Порятуй мене, прошу.
Жак. Час добрий! Та хоч заприсягніться ж мені, що не перебиватимете.
Пан. Присягаюсь про всяк випадок.
Жак. Річ у тім, що мій капітан, людина добра, порядна, непересічна, один з найкращих офіцерів у корпусі, але трохи химерний, здибався й заприязнився з іншим офіцером того самого корпусу, людиною теж доброю, порядною і непересічною, теж добрим офіцером, але теж химерним…
Жак починав отак історію свого капітана, аж раптом вони почули позад себе тупіт коней і гомін юрби. То повертались назад ті самі мари. Вони були оточені… – Польовою сторожею? – Ні. – Жандармами? – Може бути. У всякому разі, попереду йшов священик у сутані й стихарі зі скрученими за спиною руками; чорний фурман зі скрученими за спиною руками і двоє чорних слуг зі скрученими за спиною руками. Хто вкрай здивувався? Жак, який скрикнув:
– Мій капітан, мій бідний капітан не вмер! Слава Богу!..
Потім Жак завертає коня, дає йому остроги, мчить щодуху назустріч гаданому походові. Не доїхав він і на тридцять кроків, як польова сторожа чи жандарми націляються в нього й кричать:
– Стій! Назад! Стрілятимемо!..
Жак з розгону спиняється, питається думкою долі; йому здається, що доля каже йому: "Вертай назад", так він і зробив. Пан каже йому:
– Ну, що там, Жаку?
Жак. їй‑богу, не знаю.
Пан. А чому?
Жак. Більш нічого не знаю.
Пан. Побачиш, коли то не пачкарі, що наклали в труну забороненого краму, а їх продали сторожі ті самі, в кого вони його купили.
Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?
Пан. Або це викрад. У труні сховали якусь жінку, дівчину, черницю. Саван ще мерця не робить.
Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?
Пан. Це вже міркуй, як знаєш; але докажи історію свого капітана.
Жак. Вам іще цікава ця історія? Але мій капітан, може, живий ще.
Пан. А яка різниця?
Жак. Не люблю про живих говорити, бо часом доводиться червоніти за добре й лихе, сказане про них, бо добре вони псують, а лихе виправляють.
Пан. Не будь ні солодким хвалієм, ні гірким осудником; кажи так, як воно є.
Жак. Це не легко. Хіба нема в людини вдачі, інтересу, смаку, пристрастей, які змушують перебільшувати й применшувати? Казати так, як воно є!.. Такого, мабуть, не трапляється двічі на день у великому місті. Хіба той, хто слухає, має кращі нахили, ніж той, хто говорить? Ні. Звідки й мусить випливати, що у всякому великому місті від сили двічі на день тебе розуміють так, як ти кажеш.
Пан. До біса, Жаку! З такими засадами добре тільки заборонити користуватись язиком та вухами, заборонити говорити й слухати будь‑що і будь‑чому вірити! Проте говори так, як я говорю; я тебе слухатиму так, як я слухаю, і повірю тобі так, як я зможу.
Жак. Якщо в цім світі не можна сказати майже нічого, що зрозуміли б так, як його кажеш, то ще гірше те, що не можна зробити майже нічого, що про нього судили б так, як його робили.
Пан. Мабуть, під небом немає другої такої голови, що містила б стільки парадоксів, як твоя.
Жак. А яке в цьому лихо? Парадокс не завжди фальш.
Пан. То правда.
Жак. Переїхали ми з капітаном до Орлеана. У місті тільки й мови було про недавню пригоду з одним громадянином, Лепельтьє на прізвище, який так співчував нещасним, що, витративши на щедру милостиню свій чималий достаток, ходив тепер по хатах, шукаючи допомоги в чужих кишенях, бо його власні були порожні.
Пан. І ти гадаєш, що може бути дві думки про його поведінку?
Жак. Серед бідних – ні; але багаті, майже без винятку, мали його за божевільного, і родичі ладні були віддати його під опіку, як марнотратця. Поки ми сиділи у корчмі, біля одного оповідача, вуличного цирульника, зібралося чимало цікавих, які просили його: "Ви ж були там, розкажіть нам, як воно все було". – "Залюбки, – відказав він, бо був з тих, кого медом не годуй, а дай поговорити. – Один з моїх клієнтів, пан Оберто, будинок якого навпроти капуцинської церкви, стояв в себе на порозі; підходить до нього пан Лепельтьє та й каже: "Чи не дасте ви мені що‑небудь для моїх друзів, пане Оберто?" А друзями, він, як ви знаєте, називає бідних. "Сьогодні ні, пане Лепельтьє". Пан Лепельтьє напосідає: "Якби ви знали, для кого я звертаюсь до вашої милосердності! Для бідної жінки, що породила допіру й не має тряпчини, щоб сповити дитину". – "Не можу". – "Для вродливої дівчини, в якої немає роботи, а значить, шматка хліба і яку ваша щедрість, може, врятує від розпусти". – "Не можу". – "Для робітника, що заробляє на прожиток тільки власними руками й оце зламав ногу, впавши з риштовання". – "Не можу, кажу вам". – "Ну ж бо, пане Оберто, згляньтеся, повірте, ніколи вам не трапиться нагоди зробити такий благородний учинок". – "Не можу, не можу". – "Мій добрий, мій милосердний пане Оберто!.." – "Дайте мені спокій, пане Лепельтьє; коли я хочу дати, то мене не треба просити…" На цім слові пан Оберто повертається, іде до дверей у крамницю, і пан Лепельтьє за ним, а далі в кімнату при крамниці, звідти й до помешкання; тут пан Оберто, якому терпець урвався від напосідання пана Лепельтьє, дає йому ляпаса…" Тут мій капітан раптово підводиться і каже оповідачеві: "І він його не вбив?" – "Ні, пане, хіба такі вбивають?"– "Ляпас же, сто чортів, ляпас! То що ж він зробив?" – "Що зробив, діставши ляпаса? Посміхнувсь і сказав панові Оберто: "Це мені, а моїм бідним?.." – На цім слові всі слухачі скрикнули від захоплення, крім мого капітана, який казав їм: "Ваш Лепельтьє, панове, шарпак, ледащо, боягуз, негідник, проте ця шпага вчинила б за нього розправу, коли б я був там; а вашому Оберто велике щастя було б, якби він відбувся самим тільки носом та парою вух". – Цирульник відказав йому на те: "Бачу, пане, що ви навіть не дали б зухвальцеві часу визнати свою помилку, впасти навколішки перед паном Лепельтьє і віддати йому свій гаманець". – "А певно, що ні!" – "Ви військовий, а пан Лепельтьє християнин; у вас різні поняття про ляпас". – "Щока у всіх чесних людей однакова". – "Євангеліє про це іншої думки". – "Євангеліє у мене в серці та в піхвах, іншого я не знаю… А ваше, пане мій, не знати де; моє – на небі написане; у кожного своє сприйняття образи й добродійства".
Пан. Далі, клятий балакуне, далі…
Коли пан гнівався, Жак замовкав, поринав у задуму й часто порушував тишу словами, що снувалися в його голові, але в розмові були недоладні, як ті речення, висмикнуті з книги. Отак і тепер він промовив:
– Паночку мій…
Пан. А, нарешті тобі вернулася мова! Дуже радію за нас обох, бо я вже занудьгував без твоєї балачки. Кажи ж бо…
Жак. Паночку мій, життя минає в непорозуміннях. Є непорозуміння в коханні, непорозуміння в приязні, непорозуміння в політиці, фінансах, церкві, суді, торгівлі, жінках, чоловіках…
Пан. Ет, облиш ти ці непорозуміння і спробуй втямити, що найприкріше непорозуміння – вдаватися до моралі, коли йдеться про історичний факт. Історія твого капітана?
Жак хотів був уже почати історію свого капітана, аж це вдруге його кінь правує зі шляху, несе його по довгій рівнині за добрих чверть льє і знову спиняється коло шибениці… Коло шибениці!.. Що за дивний норов у коня – везти свого вершника до шибениці!..
– Може, кінь – провісник долі? – казав Жак.
Пан. Не майте у цьому сумніву, друже. Ваш кінь – вістун, і найприкріше те, що з усіх цих провіщань, прозрінь і видив у снах нема ніякого зиску – те, що має статися, станеться. Любий друже, раджу вам упорядкувати гаразд свою совість, влаштувати свої справи і якомога скоріше повернутися до історії вашого капітана і свого кохання, бо мені шкода було б розлучитися з вами, не дослухавши їх до кінця. Коли б ви навіть непокоїлися ще більше, ніж ви непокоїтесь, все одно – яка з того користь? Ніякої. Вирок долі, двічі виголошений вам через коня, здійсниться. Подумайте, чи не винні чогось ви кому‑небудь? Звірте мені свою останню волю й не майте сумніву, що вона буде достоту виконана. Якщо ви в мене щось узяли, я вам це дарую, попросіть тільки в Бога за це прощення, і протягом того довшого чи коротшого часу, що ми маємо ще прожити вкупі, не обкрадайте мене більше.
Жак. Марно перебираю я своє минуле, бо не бачу в ньому причин для позовів до правосуддя. Я не вбив, не зґвалтував нікого, а також нічого не вкрав.
Пан. Тим гірше; якщо добре думати, то краще було б, щоб злочин лишився в минулому, а не мав би статися в майбутньому, і то не без причини.
Жак. Але ж може бути, пане, що мене повісять не за моє, а чуже діло?
Пан. Можливо.
Жак. А може, повісять мене вже після смерті?
Пан. Теж можливо.
Жак. А може, й зовсім не повісять?
Пан. Сумніваюсь.
Жак. Може, на небі написано, що я тільки буду при тому, як вішатимуть когось іншого, а хтозна, пане, далеко чи близько той інший?
Пан. Пане Жаку, будьте повішені, коли так велить доля й відає ваш кінь, але не будьте нахабою; облиште ваші зухвалі здогади й розповідайте мені швидше історію вашого капітана.
Жак. Не гнівайтесь, пане; іноді вішають дуже чесних людей. Буває непорозуміння і у правосудця.
Пан. Це сумне непорозуміння. Говорімо про інше.
Жак, трохи заспокоївши себе різними тлумаченнями конячого провіщення, промовив:
– Коли я вступив до полку, в ньому було два офіцери приблизно одного віку, роду, служби й заслуг. Єдина різниця між ними полягала в тому, що один був багатий, а другий – невеликого статку. Мій капітан був багатий. Між ними могла виникнуть як глибока симпатія, так і антипатія…
(Тут Жак спинився і не раз спинявся під час своєї розповіді, як тільки його кінь повертав голову праворуч чи ліворуч. Тоді, ведучи свою розповідь далі, він проказував ще раз останнє речення, немов у нього була гикавка.)
– …так і антипатія. Один день вони були найкращими друзями у світі, а на другий – уже смертельними ворогами. То вони шукали, вітали один одного, обіймалися, розповідали про свої болі, втіхи, потреби; радилися про своє найпотаємніше, про свої інтереси, надії, побоювання й честолюбні наміри.