На сидінні колісниці — кучер у чорному, його капелюх був завинений у чорний креп, що спадав уздовж його лівого плеча. Кучер сидів з опущеною головою, попустивши віжки, так що не стільки він керував своїми кіньми, скільки вони ним. Наші подорожні порівнялися з цією похоронною колісницею, і в цю мить Жак заволав, радше упавши, ніж злізши з коня, рвучи на собі волосся й качаючись по землі з вигуками: "Мій сотнику, мій бідний сотнику! Це він, я не маю в тому сумніву: ось його герб..." І справді на колісниці стояла довга труна, задрапована чорним, на жалібному драпі лежала шабля й орденські відзнаки, а поруч з труною сидів священик з молитовником у руках і читав молитви. Колісниця рухалася далі, Жак, лементуючи, слідував за нею, його пан з прокльонами за Жаком, і слуги підтвердили Жакові, що справді супроводять в останню путь його сотника, який помер у сусідньому місті і має бути похований поруч своїх предків. Цей вояка, з того часу, як смерть забрала іншого вояку, його друга, сотника того самого полку, і він утратив можливість битися щонайменше раз на тиждень, як між ними було у звичаї, впав у глибоку меланхолію, яка й доконала його за кілька місяців. Жак, віддавши своєму сотникові останню шану і проливши скрушну сльозу, вибачився перед своїм паном, сів на коня, і вони мовчки рушили далі.
— Але, ради Бога, авторе, — запитаєш ти мене, читачу, — куди вони йшли?
Але, ради Бога, читачу, — відповім я тобі, — чи хто взагалі знає, куди він іде? А ти, куди ти йдеш? Хочеш, щоб я тобі нагадав пригоду Езопа? Його пан Ксантіпп сказав йому одного літнього чи зимового вечора, бо греки купалися в усі пори року: "Езопе, піди до лазні; якби там було мало людей, покупаємося..." Езоп пішов до лазні. По дорозі трапилася йому атенська сторожа. "Куди йдеш?" — "Хіба я знаю, — відповів Езоп. — Я нічого не знаю". — "Ти нічого не знаєш? Гуляй до в'язниці". — "От бачите, — відповів Езоп. — Чи я не сказав, що не знаю, куди йду? Хотів іти до лазні, а виходить — пішов до в'язниці..." — Жак ішов за своїм паном, як ти, читачу, за своїм; його пан ішов за своїм паном, як Жак за ним.
— Але хто був паном Жакового пана?
Отуди! Чи бракує на цьому світі панів? Жаків пан мав їх, як і ти, читачу, сто на одного. Але, мабуть, серед стількох панів Жакового пана не було жодного доброго, бо він кожного дня їх міняв.
— Він був людина.
Пристрасна людина, як ти, читачу; допитлива людина, як ти, читачу; надокучлива людина, як ти, читачу; людина, що без кінця питає, як ти, читачу.
— Чому він питає?
Гарне питання! Він питав, щоб про щось дізнатися й розповісти далі, як ти, читачу... Пан сказав Жакові:
— Мені здається, що ти не маєш настрою продовжувати розповідь про своє кохання.
Жак: Бідний мій сотник! Він пішов туди, куди ми всі підемо, дивне мені тільки те, що він не потрапив туди раніше. О... о...
Пан: Але, Жаку, здається мені, ти плачеш!.. "Плач і не турбуйся, бо можеш плакати, не соромлячись; його смерть звільняє тебе від незручної стриманости, яка тебе дратувала під час його життя. Ти не маєш підстав критися з своїми стражданнями, як мусів би ховатися з своїм щастям. З твоїх сліз ніхто не зробить тих висновків, які зробив би з твоєї радости. Нещастя прощають. А потім — у таку мить доводиться показати себе розчуленим або невдячним; і, як добре все зважити, ліпше виявити слабість, ніж накликати підозру в душевній ницості. Я бажаю тобі, щоб твої стогони були невимушені і тому менше болючі; і тому короткотриваліші. Згадуй, який він був, і навіть перебільшуй: його проникнення у найскладнішу матерію, його здібність делікатно й витончено сперечатися, його добрий смак, який привертав його увагу тільки до найістотнішого, плідність, якої він умів надати найбезпліднішій матерії, його мистецтво боронити обвинувачених: його поблажливість надихала його в тисячу разів більше, ніж користолюбство чи самолюбство винного; суворий він був тільки до себе. Далекий від того, щоб виправдувати дрібні слабості, властиві йому, він, навпаки, з непримиренною затятістю перебільшував їх і, з суворістю заздрого аналізуючи кінцеві причини їх вияву, намагався применшити свої чесноти. Не приписуй своєму болеві ніякої іншої мети, крім тієї, яку визначить йому час. Приймаймо, не ремствуючи, вирок долі, коли втрачаємо своїх друзів, як не ремствуючи маємо його прийняти, коли надійде наш час. Обов'язки похорону не суть останні обов'язки душі. Земля, розкопана в цю мить, закриється над могилою твого укоханого, але душа твоя збереже всю глибину твого зворушення".
Жак: Мій пане, дуже добре це ви сказали; але що воно, до лиха, поможе? Я втратив свого сотника, з того я в глибокій скорботі; а ви, як папуга, повторюєте мені уривок співчутливого листа від чоловіка чи жінки до іншої жінки, що втратила свого коханця.
Пан: Я гадаю, що це з листа від жінки.
Жак: Як на мене, то я гадаю, що від чоловіка. Але хай буде чоловік чи жінка, повторюю ще раз: що воно, до лиха, поможе? Чи ви не вважаєте мене за коханку мого сотника? Мій сотник, пане, був справжній мужчина, а я йому — чесний слуга.
Пан: Хто ж це заперечує, Жаку?
Жак: Тоді до чого, хай його дідько візьме, вам потішати мене, як чоловік чи жінка потішає іншу жінку? Можливо, відповісте мені на це питання, коли я вас прошу.
Пан: Ні, Жаку, відповідь мусиш знайти сам.
Жак: Якби я ламав собі голову до кінця життя — і то не відгадав би; цього вистачило б мені до страшного суду.
Пан: Мені здавалося, що ти уважно слухав, коли я так говорив до тебе.
Жак: Хіба можна слухати без уваги таку сміховину?
Пан: Дуже добре, Жаку!
Жак: Мало бракувало, щоб я не засміявся, коли ви повели мову про незручну стриманість, яка дратувала мене за життя мого сотника, а тепер я її, мовляв, позбувся завдяки його смерті.
Пан: Дуже добре, Жаку! Значить, я дійшов своєї мети. Скажи сам, чи був ліпший спосіб тебе потішити? Ти плакав, і якби я повів мову про предмет твого болю, що з того вийшло б? А те, що ти плакав би ще більше і я довів би тебе до розпачу. А так своєю смішною промовою і легенькою суперечкою, яка з неї вив'язалася, я відвернув твою увагу в інший бік. А тепер признайся сам, що думка про твого сотника так само віддалилася від тебе, як похоронна процесія, яка провадить його до місця останнього спочинку. З чого, я думаю, виходить, що ти можеш продовжувати історію свого кохання.
Жак: Я теж так думаю.
— Докторе, — звернувся я до хірурга, — чи ви живете далеко звідси?
— Буде щонайменше чверть льє.
— У вас бодай трохи затишне помешкання?
— Досить затишне.
— Могли б ви мати одне ліжко?
— Ні.
— Як! Навіть за гроші, і за добрі гроші?
— О, за гроші, і за добрі гроші, прошу дуже! Але, друже, я не маю враження, щоб ви могли взагалі платити, не кажучи вже про платити добре.
— Це моя справа. І міг би я знайти сякий-такий догляд у вас?
— Навіть добрий. Я маю жінку, яка доглядала хворих усе життя; я маю старшу дочку, яка може поголити вас і зніме перев'язку так само добре, як я.
— Скільки візьмете з мене за приміщення, харчі і ваш догляд?
Хірург відповів, чухаючи собі вухо:
— За приміщення... харчі... догляд... Але хто може ручитися, що ви будете платити?
— Я платитиму за кожен день.
— Оце, я розумію, — розмова; це було б...
Але, пане, мені здасться, що ви мене не слухаєте.
Пан: Ні, Жаку; так було написано там, угорі, що цим разом, і, може, це не останній раз, ти говоритимеш, а ніхто не слухатиме.
Жак: Не слухаючи того, хто говорить, можна або ні про що не думати, або думати не про те, що той говорить; що було з вами: перше чи друге?
Пан: Друге. Я розважав над тим, що один із слуг у чорному, які супроводили похоронну процесію, сказав тобі, що твій сотник, завдяки смерті його друга, позбувся приемности мати змогу битися щонайменше раз на тиждень. Чи ти зрозумів щось з того?
Жак: А певно.
Пан: Для мене це таємниця, яку ти мусів би мені пояснити.
Жак: Горе моє, чи це вас цікавить?
Пан: Не так щоб дуже, але коли ти говориш, очевидно, хочеш, щоб тебе слухали?
Жак: Річ зрозуміла.
Пан: Отож, щиро кажучи, я не можу тебе слухати з належною увагою, доки ті таємничі слова сидять мені в голові. Звільни мене з цього клопоту, з твоєї ласки.
Жак: Хай буде й так; але бодай обіцяйте мені, що не будете мені перебивати.
Пан: На всякий випадок, обіцяю.
Жак: Було так, що мій сотник, людина добра, вихована, заслужена людина, один з ліпших офіцерів корпусу, але дещо дивакуватий, зустрівся й заприятелював з іншим офіцером того самого корпусу, людиною так само доброю, так само вихованою, так само заслуженою, так само добрим офіцером, як і він, але так само ж і дивакуватим...
•••
Щойно Жак почав розповідати історію свого сотника, як вони почули, що їх наздоганяє великий гурт людей і коней. Це була та сама похоронна процесія, яка тепер повернулася назад, у їх слід. Вона була оточена...
— Загоном податкових виконавців? Ні.
— Жандармерії?
Можливо. Хто зна, що там було, але перед процесією йшов священик у сутані й пелерині, із скрученими назад руками; чорний кучер, із скрученими назад руками; двоє чорних слуг, із скрученими назад руками. Хто найбільше схвилювався? Жак, який скричав: "Мій сотник, мій бідний сотник не помер! Хай буде благословенне ім'я Боже!.." Потім Жак повернув коня, дав йому остроги і з копита рвонув назустріч загадковій похоронній процесії. Але він не наблизився до неї й на яких тридцять кроків, як податкові виконавці чи жандарми навели на нього зброю й закричали: "Стій, повертай своєю дорогою, бо ляжеш трупом..." Жак умить зупинився, помислив собі в голові, яке було б тут веління долі, і йому здалося, ніби доля сказала: "Повертай своєю дорогою", що він і зробив. Пан запитав його:
— А шо там діється, Жаку?
Жак: Правду сказавши, я нічого не знаю.
Пан: Чому?
Жак: Бо так нічого й не довідався.
Пан: Запевняю тебе, що це контрабандисти, які наповнили труну забороненим товаром, а зрадили їх митникам ті самі негідники, які продали їм товар.
Жак: Але чому ця колісниця має герб мого сотника?
Пан: Або тут ідеться про викрадення.