стогнуть. Я не вірю цій нісенітниці. А інші запевняють, що це якась морська тварина, яка водиться в тутешніх місцях.
Гатлінг пригадав про нічні відвідини палуби їхнього пароплава якоюсь істотою, що, очевидно, живе в морській безодні.
— Все може бути! — відповів Терніп. — Але не виключено, що вам це і привиділося. В цих водах шкідливий туман крутить голову.
— Але сліди на палубі? Ми всі їх бачили!
— Можливо… можливо… Сядьмо відпочиньмо, містере Гатлінгу. Задишка проклята!..
І вони всілися на палубі старенького пароплава.
— Тепер близько. Один бриг, два фрегати і ще один колісний пароплавчик — і ми на місці…
— Ви самі бували на цьому підводному човні?
— Бував не раз і говорив з німецьким матросом, який плавав на ньому. Він тільки минулого року помер від цинги. Я не фахівець, але матрос запевняв, що всі механізми човна в справності і його ще можна привести до ладу.
— Чи знає про це Слейтон?
— Гадаю, що знає. Чи не цим човном він і вас хотів переправити на Азорські острови?
— Але чому ж тоді він сам не захотів скористатися ним, аби вибратися з цих жахливих місць?
— У нас передають один одному на вушко, що його там, на материку, давно чекає шибениця. І виходить, що Острів Загиблих Кораблів — саме відповідне для нього місце: тут ніхто не знайде. Та я на крилах був би готовий полетіти звідси! Слейтон — деспот і грубіян. Він справді поневолив нас. Як вам це подобається на старості літ одержувати зуботичини та харчуватися самою рибою! А я так люблю поїсти… ох, як люблю!.. Хоч би один раз ще пообідати по-людськи!..
І вони замовкли, кожний думаючи про своє.
Після того, як Гатлінг переміг Слейтона, "публічно зганьбив його", як говорили на острові, і вирвав у нього з рук міс Кінгман, Гатлінг був "приреченим" і знав це. Слейтон чекав тільки випадку; він хотів так знищити суперника, щоб самому залишитися осторонь і не налаштувати ще більше проти себе міс Кінгман. Гатлінга могла врятувати тільки втеча. Але як втекти звідси? Ні пліт, ні човен не могли рухатися в цій зеленій каші водорослей. Терніп подав йому думку про втечу на німецькому підводному човні.
У найсуворішій таємниці готувалася втеча.
У змові брали участь, окрім Гатлінга і Терніпа, міс Кінгман, Симпкінс, дружина Терніпа і три матроси, які дещо розумілися на роботі з машинами. Потрібно було тільки привести човен до ладу.
— Ну що? Ходімо!
— Ох, ходімо! — покірно відповів Терніп, і вони рушили далі.
Човен справді виявився у відносному порядку. Дещо заіржавіло, дещо вимагало налагодження. Але всі основні частини механізму були цілі. Був навіть радіотелеграфний апарат.
Почалися ремонтувальні роботи. Вони посувалася поволі. З великою обережністю доводилося пробиратися вночі обхідними шляхами повз "резиденції", де стояла варта, і працювати до зорі, щоб за годину до світанку повернутися назад.
Повільно човен був приведений до ладу і наповнений провізією: консервами, хлібом і вином. Але за два дні до відплиття трапилася одна неприємна несподіванка. Захопившись роботою, Гатлінг дещо запізнився. Коли він повертався назад з двома матросами, їм стрілися остров'яни з партії Слейтона, які вийшли на зорі ловити рибу. Вони підозріло оглянули Гатлінга та пройшли повз… Не доводилося сумніватися, що Слейтон сьогодні ж дізнається про цю підозрілу нічну прогулянку Гатлінга в товаристві двох матросів і вживе заходів…
Треба було діяти негайно.
І Гатлінг розпорядився зараз же сповістити учасників втечі, щоб вони озброїлися (це було передбачено) і йшли до підводного човна. Острів прокинеться не раніше як через годину. Цього було достатньо. Через двадцять хвилин усі утікачі зібралися.
З мимовільним хвилюванням вони вирушили до підводного човна.
Він завчасно був відведений на відносно вільне від заростей місце, де можна було занурити його у воду. Невеликий пліт стояв біля старого пароплава.
II. ВТЕЧА
Утікачі помітили погоню. Вона наближалася від "гори" — найвищого фрегата, спускаючись похилим містком. Треба було поспішати.
Терпін і його поважна половина знемагали від утоми, наздоганяючи молодих супутників. З палуби на палубу — вгору, вниз, вгору, вниз — по хистких містках бігли Гатлінг, міс Кінгман, подружжя Доде-Терніпи, Симпкінс і три матроси.
Пропустивши повз себе всіх, Гатлінг затримався біля вузького містка, що з'єднав уламки каравели із стареньким пароплавом, зламав дошки і кинув їх у воду. Таким чином вдалося затримати погоню, якій довелося від цього місця пробиратися обхідними шляхами.
Чути було, як Слейтон, що очолював погоню, голосно лаявся біля зруйнованого містка.
Утікачі виграли час, щоб відплисти на плоту від берега у напрямку підводного човна. Але плисти доводилося надто повільно. Хоча тут було відносно вільне від водоростей місце, все ж таки "саргаси" чіплялися за пліт і щохвилини доводилося зупинятися і руками розчищати шлях.
Пліт ледве перетнув половину шляху, а погоня вже підходила до того місця, звідки відпливли утікачі.
— Здавайтеся! Поверніться, або я нікого не залишу живим! — кричав з "берега" Слейтон, вимахуючи гвинтівкою над головою.
Замість відповіді один з матросів з плоту насварився кулаком.
— А, собака! — закричав Слейтон і вистрілив.
Куля ударилася в пліт.
Зав'язалася перестрілка.
Остров'яни мали більш вигідну позицію. Вони перебували під прикриттям щогл і уламків, тим часом як пліт був увесь на видноті.
Серед переслідувачів було все населення острова.
— Господи! — промовила стара Терніп. — Погляньте, міс, навіть Меггі Флорес приперлася зі своїм бебі; вона онде, визирає з-за палуби, бачите?
Слейтон щось наказав. Частина остров'ян спустилася до води і почала нашвидку збивати пліт. Утікачі атакували їх пострілами. Ось впав у воду один… ось і другий, змахнувши рукою, із стогоном вибирається на палубу рибальського баркаса…
Утікачам досі таланило. Остров'яни, відвиклі стріляти, не могли влучити в ціль.