був щасливий! Знай це!
— І що тобі, що тобі в тому, — скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем, — ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой, Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!
Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.
— Тому я й кликав із собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.
— Куди кликав? — боязко спитала Соня.
— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те, — усміхнувся він ущипливо, — ми люди різні... І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?
Вона стиснула йому руку.
— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — у розпачі вигукнув він за мить, зі страшною мукою дивлячись на неї, — от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш, — ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: "страждай і ти, мені легше буде!" І можеш ти любити такого негідника?
— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня.
Знову те ж почуття хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм'якшило її.
— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію...
Він спинився й задумався.
— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову, — не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!
— Ні, ні, це добре, що прийшов! — заперечила Соня, — це краще, коли я знатиму. Багато краще!
Він з болем подивився на неї.
— А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись, — адже це так і було! От що, я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... Ну, розумієш тепер?
— Н-ні, — наївно і боязко прошептала Соня, — тільки... кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.
— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо!
Він замовк і довго обмірковував.
— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: а що, коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар'єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан,[5-25] а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей лише одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша,[5-26] яку ще до того ж треба вбити, щоб зі скрині в неї гроші потягти (це ж для кар'єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому "запитанні" я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись!.. Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було...
Соні зовсім не було смішно.
— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів, — ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.
Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.
— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Усі їхні надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене.) А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар'єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, — це я зле вчинив... ну й годі!
В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.
— Ой, це не те, не те, — тужливо вигукувала Соня, — і хіба можна так... ні, це не так, не так!
— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!
— Та яка ж це правда! О господи!
— Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну.
— Ото людина — воша!
— Та І я ж знаю, що не воша, — відповів він, чудно дивлячись на неї. — А втім, я неправду кажу, Соню, — додав він, — давно вже неправду кажу... Це все не те; ти правильно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить...
Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити: неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... "та як же! Як же! О господи!" І вона в розпачі ламала руки.
— Ні, Соню, це не те! — почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і знову збуджений раптовим поворотом своїх думок, — це не те! А краще... уяви (еге ж! так справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну... і ще — схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам'ятаю.) Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтинику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів. Саме так воно і є — озлився (це слово хороше!). Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя — попоїм, не принесе — так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав... І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що... Ні, це не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді все себе запитував: чому я такий дурний, якщо інші дурні і якщо я знаю вже напевно, що вони дурні, то чому сам не хочу бути розумнішим? Потім я зміркував, Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде... Потім я ще зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, і справа не варта заходу! Справді, це так! Це їх закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так досі велося і так завжди буде! Тільки сліпий не розглядить!
Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис[5-27] став його вірою й законом.
— Я зміркував тоді, Соню, — говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.
— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. — Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..
— До речі, Соню, коли я в темряві лежав і мені все ввижалося, адже це диявол спокушав мене? га?
— Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви не розумієте! О господи! Нічого ж бо, нічого ж бо він не розуміє!
— Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню, мовчи! — повторив він похмуро і настійливо. — Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам з собою переспорив до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридла, так набридла мені вся ця балаканина! Я всі ці міркування хотів забути, Соню, і почати заново, і перестати базікати! І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп? Я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав, наприклад, хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати.