— Я ладна крізь землю провалитися.
По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум’янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.
Рум’янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів’я?
У Кікудзі стиснулося серце.
— Я думав, що ви зненавиділи мене.
— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?
— Ні… Але ж це я довів її до смерті…
— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.
— Увесь цей час ви були самі?
— Так… А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.
— І через мене вона вкоротила собі віку!..
— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе… Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам’ять. Запізніле каяття і докори сумління — усе це ляже тягарем на душу небіжчиці.
— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся… — Кікудзі запнувся.
— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.
Фуміко підвелася й вийшла з кімнати.
Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.
"Невже можна полегшити душу мертвих?" — подумав він.
Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?..
Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.
ІІ
Фуміко повернулася з чайною тацею.
На ній стояло дві полив’яні чашки циліндричної форми — одна чорна, друга червона.
Фуміко поставила перед Кікудзі чорну.
Чай був простий, невисокої якості, не для чайної церемонії.
Кікудзі підняв чашку й, розглядаючи денце, спитав:
— А це чия робота?
— Здається, Рйоню.
— І червона його?
— Так.
— Парні чашки…
Кікудзі дивився на червону. Вона стояла перед Фуміко. Дівчина поставила її собі, але більше до неї не торкалася.
Зручні чашки, що й казати. Та враз Кікудзі уявив собі неприємну картину.
Може, після смерті чоловіка пані Оота й батько Кікудзі пили з цих чашок. Пили як подружжя — пані Оота з червоної, а батько Кікудзі з чорної. І в подорож, мабуть, брали: чашками роботи Рйоню можна було й не дорожити.
Та якщо Фуміко все це знає, то дарувати одну з них — страшне блюзнірство…
Однак у вчинку Фуміко Кікудзі не відчув ні прихованого глузування, ні злого підступу.
Він сприйняв його як вияв наївної дівочої розчуленості.
Та розчуленість проникла і в його душу.
Пригнічені смертю пані Оота, Фуміко й Кікудзі не могли опиратися цій незвичній розчуленості, а пара чашок тільки поглибила їхнє спільне горе.
Фуміко знала про все, що пов’язувало матір з батьком Кікудзі та й із самим Кікудзі, знала, як мати померла.
Фуміко й Кікудзі, приховавши, що пані Оота наклала на себе руки, мимоволі стали співучасниками злочину.
Готуючи чай, Фуміко, певно, плакала, бо її очі ледь-ледь почервоніли.
— Гадаю, я добре зробив, що сьогодні завітав до вас, — сказав Кікудзі. — Фуміко-сан, ви оце говорили про прощення. Я зрозумів усе так, що мертві й живі вже не можуть простити одне одного. Та все-таки я хочу переконати себе, що ваша мати не понесла з собою зла проти мене.
Фуміко кивнула.
— Так… Бо інакше й ви не могли б її простити. А втім, собі вона, мабуть, не простила.
— І ось тепер я сиджу тут, перед вами… Хіба це не жахливо?
— Чому? — Фуміко глянула на Кікудзі. — Невже мама винна в тому, що не могла жити довше?.. Коли вона померла, я з жалем подумала: навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння. Тож нікому не можна її простити.
Кікудзі мовчав. Він думав: "Ось і Фуміко зіткнулася з таємницею, що зветься смертю".
Для нього було несподіванкою, коли Фуміко сказала: "Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння".
Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.
Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.
Простити й бути прощеним… Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.
Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.
А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?
Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.
Ще тоді, коли Фуміко зустріла його в передпокої, на Кікудзі повіяло знайомою ніжністю — в овальному обличчі він побачив риси її матері.
Якщо пані Оота гірко помилилася, угледівши в Кікудзі риси його батька, то враження Кікудзі, що Фуміко — викапана мати, могло обернутися страшним прокляттям. Та Кікудзі покірно віддався на волю почуттям.
Він поглядав на її пошерхлі повні губи й відчував, що Фуміко не вміє перечити.
Мабуть, треба вчинити бозна-що, щоб викликати в ній опір.
У полоні таких роздумів Кікудзі сказав:
— Ваша мати була надто лагідною і чуйною, тому й не витримала. Та й я, здається, був з нею жорстокий. Її здоров’я підточили й мої докори. Адже я зроду несміливий і боязкий…
— Вона сама винна… Спочатку ваш батько, потім ви… Мені здається, що не в цьому її справжня вдача…
Фуміко запнулась і почервоніла. Цього разу рум’янець був яскравішим.
Уникаючи його погляду, вона опустила очі.
— Коли мама померла, вже наступного ранку я побачила її в іншому світлі: вона постала переді мною прекрасною людиною. Як ви гадаєте, це мені так здалося чи вона справді була такою?
— Коли йдеться про покійника, це неістотно.
— Мабуть, мама воліла вмерти тому, що не могла примиритися зі своїм падінням…
— Не думаю.
— Вона так страждала… Жаль було на неї дивитися…
На очах Фуміко забриніли сльози. Невже вона хотіла розповісти про любов матері до Кікудзі?
— Пам’ять про померлих — скарб наших сердець. Тож оберігаймо його все життя, — сказав Кікудзі. — А все-таки вони рано повмирали!..
Фуміко зрозуміла, що він має на увазі і її батьків.
— І ви, і я зосталися самі, — додав Кікудзі.
Несподівано власні слова навели його на думку, що спогади про пані Оота були б забарвлені в похмурі тони, якби в неї не було такої доньки, як Фуміко.
— Фуміко-сан, ви й до мого батька ставилися душевно. Так казала ваша мати…
Кікудзі нарешті висловив те, що давно крутилося на язиці. Йому здалося, що ці слова прозвучали просто й природно.
Він подумав, що настав час, коли можна одверто поговорити про любовний зв’язок батька з пані Оота, про його відвідини цього дому.
Та Фуміко зненацька низько вклонилася, торкнувшись руками татамі.
— Пробачте їй! Я так жаліла маму!.. Вона й тоді була на краю від смерті…
Не підводячи голови, вона заплакала, її плечі безсило опустилися.
Кікудзі прийшов несподівано, й Фуміко не встигла натягти шкарпетки. Тепер вона сиділа на татамі, підібгавши ноги під себе й зіщулившись у клубочок, ніби намагалась заховати босі ноги.
Її волосся звисало майже до підлоги, а на його тлі виділялася червона чашка.
Затуливши обличчя руками, Фуміко вийшла з кімнати.
Вона досить довго не поверталася.
Кікудзі не витримав і гукнув:
— Дозвольте мені піти!
Коли він вийшов у передпокій, Фуміко з’явилася з вузликом.
— Не знаю, чи буде вам зручно, але візьміть, будь ласка.
— Що це?
— "Сіно".
Кікудзі здивувався: як це вона так швидко вийняла квіти, вилила воду, витерла глечик, запакувала його в коробку й загорнула у фуросікі?
— Треба забрати неодмінно сьогодні? В ньому ж стояли квіти.
— Будь ласка, візьміть.
Кікудзі подумав, що то вона з великого смутку спішить розпрощатися з глечиком.
— Гаразд, візьму.
— Я мала б принести його вам сама, але, на жаль, не можу…
— Чому?
Фуміко не відповіла.
— Ну, бувайте здорові!
Кікудзі вже був на порозі, коли вона сказала:
— Щиро дякую, що завітали. А про маму не думайте, якомога скоріше одружіться.
— Я вас не розумію…
Кікудзі обернувся: Фуміко стояла, опустивши голову.
III
Удома Кікудзі заходився ставити в "сіно" квіти — білі троянди й бліді гвоздики.
Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.
І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.
У неділю Кікудзі подзвонив Фуміко.
— Ви все самі?
— Ага… Аж сумно.
— Не годиться сидіти дома самій.
— Може, й так…
— Навіть по телефону чути, як тихо у вашому домі.
Фуміко пирхнула.
— А якби ви запросили до себе в гості подругу?
— Боюсь, що тоді всі дізнаються про маму.
Кікудзі не знав, що відповісти.
— То ви нікуди й не виходите?
— Чому ж ні. Замикаю двері й виходжу.
— Тоді зайдіть хоч раз і до мене.
— Дякую. Днями зайду.
— Як здоров’я?
— Змарніла трохи.
— Як спите?
— Майже не сплю.
— Це вже погано!
— От уладнаю справу з будинком і, мабуть, найму кімнату в подруги…
— Як це — уладнаю?
— Думаю продати дім.
— Ваш дім?
— Атож.
— Таки вирішили продати?
— А ви вважаєте, що не варто?
— Як вам сказати… Я й сам думаю свій продати.
Фуміко мовчала.
— Алло! Алло!.. Зрештою, це не телефонна розмова. Може б, зайшли… Сьогодні неділя і я сиджу вдома.
— Гаразд…
— Знаєте, я поставив квіти у "сіно" по-європейському. Якщо завітаєте, глечик можна буде використати для чаю…
— Для чайної церемонії?
— Я не збираюсь влаштовувати справжньої церемонії. Просто гріх, коли "сіно" використовують не за своїм прямим призначенням. Справжня краса чайного посуду виступає тільки в зіставленні з іншим посудом для чайної церемонії.
— Все-таки я сьогодні не прийду. Я така змучена… Ще більше, ніж минулого разу.
— Але ж у мене, крім вас, не буде нікого.
— Все одно…
— То невже не прийдете?
— Ні… До побачення!
— Бувайте!.. Здається, хтось прийшов… До скорого!
То прийшла Тікако Курімото.
Кікудзі насупився — невже вона підслуховувала?
— Щодня дощ та дощ… Тільки сьогодні видалася нарешті гарна днина. Отож я й вирішила навідатись до вас. — Тут Тікако помітила "сіно". — Літо вже в розпалі, і в мене поменшало уроків. От я й подумала: а що, коли я з вашого дозволу побуду в чайному павільйоні?
Тікако поклала перед Кікудзі подарунок — коробку печива і віяло.
— А в павільйоні, мабуть, знову пахне цвіллю?
— Можливо.
— О, що я бачу! "Сіно" Оота-сан? Можна поглянути? — запитала вона байдуже й підсунулась до глечика.
Зіпершись руками об татамі, Тікако схилилася над глечиком і зігнула свою дебелу спину, немов от-от мала бризнути на квіти отрутою.
— Придбали?
— Ні, подарували.
— Таку річ? Що й казати, подарунок щедрий.