— Наш цар, володар дев'яти народів, запитує тебе, Нітагере... — почав був писар.
Але, на велику досаду придворних, полководець різко перебив його:
— Я й сам чую, що каже мій володар... А устами його, коли він звертається до мене, годиться бути тільки наступникові трону, а не тобі, верховний писарю.
Писар вражено глянув на зухвальця, але фараон мовив:
— Правду каже мій вірний слуга Нітагер. Військовий міністр уклонився на знак згоди.
Тоді суддя оголосив усім жерцям, гвардійцям та сановникам, що вони можуть вийти у двір, і сам, вклонившись тронові, разом з верховним писарем перший пішов до виходу. В залі залишились тільки фараон, Гергор і обидва полководці.
— Прихили вухо своє, володарю, і вислухай мою скаргу, — почав Нітагер. — Сьогодні вранці двірський жрець, який з твого наказу прийшов намастити мені волосся, сказав, щоб я, йдучи до тебе, залишив свої сандалі в передпокої. Тим часом не тільки у Верхньому й Нижньому Єгипті, але й у хеттів, у Лівії, Фінікії і в країні Пунт відомо, що двадцять років тому ти дав мені право стояти перед тобою в сандалях.
— Це правда, — мовив фараон. — При моєму дворі завелися непорядки....
— Тільки накажи, володарю, і мої ветерани зараз дадуть усьому лад... — підхопив Нітагер.
Військовий міністр подав знак, і до зали вбігло кілька двірських слуг. Один приніс сандалі й узув Нітагера, інші принесли й поставили навпроти трону коштовні табурети для міністра й полководців.
Коли троє вельмож сіли, фараон запитав:
— Скажи мені, Нітагере, як ти гадаєш, чи здатний мій син бути полководцем?.. Але кажи щиру правду.
— Присягаюсь Амоном Фіванським і славою моїх предків, у жилах яких текла царська кров, Рамзес, твій наступник, стане великим полководцем, якщо на те буде воля богів, — відповів Нітагер, — Молодий він ще, майже підліток, а проте дуже вміло зібрав полки, спорядив їх і полегшив їм похід. А найбільше мені припало до серця, що він не розгубився, коли мої воїни перетяли йому шлях, а відразу ж кинувся в атаку. Він буде полководцем і подолає ассірійців, яких треба розбити тепер, щоб наші внуки не побачили їх на берегах Нілу.
— А ти що скажеш, Гергоре? — запитав фараон.
— Щодо ассірійців, то я гадаю, достойний Нітагер турбується трохи завчасно. Ми ще не зміцніли після минулих воєн і спершу треба набратися сили, а тоді вже починати нову,— відповів міністр. — Щодо наступника трону, то Нітагер справедливо каже, що в царевича є здібності справжнього полководця; він хитрий, як лис, і хоробрий, як лев. Хоч, правда, вчора він наробив багато помилок...
— Хто з нас їх не робить!.. — перебив його Патрокл, що досі сидів мовчки.
— Наступник трону, — казав далі міністр, — мудро керував головним корпусом, але занедбав свій штаб. Через це ми посувались так повільно й безладно, що Нітагер зміг перетяти нам шлях...
— Може, Рамзес покладався на вашу достойність? —спитав Нітагер.
— У державних справах і на війні не слід покладатись ні на кого: можна спіткнутися об найменший, ніким не помічений камінчик, — відповів міністр.
— Якби ви, ваша достойність, — озвався Патрокл, — не звернули тоді колони з шляху через якихось там скарабеїв...
— Ви, достойний пане, — чужоземець і поганин, — відповів Гергор, — і тому так кажете: Але ми, єгиптяни, добре розуміємо, що коли простий люд і воїни перестануть шанувати скарабеїв, то їхні сини не будуть боятися урея. З неповаги до богів народиться бунт проти фараона...
— А навіщо сокири? — перебив Нітагер — Хто хоче носити голову на плечах, нехай слухається верховного вождя.
— Яка ж твоя остаточна думка про наступника? — запитав фараон Гергора.
— Жива подобо сонця, сине богів! — відповів міністр. — Накажи намастити Рамзеса, дай йому великий ланцюг і десять талантів, але начальником корпусу Менфі ще його не призначай. Царевич для цього надто молодий, запальний, і недосвідчений. Хіба ж можна рівняти його з Патроклом, який у двадцяти битвах розгромив ефіопів і лівійців? І чи можна поставити царевича поруч з Нітагером, саме ім'я якого вже двадцять років змушує тремтіти наших ворогів на сході та на півночі?
Фараон сперся головою на руку, подумав і сказав:
— Ідіть з миром і моєю ласкою. Я вчиню, як велить мудрість і справедливість...
Сановники низько вклонились, а Рамзес XII, не чекаючи свого почту, вийшов із зали.
Коли обидва полководці опинилися сам на сам у передпокої, Нітагер мовив до Патрокла:
— Я бачу, жерці порядкують тут, як у своїй господі... Але який мудрець Гергор!.. Розбив нас, перш ніж ми встигли рота розкрити, і не дасть він корпусу царевичеві!..
— Мене так вихваляв, що я й озватися не посмів, — відповів Патрокл.
— Зрештою він далеко бачить, хоч і не все каже. При царевичі в корпус пролізли б різні вельможі, які возять за собою співачок, і позаймали б найвищі посади. Звісно, старі офіцери занедбали б свою службу, образившись, що їх обійдено чинами, а жевжики розважалися б, замість того щоб робити діло, і корпус розпався б, навіть не зіткнувшись з ворогом. О, Гергор — то мудрець!..
— Коли б нам його мудрість не обійшлася дорожче, ніж недосвідченість Рамзеса, — шепнув грек.
Через анфіладу покоїв з різьбленими колонами та розписом на стінах, де в кожних дверях жерці й двірські сановники низько схилялися перед ним, фараон пройшов до свого кабінету. Це була триярусна зала з алебастровими стінами, на яких золотом і яскравими фарбами були зображені найзнаменніші події царювання Рамзеса XII: вшанування його жителями Месопотамії, прибуття посольства від бухтенського царя і тріумфальна подорож бога Хонсу по країні Бухтен.
У цій залі стояла малахітова статуетка бога Гора з пташиною головою, прикрашена золотом і коштовними каменями, перед нею — невеличкий вівтар у формі зрізаної піраміди, царська зброя, багато оздоблені крісла й лави та невеличкі столики, заставлені різним дріб'язком.
Коли фараон з'явився в залі, один із жерців спалив перед ним пахощі, а один із придворних доповів про наступника трону, який незабаром: увійшов і низько вклонився батькові. Виразне обличчя царевича виявляло гарячковий неспокій.
— Я радий, ерпатре, — мовив фараон, — що ти повернувся здоровий з такого тяжкого походу.
— Хай ваша святість живе вічно і ділами своїми сповнює обидва світи! — відповів царевич.
— Щойно мої радники військові, — мовив фараон, — розповіли мені про твою старанність і кмітливість.
Обличчя царевича сіпалось і мінилось. Втупивши свої великі очі в фараона, він слухав.
— Заслуги твої не зостануться без нагороди. Ти дістанеш десять талантів, великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш вправлятися.
Царевич остовпів, але за хвилину запитав приглушеним голосом:
— А корпус Менфі?..
— Через рік повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодної помилки в командуванні військом, то дістанеш корпус.
— Я знаю! Це робота Гергора! — вигукнув царевич, ледве стримуючи гнів. Він озирнувся навколо і додав: — Ніколи я не можу побути з тобою вдвох, батьку мій. Завжди між нами чужі люди...
Фараон злегка ворухнув бровами, і його почет зник, як тіні.
— Що ти хочеш сказати мені?
— Тільки одне, батьку... Гергор мій ворог... Він наскаржився тобі на мене й наразив на таку ганьбу!..
Незважаючи на покірну позу, царевич кусав губи й стискав кулаки.
— Гергор мій вірний слуга і твій друг. Завдяки йому ти став наступником трону. Це я не довіряю корпусу молодому полководцеві, який дозволив відрізати себе від свого війська.
— Але ж я з'єднався з ним!.. — відповів пригнічений царевич.— Це Гергор наказав обминути двох жуків...
— А ти б хотів, щоб жрець перед усім військом зневажив релігію?
— Батьку, — шепнув Рамзес тремтячим голосом,— щоб не затоптати двох жуків, знищили канал і вбили людину.
— Ця людина вкоротила собі віку сама...
— Але з вини Гергора!
— В полках, які ти так уміло зосередив біля Пі-Баїлоса, тридцять чоловік померло від утоми, а кількасот тяжко захворіло.
Царевич опустив голову.
— Рамзесе, — вів далі фараон, — твоїми устами промовляє не державний муж, який дбає про збереження каналів і життя трудівників, а розгнівана людина. Пам'ятай, що гнів так само не мириться із справедливістю, як яструб із голубом.
— Батьку мій! — спалахнув царевич. — Якщо мене охоплює гнів, то тільки тому, що я бачу недоброзичливість до мене Гергора й жерців.
— Ти сам внук верховного жерця, жерці навчали тебе... Ти знаєш більше їхніх таємниць, ніж інші царевичі...
— Я знаю їхню невситиму пиху й жадобу влади. Вони відчувають, що колись я приборкаю їх... і вже тепер стали моїми ворогами. Гергор не хоче мені дати навіть корпусу, бо прагне сам керувати всім військом...
Мовивши ці необачні слова, царевич сам перелякався. Але фараон звів на нього ясний погляд і відповів спокійно:
— Військом і державою керую я. Від мене йдуть усі накази й ухвали. Я уособлюю на цьому світі терези Осіріса і сам зважую вчинки моїх слуг — наступника трону, міністра чи народу. Нерозважливий був би той, хто гадав би, що я не знаю ваги кожного.
— Але якби ти, батьку, бачив маневри на власні очі...
— То, може, побачив би полководця, — перебив фараон,— який у вирішальну хвилину кидає військо і бігає по кущах за єврейською дівчиною. Але я про такі дурниці не хочу знати.
Царевич упав до батькових ніг, шепочучи:
— Тобі Тутмос розказав про це, володарю?
— Тутмос такий самий хлопчисько, як і ти. Він уже тепер робить борги як начальник штабу корпусу Менфі і сподівається, що око фараона не побачить його Витівок у пустелі.
Розділ сьомий
Через кілька днів після цього Рамзеса покликали до його матері, найяснішої цариці Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, але тепер посідала найвище становище серед усіх вельможних жінок Єгипту.
Боги не помилилися, зволивши, щоб вона стала матір'ю царя. Була це висока, досить повна і, незважаючи на свої сорок років, ще вродлива жінка. В її очах, в обличчі, в усій постаті була така велич, що, навіть коли вона йшла сама, в скромному вбранні жриці, люди схиляли перед нею голови.
Цариця прийняла сина в покої, вимощеному фаянсовими плитами. Вона сиділа в інкрустованому кріслі під пальмою. Біля її ніг, на. ослінчику, лежав маленький собачка; з другого боку стояла навколішках чорна рабиня з опахалом. Фараонова дружина була в мусліновій накидці, гаптованій золотом, перуку її оповивала діадема, оздоблена коштовними каменями у вигляді лотоса.
Коли царевич низько вклонився матері, собачка обнюхав його й знову ліг біля ніг цариці, а цариця, кивнувши головою, запитала:
— Чому ти хотів бачити мене, Рамзесе?
— Ще два дні тому, матінко...
— Я знала, що ти заклопотаний своїми справами, але сьогодні ми обоє вільні, і я можу вислухати тебе.
— Ти так говориш зі мною матінко, що на мене мовби війнуло нічним вітром пустелі і я вже не зважуюсь звернутися до тебе з проханням.
— Тобі, мабуть, знов потрібні гроші? Рамзес, зніяковівши, похилив голову.
— І багато тобі треба?
— П'ятнадцять талантів...
— О боги! — вигукнула мати.