Як тільки прилетимо, його треба негайно відправити в лікарню.
— Бідолаха Енді, — скрушно зітхнув пасажир і витяг пляшку. Відкоркував її. — Енді ніколи не щастило. З самого малечку. Послухайте, лікарю, — скрикнув він, приголомшений новою думкою. — Енді каже, що йому дуже погано. Але ж він оклигає, правда?
— Сподіваюсь. Але повторюю, коло нього треба добре ходити. Стежте, щоб він був укритий.
— Таку штуку утяв наш сердешний Енді. А як той тип, що так дивно балакає? Ви взяли його собі в помічники?
— Так, він нам допомагає.
Коли Бейрд одійшов, пасажир кинув тасувати карти й роздратовано звернувся до товаришів:
— Було два вільних дні і раптом на тобі! Як вам це подобається?
Бейрд зупинився коло Дженет, що схилилася над місіс Чайлдер. Хвора була непритомна. Містер Чайлдер не на жарт злякався за дружину.
— Що з нею, лікарю?
— Це добре, що вона знепритомніла й не відчуває болю, — відказав Бейрд, сподіваючись, що слова його звучать переконливо. — Коли біль стає нестерпним, організм часто захищається в такий спосіб.
— Я дуже боюсь за неї, лікарю. Вона ще ніколи не була така хвора. Чим викликане це отруєння? Я знаю, що лососем, але як це сталося?
Бейрд мить повагався.
— Ну що ж, ви маєте право знати все,— мовив він повільно. — Її стан дуже тяжкий. Треба якнайшвидше покласти вашу дружину в лікарню. Я більше нічим не можу зарадити.
— Знаю, лікарю. Ви зробили все, що могли. Але вона видужає, правда ж? Вона не...
— Ну звичайно, що видужає, — лагідно відповів Бейрд. — Не хвилюйтесь. На аеродромі нас чекатиме карета швидкої допомоги, щоб забрати вашу дружину в лікарню. І там до неї згодом повернуться сили.
— О боже! — зітхнув Чайлдер. — Я вірю вам, лікарю. Ви мене трохи заспокоїли.
"А що було б, якби я наважився сказати йому правду?" — подумав Бейрд.
— А чи не могли б ми змінити курс і сісти на якомусь найближчому аеродромі?— знову озвався Чайлдер.
— Ми вже про це думали, — відповів Бейрд, — але низька хмарність не дозволяє нам цього зробити. В усякому разі, це було б страшенно небезпечно. Крім того, всі аеродроми лишилися вже позаду, і ми зараз летимо над горами. Ні, найкраще летіти до Ванкувера й там покласти вашу дружину в лікарню. Це, власне, ми й зробимо.
— Розумію. І ви вважаєте, що причина отруєння — лосось?
— Цього я не можу категорично стверджувати, але припускаю. Отруєння може викликати будь-який зіпсований продукт. У медицині це називається стафілококовим отруєнням. Або треба шукати причину в якійсь токсичній речовині, що попала в їжу, коли її готували або упаковували.
— А яка з цих можливостей має місце в даному разі? — запитав пасажир, що сидів позаду Чайлдерів і весь час пильно прислухався до розмови.
— Симптоми, що з'явилися у хворої, свідчать, що це токсична речовина.
— А яка саме, ви не знаєте?
— Поняття не маю. Це стане ясно тільки тоді, коли буде зроблено лабораторний аналіз. За нинішніх умов приготування й упаковування провізії, особливо для повітряних ліній, де існують надто суворі правила, можливий лише один шанс на мільйон. Нам просто не пощастило, бо саме цей шанс випав на нашу долю. Мені сказали, що продукти на вечерю куплено у випадкового поставщика. Через запізнення.
Чайлдер кивнув головою і замислився над словами лікаря. Сміх та й годі! Деякі люди надають словам лікаря аж надто великої ваги. Вірять у них, як у Біблію. Бейрд цинічно подумав, що навіть коли лікар повідомляє щось невтішне, люди полегшено зітхають, наче боялися, що могло бути ще гірше. "А насправді ми зовсім недалеко відійшли од знахарства", — роздратовано подумав він. Люди завжди бачать в особі лікаря чудотворця. Бейрд більшу частину свого життя провів серед хворих, доглядаючи їх, умовляючи, додаючи бадьорості тим, що, виключені з нормальної колії життя, покладали на нього всі свої надії й виявляли йому величезне довір'я. Він добре знав, що являє собою істота на ймення "пацієнт", і сподівався, що професійне вміння приховувати правду і здоровий глузд не залишать його в сьогоднішній складній ситуації. Можливо, саме сьогодні настав його день випробування. Найвідповідальніший іспит, який чекає кожного лікаря. Можливо, саме сьогодні...
Він помітив присутність Дженет. Повернув голову й очима запитав, як справи. Стюардеса була у відчаї.
— Захворіли ще двоє пасажирів...
— Зараз іду до них. А ви підіть погляньте на другого пілота. Може, треба подати йому води.
Тільки-но він підійшов до нових хворих пасажирів і почав їх оглядати, як прибігла Дженет.
— Лікарю, мені страшно... Будь ласка, швидше!..
Аварійний дзвоник з кабіни пілотів перервав її слова. Дженет скам'яніла. Дзвоник не вгавав.
— Поки що ми не будемо цими займатися, — кинув різко Бейрд. — Швидше за мною!
З дивовижною спритністю метнувся він проходом поміж сидіннями, вскочив до кабіни пілотів і завмер на порозі. Очі його й мозок намагалися осягнути значення того, що він побачив. Внутрішній голос, насмішкуватий і грізний, воднораз прошепотів: "Ти мав рацію — настав день випробування".
Капітан сидів у своєму кріслі. Піт заливав йому обличчя, збігав на комір блузи. Однією рукою він тримався за живіт, другою натискав на ґудзик аварійного дзвоника.
Бейрд підскочив до нього, схопив під пахви. Дан лаявся крізь сціплені зуби, лаявся тихо й люто.
— Спокійно, спокійно. Зараз ми заберемо вас звідси.
— Я зробив.., те, що ви... сказали, — насилу, по складах, вимовив Дан. Очі його були заплющені. — Але вже запізно... дайте мені що-небудь... швидше... я мушу обов'язково... автоматичний пілот... але я мушу... посадити машину... Повідомте аеродром... обов'язково повідомте аеродром... — Хвилину він беззвучно ворушив губами. Потім зі страшним зусиллям широко розтулив рота, наче хотів іще щось сказати, безпорадно глянув на лікаря, відтак очі йому закотилися, і він знепритомнів.
— Швидше, міс Бенсон! — вигукнув Бейрд. — Треба зняти його з крісла.
Обливаючись потом, вони нарешті витягли безвладне Данове тіло з сидіння і поклали долі поруч із другим пілотом. Бейрд вийняв з кишені стетоскоп й почав слухати капітана. Дженет принесла купу плащів і пледів. Коли лікар кінчив оглядати, вона підклала плащ капітанові під голову й закутала його пледами. Тремтячи, глянула на лікаря.
— Чи зможете ви зробити те, про що просив капітан? Чи дасте ви йому якісь ліки, щоб він зміг посадити машину?
Бейрд сховав у кишеню стетоскоп і зиркнув на низку стрілок і лампочок, на рулі, що безшумно рухались, керовані автопілотом. Риси його обличчя загострилися. Він мав зараз вигляд дуже змученої літньої людини.
— Ви член екіпажу, міс Бенсон, отже, я можу бути відвертий з вами. Я буду абсолютно відвертий.
Дженет здригнулася, почувши його холодний голос.
— Чи можете ви подивитися в вічі страшній правді?
— Ма... мабуть, так. — Однак голос у дівчини був непевний.
— Дуже добре. Так от, якщо не вдасться швидко, повторюю, швидко покласти хворих у лікарню, я не ручуся за їхнє життя.
— О боже!
— Потрібні спеціальні антишокові засоби, ін'єкції. Це стосується також капітана. Він надто довго напружував свої сили.
— Стан його тяжкий?
— Майже критичний. Інші хворі теж...
— Що ж нам робити, лікарю? — прошепотіла Дженет.
— Спершу я хочу запитати вас. Скільки на борту пасажирів?
— П'ятдесят шість.
— Скільки порцій лосося ви подали на вечерю?
Дженет хвилю пригадувала.
— Близько п'ятнадцяти. Так мені здається. Більшість пасажирів їли баранину. А декотрі взагалі не їли, бо було пізно.
— Так...
Бейрд пильно подивився на неї. Коли він знову заговорив, голос його звучав різко, майже визивно.
— Міс Бенсон, ви чули коли-небудь про теорію імовірності?
Дженет нерозуміюче глянула на лікаря.
— Теорія імовірності? Чула, але докладно не зможу...
— Я вам зараз поясню. Наш єдиний шанс вижити залежить від того, чи серед п'ятдесяти чоловік знайдеться людина, яка не тільки зуміє посадити літак, а й яка, до того ж не їла під час вечері лосося.
Дівчина й старий лікар мовчки дивились одне на одного.
Бейрдові слова повисли в повітрі.
Розділ п'ятий
02.45 — 03.00
Коли до Дженет дійшов сенс Бейрдових слів, вона відчула себе, мов людина, на яку звалився приголомшуючий удар. Вона добре зрозуміла, що сказав лікар — треба готуватися до смерті.
Досі її свідомість іще протестувала проти цієї реальності. Коли вона допомагала хворим, їй здавалося, що це сон, страшний сон, у якому звичайні, щоденні події через раптове, хоч і логічне, переплетення випадковостей набули неймовірної подоби. "Щомиті, — шепотів їй внутрішній голос, — сон цей може скінчитися". Вона прокинеться й побачить свою постіль і будильник, який настирливо сповіщає, що їй треба мерщій уставати, якщо вона не хоче спізнитися на аеродром.
Тепер ця картина зникла. Тепер вона зрозуміла страшну дійсність, у якій опинилася вона, Дженет Бенсон, двадцяти одного року, на кого задивлялися всі чоловіки, коли вона проходила коридорами аеропорту. Страх щез кудись, розвіявся. Але ненадовго. В голові промайнула думка: що зараз роблять її рідні? Невже це можливо, що її життя за хвилю згасне? Згасне разом з гуркотом металу, що розлітається на шматки. І поруч неї не буде тих, що дали їй життя, що ні про що й не здогадуються і спокійно сплять собі зараз за тисячі миль звідси.
— Розумію, лікарю, — промовила вона спокійно.
— Чи немає часом на борту кого-небудь, хто вміє керувати літаком?
Вона подумки перебігла список пасажирів.
— З льотчиків нема нікого... — сказала. — А втім, не знаю. Треба спитати.
— Швидше! — наказав Бейрд. — Але зробіть це обережно, щоб не викликати тривоги в пасажирів. Паніка була б нашою загибеллю. Дехто вже знає, що другий пілот хворий. Кажіть, що капітан цікавиться, чи не міг би хто йому замінити радиста.
— Гаразд, лікарю.
Дженет завагалася, помітивши, що Бейрд хоче іще щось сказати.
— Міс Бенсон, як вас звуть?
— Дженет, — відповіла вона здивовано.
Лікар кивнув головою.
— Дженет! На початку нашої подорожі я, здається, зробив вам якесь зауваження щодо ваших медичних знань. Це було несправедливе зауваження. Зауваження старого, нерозумного чоловіка, — йому самому стали б у пригоді деякі знання. Прошу вас забути про це.
Дженет зашарілася. Усміхнулась.
— Я вже забула. — Вона рушила до дверей, щоб якомога швидше виконати лікареве завдання, якнайшвидше з'ясувати найгірше.