Харчами та одежею не перебирав, задовольнявся тим, що мав, і так собі жив.
Але серед дроворубових сусідів були такі, яким здавалося, що дроворуб і його дружина живуть надто вже тихо та мирно: тож і почали вони їм дошкуляти, де тільки могли.
Якось дроворуб подався в ліс. Виліз на дерево, щоб нарубати сухих гілок, і зненацька глянув униз. Глянув — і очам своїм не повірив: між корінням дерева лежала велика перлина.
"Звідки вона тут узялася? — здивувався дроворуб. — Ану ж подивлюся, що воно буде далі".
Дроворуб принишк, вряди-годи позираючи вниз, на могутнє коріння. Чекати довелося недовго. З нірки вискочила мишка й поклала біля перлини іще одну, а тоді знову шмигнула в нірку.
"Еге, там, певно, цілий скарб схований!" — промайнуло в голові у дроворуба. Він зліз на землю, розкопав мишачу нірку й побачив купу золота та самоцвітів. Забувши про свої дрова, він мерщій побіг додому й розповів про щасливу знахідку дружині.
— Тільки ж дивись мені, — додав дроворуб, — нікому жодним словом не прохопися про наш скарб!
Дружина пообіцяла, що нікому не скаже, але терпцю їй стало не надовго, і вона поділилася радістю з сусідкою.
Дроворуб, дізнавшись про це, розлютився, але потім заспокоївся й став думати-гадати, чим тут можна зарадити. Нарешті надумався.
Опівночі він вирушив у ліс, розкидав навколо дерева трохи монет та коштовностей, трохи понавішував на гілля, а в ставок неподалік укинув два великих глеки. Потім повернувся додому, а щойно зайнявся ранок, повів дружину в ліс показати свої скарби.
— Поглянь-но, — мовив він, — не інакше, як уночі випав золотий дощ. І на землі золото, і на дереві поначіплялось!..
Дружина неабияк здивувалася, але, побачивши, що на гіллі висять золоті монети, таки повірила, що вночі пройшов золотий дощ.
— О, диви! — знову вигукнув дроворуб. — Ще й глеки в ставку ростуть! Та такі великі!
Дружина втупилася в воду — і справді, там стояло два великих глеки.
Дроворуб з дружиною позбирали золоті монети й коштовності і повернулися додому.
А тим часом дружина торговця розповіла своєму чоловікові, що їхній сусід дроворуб знайшов у лісі скарб. Торговець побіг до царя й розповів про дроворуба і його знахідку. Цар звелів привести дроворуба та його дружину і кинути у в'язницю. А наступного дня дроворуб постав перед царем.
— Признавайся! — звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні?
— О царю! — смиренно мовив дроворуб. — Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам?
— Гей! — гукнув цар сторожу. — Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть!
Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя.
— Дивись мені, — суворо попередив цар, — не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб?
— Свята правда, пресвітлий царю! — злякано відповіла жінка. — Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!..
— Що?! — сердито вигукнув цар. — Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш?
— Правду вам кажу, достославний царю! — наполягала дружина дроворуба. — Так усе й було, як кажу!
— Женіть їх обох з палацу у три шиї! — аж почервонів від люті цар. — Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду!
— Таки правда ваша, царю! — погодився перший радник царя. — Вона не при своєму розумі!
— Слід було раніше про це здогадатися! — невдоволено буркнув цар. Повернувся та й пішов у свої царські покої.
РІПКА
Давно колись жив у маленькому селі старий селянин. Якось посадив він на полі, що сусідило з поміщицьким, ріпку. А поміщик незабаром пустив на поле селянина овечу череду. Вона потолочила, понівечила всі сходи, тільки якимось дивом уцілів один-единий росточок. Нікуди дітися селянинові — заходився він біля того росточка, доглядав його.
Та от настала зима, вдарили люті морози, а старий селянин наче й не думав викопувати ріпку. Лише навесні викопав її. А ріпка виросла велика-превелика.
І треба ж такому статися, що на той час через село проїздив володар округи зі своїм почтом. Паланкін, у якому сидів вельможа, несло аж восьмеро слуг. Коли володар побачив дідову ріпку в дворі, то дуже здивувався.
— Бути такого не може! — вигукнув він.
— Дива, та й годі! — підхопив почет.
— Ти мусиш послати це чудо нашому цареві! — мовив вельможа старому селянинові.
— А що ж я буду їсти? — спитав селянин.
— Як, ти хочеш з'їсти цю красуню-ріпку? — вражено вигукнув вельможа. — Ні, цьому не бувати! Подаруй ріпку цареві якомога швидше!
І вельможа сів писати цареві листа: мовляв, так і так, у вашій державі під захистом закону та справедливості вродила величезна ріпка, жоден з підданців негідний мати собі таку ріпку; отож прийміть од людини, яка її виростила, скромний дарунок.
Цар утішився, прочитавши послання, хоч і не знав до пуття, що він робитиме з такою величезною ріпкою. Та все ж подарунок прийняв. Вельможу цар винагородив, підвищивши в чині, а селянина — грішми.
Царські слуги забрали дідову ріпку й понесли в царські хороми, а старий селянин стояв серед двору, розгублено дивлячись на гроші. З'їсти їх він не міг, купити щось теж не міг — царський дарунок!
А поміщик, що колись витолочив селянинове поле, втратив спокій і сон, бо йому теж хотілося чимось заслужити царської ласки. "І пощастило ж, кому не треба! — заздрісно думав він про селянина. — Таке багатство дістав за якусь ріпку! Що б його подарувати цареві від себе, аби заслужити його високої ласки?"
Думав він, думав, аж поки надумався. Пішов до вельможі, який колись порадив піднести цареві ріпку, дав йому грошей і попросив написати послання цареві.
Прочитавши послання, цар згадав про ріпку, яка була йому зовсім ні до чого, і подумав, що йому знову хочуть підсунути непотріб.
Коли поміщик постав перед царем, той суворо спитав його:
— Ну, кажи, чого прийшов?
— О пресвітлий царю, — шанобливо схилився в уклоні поміщик, — я привів вам у дарунок свою доньку.
Цар дуже зрадів, коли побачив молоду та гарну дівчину.
— А тобі, — вдоволено мовив він поміщикові, — я подарую напрочуд коштовну й рідкісну річ. Їй просто ціни немає!
Він ляснув у долоні. Слуги внесли величезну ріпку й поклали перед поміщиком. Хоч як був поміщик прикро вражений, усе ж не міг виказати свого невдоволення. Довелося йому забрати ріпку з собою. Вдома він викинув її на помийницю.
А селянин, побачивши, що його ріпка гниє на поміщицькому задвірку, вигукнув:
— Які ж дурні ці поміщики та царі! Не знають навіть, на що годиться ріпка!
І він став ще ревніше працювати на своєму полі.
ЖАДІБНІСТЬ ДО ДОБРА НЕ ДОВЕДЕ
В одному селі над морем жив селянин, такий завидющий, такий жадібний, що годі іншого такого пошукати. Якось заманулося йому кокосових горіхів; узяв він рупію й подався на базар. Зайшов до першої-ліпшої крамнички та й питає продавця:
— А почім твої горіхи?
— По чотири ани, — відповів той.
— А ти часом не знаєш, де є дешевші горіхи?
— Он поруч, у сусідній крамничці. Там вони по три ани.
Скнара зрадів і побіг туди, але й там передумав купувати, бо хотілося знайти ще дешевші горіхи. Він довго тинявся по базару, аж поки здибав крамничку, де горіхи продавалися по одній ані.
— А скажи-но, друже, — мовив скнара до продавця, — чи не дають десь тут кокосових горіхів задарма? А то жаль усе-таки витрачати на них свої кровні гроші!
— А он, бачиш, на березі моря ростуть кокосові пальми? Іди й рви собі тих горіхів, скільки душа забажає, — відповів продавець. — От і будуть вони тобі задарма!
Невимовно зрадівши, скнара помчав на берег моря, знайшов найвищу кокосову пальму, заліз на самісінький вершечок і вчепився в найбільший кокосовий горіх. Щосили тягне його до себе, але той тримається міцно: не зірвеш. Скнара напружився й ще раз смикнув горіх до себе. Знову не зірвав, зате зірвався з гілки сам і завис у повітрі, вчепившись у кокосовий горіх.
На щастя, неподалік погонич саме вів слона, і скнара гукнув до нього:
— Заради всього святого, врятуй мене! Підведи сюди свого слона, стань йому на спину й зніми мене! Я дам тобі за це аж десять рупій!
Погонич підвів під пальму слона, заліз йому на спину і вже хотів зняти скнару, як слон зненацька рушив з місця. Погонич ухопився за ноги скнари — і вони обоє зависли в повітрі над морем.
— Благаю тебе, міцніше тримайся, не відпускай горіха! — розпачливо гукав погонич. — Я тобі дам цілу сотню рупій!
Почувши це, скнара знетямився з радості. "Ого, — подумав він, — ото матиму грошей! Та це ж сотні й тисячі кокосових горіхів! А я чогось учепився в нещасний один-однісінький горіх! Нащо він мені, та ще й такий нікудишній!"
Подумав так скнара, і пальці його самі собою розтиснулися. Обоє — скнара та погонич — полетіли вниз і шубовснули в море.
Так вони й потонули, бо жадібність ніколи до добра не доводить.
ХТО ПРО СЕБЕ БАГАТО ДБАЄ…
Один раджа хоч і був молодий, але дуже часто хворів. Покликав він якось свого візира та й питає:
— І чого це я так часто нездужаю? Бережу себе як можу, завжди тепло вдягаюся, їм смачно, в негоду з дому не виходжу… І все марно! Нема такого дня, щоб я не застудився. То кашляю, то мене лихоманить і трясе, то ще щось… Чого б це?
— Хто про себе багато дбає, той клопіт має, — мудро відповів візир. — Як не віриш, я тобі це доведу.
І візир попросив раджу піти з ним за місто.
В полі зустріли вони пастуха. Цілий день той, одягнений сяк-так, пас худобу просто неба, мок під дощем, мучився від спеки й холоду, їв тільки черствий хліб, запиваючи джерельною водою, а ночував у курені з гілок та листя.
От візир і каже раджі:
— Бачиш, як живе цей пастух, як він бідує?! А спитай його, чи часто він хворіє.
Раджа послухався ради. Розпитався в пастуха, чи той часто застуджується, чи трясе його й лихоманить, чи ломить у крижах.
— Ніщо мене не трясе й не ломить! — засміявся пастух. — До спеки й холоду я, пане, змалечку звик. Тим-то мене тепер нічого й не бере.
Дуже здивувався володар і каже до візира:
— Цей пастух, мабуть, незвичайний чоловік. Він такий здоровий і міцний, що йому не страшні ні спека, ні холод.
— Поживемо — побачимо, — відповів візир.
І запропонував раджі запросити пастуха пожити в них у палаці.
Раджа згодився.
Став пастух жити в царському палаці.