— Бруно, вона була білим камінчиком у мене в руці. А я тільки нещасна жовта шкапа, і ніхто, ніхто не утре мені сліз.
Усе це він промовляє урочистим тоном, ніби декламує, а тим часом Тіка й Арт перезираються поблажливо, бо в Джонні мокрий рушник на обличчі і він не може їх бачити. Я особисто не терплю пишномовних фраз, але його слова, хоч і викликають у мене враження, ніби я їх уже десь чув, звучать так, ніби раптом заговорила маска, такі вони порожні й безвиразні. Коли Деде підійшла, щоб поміняти йому рушник на лобі, я на мить побачив його сіре, як попіл, обличчя, перекривлені губи і так щільно стулені повіки, що аж зморшки розбігалися від очей. Але, як і завжди з Джонні, події розвивалися зовсім інакше, ніж можна було сподіватися, і Пепе Рамірес, який не досить знає його, ще й досі не може отямитись, бо за мить Джонні підвівся на ліжку, і, спочатку карбуючи кожне слово, а потім випалюючи їх, як з автомата, почав лаяти всіх, хто записував на платівку "Amorous"; щоправда, він ні на кого не дивиться, але пришпилює всіх нас, як метеликів до картону, своєю непристойною лайкою і цілих дві хвилини кляне усіх причетних до запису "Amorous", спершу Арта і Делоне, потім мене (хоч я…), і нарешті Деде та всемогутнього Христа, а також ту хвойду, що всіх нас народила, без винятку. А по суті, вся ця лайка та слова про білий камінчик були поминальною молитвою по його Бі, яка вмерла в Чікаго від запалення легенів.
Збігає п'ятнадцять порожніх днів — купа роботи, газетні статті, біганина — усе те, чим існує критик, людина, яка живе тільки позичками, тобто новинами та чужими думками. Розмовляючи про все це, ми сидітимемо одного вечора в кафе "Флор" — Тіка, Бебі Леннокс і я. Обговорюватимемо соло на фортепіано Біллі Тейлора і з приємністю мугикатимемо "Out of nowhere" ("Нізвідки"), яке нам усім припало до душі, особливо Бебі Леннокс, яка, крім усього, буде вбрана в стилі Сен-Жермен-де-Пре і матиме принадний вигляд. Коли з'явиться Джонні, Бебі втупиться в нього захопленими очима двадцятирічної дівчини, а він погляне на неї, як на порожнє місце, і поплентає далі, зовсім п'яний або ж сонний, щоб сісти самотою за інший столик. Я відчую в себе на коліні руку Тіки:
— Мабуть, знову накурився вночі. Або сьогодні вдень. Ця жінка…
Я неохоче заперечу їй, що Деде винна не більше за інших. Взяти хоча б саму Тіку, адже вона курила маріхуану з Джонні десятки разів і куритиме знову, як тільки їй заманеться. А потім мені захочеться піти геть, лишитися самому, як трапляється завжди, коли я не можу наблизитися до Джонні, побути поруч із ним. Бачитиму, як він водить пальцем по столу, як дивиться на кельнера, який питає, що йому подати, нарешті накреслює в повітрі щось схоже на стрілу і підтримує її обіруч так, ніби вона важить тонни. Люди за сусідніми столиками почнуть озиратись на нього, хоч і непомітно, як годиться у "Флорі". Тоді Тіка скаже: "Лайно", підсяде до його столика, дасть замовлення кельнерові, а потім шепотітиме щось на вухо Джонні. Немає сумніву, що Бебі стане поспіхом звіряти мені усі свої найпотаємніші надії, але я відповім, що сьогодні треба дати Джонні спокій і що виховані дівчатка мусять раненько вкладатися спати і, по можливості, в товаристві якогось джазового критика. Бебі приязно засміється, її рука погладить моє волосся, а тоді обоє замовкнемо і подивимося на дівчину, яка пройде мимо — її личко, наквацьоване білилом, а повіки і навіть губи підмальовані зеленим. Бебі скаже, що та дівчина має не такий уже й поганий вигляд, а я попрошу її тихенько заспівати який блюз із тих, що так прославили Бебі в Стокгольмі та Лондоні. Потім ми повернемося до "Out of nowhere", що переслідує нас сьогодні безперервно, як собака, що також помазаний білилом і має зелені очі.
Повз нас пройдуть два хлопці з нового квінтету Джонні, і я скористаюся нагодою, щоб запитати, як усе було вчора ввечері; я дізнаюся, що Джонні ледве міг грати, але навіть те, що він грав, було вартніше за всі імпровізації Джонні Льюїса, коли погодитися, що той взагалі може імпровізувати, бо, на думку одного з хлопців, Льюїс тільки затикає нотами дірки, а це важко назвати імпровізацією. Я тим часом запитаю сам себе, чи ще довго витримає Джонні, а передусім публіка, яка в нього вірить. Запрошу хлопців випити, а вони відмовляться, і ми з Бебі залишимося знову самі. Кінець кіпцем я здамся на її розпитування і поясню їй, що вона заслуговує на своє прізвисько, бо Джонні хворий і приречений, а його хлопці ситі таким життям по саму зав'язку, і все це знову розпадеться, як уже було в Сан-Франціско, в Балтіморі, в Нью-Йорку — не менше ніж півдесятка разів.
Зайдуть інші музиканти, що грають у цьому кварталі. Дехто підійде до столика привітатися з Джонні, а він дивитиметься на них ніби здалеку з ідіотським виразом обличчя — очі вологі, лагідні, на губах слина. Я ж розважатимуся, спостерігаючи поведінку Тіки та Бебі. Тіка, користуючись своїм впливом на чоловіків, швиденько повідганяє їх від столика Джонні, кому всміхнувшись, а кому щось сказавши. Бебі шепотітиме мені на вухо, як вона захоплюється Джонні і що треба якнайшвидше відправити його до якогось санаторію, щоб там вилікували його від наркоманії, а все через те, що ревнує і хотіла б переспати з Джонні уже сьогодні, хоч це — на превелику мою втіху, — судячи з усього, неможливо. Я подумаю, як і завжди, відколи знаю Бебі, що, мабуть, приємно погладити її стегна і мало не запрошу її піти випити десь у спокійнішому місці (вона не схоче і, по щирості кажучи, я також, бо той столик тримає нас тут, як на прив'язі), а тоді зненацька — бо ж ніщо не провіщало, що так станеться — ми побачимо, як Джонні спроквола підведеться з-за свого столика, гляне в наш бік, упізнає і рушить до нас — вірніше, до мене, Бебі не береться до уваги; підійшовши до нашого столика, він невимушено схилиться, ніби взяти з моєї тарілки шматочок смаженої картоплі, а потім — наче так і треба — впаде переді мною навколішки, втупиться мені в очі і я побачу, як котяться в нього сльози і без пояснень знатиму, що Джонні оплакує свою маленьку Бі.
Звичайно, я хочу його підвести, не бажаючи, щоб Джонні виставляв себе на посміх, а виходить, що сам стаю посміховиськом, адже важко уявити собі щось безглуздіше за чиїсь марні намагання зрушити з місця людину, яка не хоче, щоб її зрушували, і почуває себе чудово, бо ж прибрала таку позу з власної охоти; отож завсідники "Флори", призвичаєні і не таке бачити, стали позирати на мене не дуже приязно, і хоча більшість навіть не здогадувалися, що цей негр біля моїх ніг — Джонні Картер, вони дивилися на мене з таким виразом, ніби я видерся на олтар і смикав Ісуса за ноги, щоб стягти його з хреста. Та перший, хто присоромив мене, був сам Джонні; він поглянув на мене очима, повними сліз, і мені не лишалось нічого іншого, як знову сісти навпроти уклінного Джонні, тільки почував я себе куди гірше за нього і прагнув опинитися де завгодно, аби не тут, не в цьому кріслі, перед укляклим навколішки Джонні.
Далі було не так уже й погано, хоча, здавалося, минули віки, а ніхто не заворушився, по обличчю Джонні все текли сльози, і він не відривав погляду від мого обличчя, а я тицяв йому цигарку і пробував закурити сам, та ще заспокоював Бебі, яка ось-ось ладна була втекти або заплакати разом з Джонні. Як завжди, залагодила все Тіка. Вона спокійно підсіла до нашого столика, присунула для Джонні крісло, лагідно поклала йому на плече руку, і він нарешті трохи підвівся, — десь на пару сантиметрів піднісши коліно і дозволивши, щоб між його сідницями та підлогою (мало не сказав — хрестом, це слово так і проситься на язик) втислося зручне сидіння крісла — і він перетворився на звичайного приятеля, що сидить з нами за столиком. Людям набридло дивитись на Джонні, йому набридло плакати, а нам — почувати себе, як побиті пси. Несподівано я зрозумів, чому деякі художники так люблять малювати крісла, бо кожне крісло у "Флорі" здалося мені якоюсь чудесною річчю, запашною квіткою, досконалим знаряддям порядку та втіленням добропристойності.
Джонні витяг носовичок, промурмотів вибачення, а Тіка замовила йому подвійну каву. Бебі поводила себе чудово; перед Джонні вона ніби відразу забувала про свою звичайну глупоту і тепер невимушено стала мугикати "Мамі-блюз". Джонні поглянув на неї й посміхнувся, а ми з Тікою подумали, напевне водночас, що образ Бі поволі розпливається в його очах і він знову на якусь мить повертається в наш світ і буде з нами до своєї наступної втечі. Як завжди, тільки-но я перестав почувати себе побитим псом, як відчув свою перевагу над Джонні, зробився поблажливим і почав розводитися про всяку всячину, обминаючи справи особисті (було б жахливо, якби Джонні знову ковзнув з крісла і знову…). На щастя, Тіка й Бебі тримались, як ангели, клієнти "Флори" потроху розійшлися, а на першу годину ночі насходилися нові, яким і на думку не спадало, що тут відбулося (хоча, власне, як добре поміркувати, нічого такого й не відбулося). Бебі пішла перша (вона дівчинка працьовита, вже о дев'ятій ранку в неї репетиція, бо пополудні вони записуватимуться на платівку з Фредом Каллендером). Тіка випила третю чарку коньяку і запропонувала розвезти нас по домівках. Але Джонні відмовився, мовляв, він ще хоче поговорити зі мною, і Тіка, зрозумівши, що з Джонні уже все гаразд, пішла, не забувши оплатити рахунок, як і годиться маркізі. Тоді ми з Джонні замовили по келишку шартрезу, оскільки між друзями можна не приховувати свої слабості, і пішли прогулятися до Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні твердив, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає товариша напризволяще.
Вулицею Л'Аббе ми пройшли аж до площі Фюрстенберг, яка небезпечно нагадує Джонні ляльковий театр, подарований йому хрещеним батьком, коли Джонні виповнилося вісім років. Я тягну його на вулицю Жакоб, побоюючись, щоб спогади не вернули його знову до Бі, але скидається на те, що на сьогоднішній вечір Джонні закрив цей розділ. Він ступає спокійно, твердо (а я не раз бачив, як він хитався, йдучи вулицею, хоча був зовсім тверезий, — через сумбур у голові). Тепла ніч і тиша на вулицях заспокійливо діють на нас обох.