класу і переведений до……….. класу".
А трохи нижче знов нерозбірливий підпис, напевне, той самий: "Гунберт", чи "Гонберт", чи "Монберт".
Над підписом стояла кругла печатка, назву установи на якій теж не можна було прочитати.
— А з якої школи це свідоцтво? — запитала пані Бартолотті.
Вона перевернула ясно-зелений аркушик і над товсто надрукованим написом "СВІДОЦТВО" побачила інший, надрукований ще товщими літерами:
"НІМЕЦЬКА ШКОЛА В КАЙРЕ (КОНГО) НА ПРАВАХ ГРОМАДСЬКОЇ"
— Збожеволіти можна, — прошепотіла пані Бартолотті.
— Чого? Що там самі п'ятірки? — запитав Конрад.
— Ти ж ніколи не був у Конго! Чи був? — мовила пані Бартолотті.
— На жаль, не був, — відповів Конрад. — Але не турбуйтеся, свідоцтво справжнє. Навчальний відділ нашої фабрики є філією школи в Кайре. Отже, все буде гаразд. — Конрад кашлянув і повів далі: — І в Кайре починають навчання з чотирьох років, тобто в моєму віці йдуть до третього класу. З цим теж усе гаразд.
Та однаково його слова не зовсім переконали пані Бартолотті, що все гаразд. Вона рада була, що зможе показати в школі свідоцтво, але все-таки трохи хвилювалася.
— Ну, а як тебе запитають про ту школу в Кайре? Що ти їм скажеш? — мовила вона.
Конрад запевнив її, що про школу в Кайре знає більше за пересічного тутешнього вчителя. З цього погляду він підготовлений Дуже добре.
— Коли так, то ходімо, — зважилася пані Бартолотті.
Вона сховала свідоцтво, медичну довідку та метрику в сумку й надягла заячу шапку 1 заяче хутро.
— Хвилиночку, мамо! — вигукнув Конрад. — Дайте-но мені свідоцтво.
Пані Бартолотті дістала з сумки свідоцтво.
— І ручку, — попросив Конрад.
Пані Бартолотті дала йому свою ручку.
Конрад написав після свого прізвища з другого боку, там, де були крапки, — "відмінно", після слова "матеріал" — "другого", а перед останнім словом — "третього". Отже, тепер у свідоцтві стояло:
"Учень Конрад Бартолотті відмінно засвоїв матеріал другого класу і переведений до третього класу".
Конрад почекав, поки просохло чорнило, й повернув свідоцтво пані Бартолотті. Вона знову сховала його в сумку. Конрад надяг блакитну шапку з дзвоником і курточку з клаптиків.
На сходах, уже майже внизу, їх наздогнала Кіті Рузіка з ранцем за плечима. Вона зацікавлено глянула на Конрада й запитала:
— Ти також ходитимеш у другий клас?
Конрад похитав головою.
— Я передумав, — відповів він. — Піду в третій.
Ця відповідь так здивувала Кіті Рузіку, що вона зупинилася, наче вкопана. Вона стояла на сходах і дивилася вслід Конрадові й пані Бартолотті, поки вони зникли на вулиці.
Щоб попасти до школи, треба було пройти вуличку, де мешкала пані Бартолотті, тоді звернути на головну вулицю, поминути сім блочних будинків і знову звернути на Вузеньку вуличку.
Коли вони вже йшли головною вулицею, пані Бартолотті мовила:
— Слухай, Конраде, по-моєму, не треба було казати Кіті Рузіці, що ти…
Конрад перебив її:
— Знаю, я вже помітив. Більше я не буду такий необачний.
Коли вони досягли сьомого будинку й звернули на вузеньку вуличку, Конрад сказав:
— Розумієте, мамо, мені, властиво, не дуже приємно бути таким, таким… — він пошукав відповідного слова і знайшов його, аж як вони опинилися перед шкільною брамою, — таким потайним. Я б волів казати всім правду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів, так нам завжди казав керівник відділу остаточної обробки.
— І він мав слушність, — мовила пані Бартолотті.
— А я ж до певної міри й сам надзвичайна обставина, — повів далі Конрад, — бо з'явився на світ не так, як більшість дітей. Тому, певне, в моєму випадку надзвичайні заходи виправдані.
— Авжеж, — погодилась пані Бартолотті, відчиняючи браму. — Авжеж. Тільки я ось що тобі скажу, Конраде. Не сердься, але мені здається, що ти повинен зробити ще один надзвичайний захід — розмовляти в директора не так по-дорослому.
— А я хіба розмовляю по-дорослому? А як треба розмовляти по-дитячому?
— Я й сама не знаю, бо майже не спілкувалася з семирічними дітьми, — промурмотіла пані Бартолотті, підіймаючись сходами на другий поверх. — Та мені здається, що семирічні діти говорять простіше, вони ще не знають стільки слів, як ти.
— Яких слів?
Пані Бартолотті не встигла відповісти, бо вони вже стояли перед дверима з табличкою "ДИРЕКТОР".
А біля дверей на них чекав аптекар Егон у чорному костюмі, в чорній краватці і з чорною течкою під пахвою.
— Егоне, Егончику, а ти чого тут? — вигукнула пані Бартолотті.
— Цить! — спробував утихомирити її пан Егон і пошепки пояснив: — Зрештою, я ж батько. Часом би виникли якісь труднощі, я буду вам потрібен. Повинен же я вас боронити!
Пані Бартолотті зітхнула так голосно, що він знов цитьнув на неї.
— Егоне, прошу тебе, йди додому або до аптеки, — просичала вона. — Іди куди завгодно, але йди!
— І не подумаю, — просичав у відповідь пан Егон. — Я батько й залишуся тут.
І він постукав у двері.
— Прошу! — почувся зсередини жіночий голос.
Пан Егон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.
— Ви до мене? — запитала досить стара й досить огрядна жінка.
Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.
— Ми хотіли б записати до школи свого сина, — відповів пан Егон.
Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.
— Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я повинна замінити її в третьому "А" класі, зараз буде дзвінок!
— Він іде не в перший клас, а в другий, — пояснив пан Егон.
— У третій! — вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря. — У третій! До другого він уже ходив. — Вона глянула на аптекаря ще благальніше. — В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!
Хоч пан Егон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.
Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.
— Ну що мені з вами робити? — мовила вона. — Третього "А" самого не можна залишати надовго, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!
Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу — не така забарна справа. Пані директорка сказала, що треба заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Егон заворожено дивився на свідоцтво "німецької школи в Кайре". Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:
— Справді, це не така забарна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.
Потім пані директорка повела Конрада до третього "А", навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.
Пані Бартолотті й пан Егон дивилися вслід Конрадові, поки він підіймався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Егон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його "шановним паном Бартолотті", а пан Егон хотів на це сказати: "Вибачте, моє прізвище не Бартолотті". Після слів: "Вибачте, моє…" — пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Егон стулив рота.
— Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! — обурено сказав пан Егон, коли вони спускалися сходами.
— Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було, — мовила пані Бартолотті.
Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Егону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Егон був ображений і пошкутильгав до аптеки.
"Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з'явиться", — сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.
Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.
Перед брамою стояв пан Егон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.
— Ти ж бо ніколи не буваєш точна, — сказав він.
Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.
— Такі люди, як ти, — закричала вона,' все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!
— Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! — мовив аптекар. Тоді витяг з кишені кілька асигнацій і додав: — Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.
Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. В школі пролунав дзвінок.
— Зараз він вийде, — сказав пан Егон.
— Хоч би йому там сподобалося, — мовила пані Бартолотті.
— Він напевне першого ж дня отримав п'ятірку, — сказав пан Егон.
— Мені до його оцінок байдуже, — мовила пані Бартолотті.
Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з'явився Конрад.
Він побачив пані Бартолотті та пана Егона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:
— Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!
Конрад не оглянувся.
— Добре тобі було в школі? — запитала пані Бартолотті.
— Ти отримав п'ятірку? — й собі запитав пан Егон.
Конрад похитав головою.
— Ні? Чому? — розчаровано запитав пан Егон. — Може, ти краще підеш до другого класу?
— Нє, предку, — відповів Конрад. — Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п'ятірки, бо ще не розтуляв писка.
— Конраде, як ти говориш?
Пан Егон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.
— Говорю по-дитячому, — відповів хлопчик. — Так само, як інші діти. — Він обернувся до пані Бартолотті. — Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. — Конрад знов обернувся до пана Егона. — Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову.