Сама ж залишилася стояти, а коли Касперль та Зеппель досягли лісу, вона обернулась обличчям до замку й підняла вгору руку. Раптом сірі стіни нечутно впали, і на місці чаклунового замку виросла купа битого каміння та черепиці, поховавши під собою підземне озеро.
Довкола руїни фея Амариля звела колючу огорожу. І, обернувшись спиною до неї, попрямувала до обох хлопців. Ні, вона не йшла, а пливла в повітрі. Кущі й трава пригиналися там, де Фея пролітала.
— Я складаю тобі, Касперлю, велику подяку, — мовила вона. — Будь певен, я ніколи не забуду того, що ти зробив для мене.
Амариля зняла з пальця вузенького золотого персня.
— Візьми цей перстень і збережи його! — сказала вона. — Знай, це чарівний перстень. Будь-які три твої бажання здійсняться. Де б вони не прозвучали, ти лиш прокажи їх уголос і покрути перстень. А зараз дай мені свою руку!
Вона наділа перстень на Касперлів палець, і хлопець подякував їй. Але фея Амариля заперечила: якщо вже дякувати, то робити це тут належить тільки їй.
— Зараз я повернуся в своє феїне царство, — провадила вона далі. — Прощавайте хлопці, доброї вам дороги додому! Я бажаю вам щастя, здоров'я і бадьорого духу сьогодні, завтра й назавжди.
Сказавши це, фея Амариля здійнялася в повітря. Касперль та Зеппель помахали їй хусточками. Чим далі вона відпливала, тим світлішою й прозорішою ставала її постать, аж поки зовсім розтала і зникла.
Чарівний перстень
Минула добра хвилина, поки Касперль та;. Зеппель оговталися, а потім обоє заговорили водночас навперебій. Кожен із них розповідав про те, що пережив, не слухаючи іншого. Касперль перший не витримав і затулив Зеппелові рота, долонею.— Помовч! — вигукнув він. — Так не годиться. Хтось один має говорити.
— Гаразд, — погодився Зеппель. — Давай вирахуємо на ґудзиках, кому почати, згода?
Обоє стали лічити ґудзики, кожний на своїй курточці: "Я — ти, я…"
Випало так, що в кожного на курточці виявилося по п'ять ґудзиків. "Я", — сказав Зеппель на п'ятому ґудзику: і почав скоромовити. Але й Касперль на п'ятому ґудзику також сказав: "Я", і в результаті обоє знову заговорили водночас.
— Послухай-но, — мовив Зеппель, помітивши, що в них щось не клеїться, — ми мусимо по-іншому це зробити! Пограймо в лічилку, ось побачиш, усе буде гаразд.
Зробивши поважну міну, він тричі поплював на вказівний палець і, стукаючи ним навперемін у живіт Касперля і свій, заходився лічити:
Еники, беники,
Їли вареники.
Еники, беники,
Кльоц —
Вийшов кульгавий матрос!
Останнім, кого торкнувся тричі послинений палець, виявився Касперль. Отже, справу розв'язано.
— Ну, Зеппелю, слухай уважно…
Касперль розповідав про свої пригоди захоплено й бурхливо. Його голос гримів, наче водоспад.
Зеппель слухав, і невдовзі в нього пашіли вуха, а лоб укрився краплями поту. Йому аж дух перехопило, так він хвилювався. А коли Касперль описав кінець Лихолюба, Зеппель аж руками сплеснув.
— Друже, Касперлю! — вигукнув він. — Я відразу здогадався.
— Як?
— Адже я майже півночі чистив картоплю для Лихолюба.
Тепер Зеппель почав свою оповідь. Він змалював гірке життя в розбійниковій печері, розказав і про те, як Гуцик-Буцик спалив Касперлеву шапочку з китичкою.
— Невже? Мою гарну шапочку? — обурився Касперль. — Це вже занадто! Розбійника треба запроторити у в'язницю! Бродяга!
Зеппель відчув, що настав найбільш підходящий момент.
— Не хвилюйся, — мовив він заспокійливо, — він уже сидить.
— Він — сидить? — перепитав Касперль.
— Снігурем у клітці. Так, Касперлю, ти, звичайно, здивувався. Але дозволь, я докажу тобі, як це сталося…
Зеппель почав оповідати далі, а коли закінчив, то й Касперля зросив піт.
— Нам просто пощастило, що все так склалося! — вигукнув він. — Що робитимемо з ним?
— Віднесемо снігура до поліцая Дімпфельмозера, а самі — додому.
Зеппель задоволено погойдував кліткою і хотів був рушати. Але Касперль стояв, наче приріс до землі.
— Я хочу нову шапочку з китичкою! — заявив він.
— Звідки ж її взяти?
— Ти забув, що ми маємо чарівний перстень.!
Касперль покрутив у руці чарівний перстень і мовив:
— Я хочу нову шапочку з китичкою, таку саму, як була в мене.
Щойно бажання було сказане, як відразу воно здійснилося: на Касперлевій голові з'явилася нова шапочка з китичкою. Вона була така схожа на стару, наче двоє яєць.
— Неймовірно! — вигукнув Зеппель. — Коли б я не бачив на власні очі, як Гуцик-Буцик пошпурив твою стару шапочку у вогонь, то ніколи б не повірив, що в тебе нова шапочка. Ходімо ж, нарешті!
— Авжеж, ходімо, — сказав Касперль.
Вони взяли поміж себе клітку і, насвистуючи одну за одною веселі пісеньки, попрямували додому.
— Я такий радий! — трохи перегодя мовив Касперль.
— Я також! — усміхнувся Зеппель. — І бабуся буде дуже рада!
— Бабуся? — Касперль раптом зупинився. — Боже мій! О, який я нетямущий, Зеппелю!
— Що з тобою? Чому ти не йдеш?
— Я дещо згадав! Ми ледве не забули про найголовніше!
— Про найголовніше?
— Авжеж! Про бабусин млинок для кави!
— Ох! — застогнав Зеппель і стукнув себе по лобі, — твоя правда, Касперлю! Треба повернути бабусин млинок, решта не варте й уваги! Тож повертаймося назад до розбійникової печери!
— Навіщо? — мовив Касперль. — Це робиться дуже просто.
Він покрутив двічі чарівний перстень і промовив:
— Я хочу, щоб зараз з'явився бабусин млинок!
Щось тріснуло — і перед ним у траві лежав бабусин млинок.
— О, диво ж яке! — вигукнув Зеппель. — Мить — і він тут. Хоч би в нього щось там не поламалося!
Він підняв із трави млинок для кави і покрутив корбу.
Млинок був цілісінький, з першим обертом ручки він заграв: "Оновить все красень травень". — Неймовірно! Він грає на два голоси.
— Двоголосий млинок? — здивувався Зеппель. — Чудесно! Бабусі він ще більше сподобається! Але де взялася двоголоса мелодія? Касперлю, ти можеш мені пояснити?
Одначе й для Касперля це була дивовижа.
— А може, то фея Амариля там заховалася? — висловив він здогад.
— Ясна річ! — мовив Зеппель. — Хто б інший! Вона хоче, щоб ми мали радість, ми й бабуся. А що ми зробимо з третім бажанням?
— Не мороч собі голови, — відповів Касперль. — Я вже знаю!
Великий день у житті поліцая Дімпфельмозера
Бабуся не знаходила собі місця: її непокоїло, куди так надовго запропастилися Касперль із Зеппелем.
Тільки вчора вона тричі бігала в поліцію, щоб поговорити з Дімпфельмозером. От і сьогодні вона знову вирішила завітати до нього. Можливо, він нарешті порадує її доброю звісткою!
— Ви щось довідалися про Касперля та Зеппеля, пане поліцаю? — спитала вона.
— На жаль, нічого, — відповів поліцай Дімпфельмозер, який саме сидів за письмовим столом і снідав.
— Нічого? — перепитала бабуся й почала плакати.
— Нічого, — повторив поліцай, — Мені дуже прикро, бабусю, що я не маю сказати вам нічого іншого. Хлопці не лишили жодного сліду.
— Таки жодного?
Поліцай здвигнув плечима.
— Єдине, що вони залишили, це візок. Він знайомий вам?
— Так, — схлипнула бабуся. — Касперль із Зеппелем позавчора вранці кудись повезли його. Де ви знайшли візка?
— На узліссі, в канаві, лежав перевернутий.
— І що далі? — спитала бабуся.
— Нічого далі! — буркнув поліцай Дімпфельмозер.
Він наморщив лоба й задумався. Потім несподівано ляснув долонею по столу, аж сніданок підстрибнув.
— Бабусю! — вигукнув він. — Мені тут дещо спало на думку! Знаєте, що ми зробимо? Ми напишемо оголошення, а розсильний із громади його почепить.
— Сподіваєтеся, це щось дасть?
— Чекатимемо. Принаймні не зашкодить. Поліцай Дімпфельмозер відсунув сніданок. Потім дістав із шухляди великий аркуш цупкого паперу, вмочив ручку в чорнильницю й заходився писати:
ОГОЛОШЕННЯ
Розшукуються Касперль та Зеппель.
Особливі прикмети: червона шапочка з китичкою в Касперля, зелений капелюх у Зеппеля. Осіб, що можуть дати цінні свідчення, просимо негайно з'явитися в місцеву поліційну дільницю. Анонімність свідчень гарантується.
— Нарешті, задоволено промовив поліцай Дімпфельмозер, — не вистачає лише підпису.
Як завжди в таких випадках, він був уже готовий поставити під оголошенням своє ім'я, але раптом із ручки впала ляпка. Саме в цей важливий момент навстіж розчинилися двері, й до кімнати влетіли Касперль та Зеппель.
— Ох! — вихопилося у бабусі. Вона мало не знепритомніла, цього разу від радощів.
— Бог на поміч! — привіталися водночас Касперль та Зеппель. — Ось і ми!
Бабуся пригорнула хлопців до себе, вона то плакала, то сміялася.
— Нарешті, ви знайшлися! А я вже бозна-що думала! Ви й справді тут, із нами? Я й досі не можу повірити в це! А ви що скажете, пане поліцаю?
Поліцай Дімпфельмозер вийшов з-за столу і скорчив серйозну міну, як і годилося охоронцеві спокою.
— Я змушений сказати, що з мене вже досить! Щойно я зіпсував цілий аркуш славного паперу! Ви що, не могли з'явитися хоч на хвилину раніше?
— На жаль, це було неможливо, пане поліцаю, — заявив Касперль. — Зате ми принесли з собою таке, що вас потішить…
— Потішить? — перепитав поліцай Дімпфельмозер.
— Авжеж, — відповів Касперль. — Ми принесли розбійника Гуцика-Буцика!
— Шельма! — не втримався уражений поліцай. — Де ж ви його тримаєте?
— Тут! — мовив Касперль.
Він підійшов до столу й поставив на нього клітку.
— Що? — закричав поліцай Дімпфельмозер, посинівши од злості. — Як? За кого ти мене маєш? Вирішив поглузувати з мене? Я — службова особа! Прибережи свої безглузді жарти до когось іншого! За це я тебе запроторю у в'язницю!
— Не гарячіться, пане поліцаю! — заспокоїв його Касперль і покрутив чарівний перстень.
— Я хочу, аби снігур у клітці знову став розбійником Гуциком-Буциком!
Миттю звершилось і третє, останнє, бажання. Де сидів снігур, тепер стояв розбійник Гуцик-Буцик. Він стояв посередині письмового столу у піжамі й шкарпетках, а його голова аж по плечі була у клітці.
— Гей, ви? — закричав поліцай Дімпфельмозер. — Ану злазьте з мого столу! Як ви додумалися вилізти туди? Як ви тут, власне, опинилися? Хто ви?
— Пане поліцаю! — мовив Касперль. — Та це ж розбійник Гуцик-Буцик! Хіба ви не заарештуєте його?
Поліцай Дімпфельмозер нічого не міг уторопати.
— Оце такий розбійник Гуцик-Буцик?! — вигукнув він. — Дурниці! Розбійник і в шкарпетках?
— Таки він! — озвалася бабуся. — Я впізнала його! Ви повинні цього…
Але грубий окрик розбійника Гуцика-Буцика урвав її на слові:
— Геть з дороги?
Він стрибнув зі столу й, поминувши поліцая Дімпфельмозера, сторчма кинувся у вікно.