Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:
– А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, – правда ж, папо Вірський?..
Управитель уклонився.
– Або, – казала баронеса далі, – пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.
– Розпусту? – перепитав я.
– Так, пане, – підтвердила баронеса, киваючи головою. – Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…
Вона закліпала очима й заплакала.
– Який жах! – говорила вона, схлипуючи. – Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам'ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…
Вона впала на канапу й заридала.
– Ах! – плакала вона. – Люди жорстокіші за звірів.
Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п'ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…
Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.
Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.
Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:
– Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?
В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене – переможеним.
– Хочу… хочу… – схлипувала вона, – хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість – таким способом використовувати чуже горе.
– Хто ж його використовує? – спитав я.
– Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…
– Ну, вибачте, пані баронесо! – вигукнув управитель. – Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…
– Нікому я нічого не найму, – рішуче заперечила баронеса, – бо я певна, що мій блудний чоловік з дня на день опам'ятається й повернеться.
– В такому разі треба платити сімсот карбованців.
– Якщо не більше, – шепнув я.
Пані баронеса глипнула на мене так, немов хотіла спопелити поглядом і втопити в сльозах. Ну й бабило!.. Аж мороз поза шкірою пройде, як згадаю.
– Але не в квартирній платі річ, – сказала вона.
– Оце розумні слова! – похвалив її Вірський, кланяючись.
– І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…
– Які ж ви маєте претензії до будинку? – спитав я.
– Цей будинок – ганьба для чесних людей! – крикнула баронеса, вимахуючи руками. – Я не від себе, а в ім'я моральності прошу…
– Про що?
– Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…
Баронеса раптом зірвалася з канапи.
– О! Ви чуєте? – сказала вона, показуючи на кімнату, що виходила вікнами в двір.
Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:
– Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!
– Марисю! – крикнула баронеса.
– Та я ж тут, пані… Чого вам треба? – відповіла трохи почервоніла служниця.
– Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, – казала далі баронеса, – отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! – вигукнула вона, молитовно складаючи руки. – Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..
Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.
– Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… – почав був я.
У баронеси миттю висохли очі.
– Ну, звичайно ж, – перебила вона мене, – ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! – вже закричала баронеса. – Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..
Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.
– Пані Ставська живе тут? – мимоволі вирвалось у мене. – Ота красуня?..
– О!.. Нова жертва! – вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: – Сивоволосий чоловіче, опам'ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..
– Працює бідолашна, як віл, – шепнув управителі:
– О… і цей тієї ж! – вигукнула баронеса. – Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…
– Але ж, пані! – запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.
– Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, – казала далі баронеса, – навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…
Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.
– 1 подумати тільки, – стогнала вона, – що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…
О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! – вигукнула вона з новою силою в голосі. – Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки у цієї жінки не було даху над головою.
Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:
– Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.
Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.
– Ага! Значить, так?.. – прошепотіла вона. – Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.
Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п'яний.
– Що вам відомо про пані Ставську? – спитав я Вірського.
– Це найпорядніша жінка, – відповів він. – Молода, гарна і працює на всю сім'ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.
– У неї є мати?
– Є. Також хороша жінка.
– А скільки вона платить за квартиру?
– Триста карбованців, – відповів управитель. – Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.
– Ану, ходімо до них, – запропонував я.
– З великою приємністю! – погодився Вірський. – І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.
– Де вона мешкає?
– В правому флігелі, на другому поверсі.
Я навіть не пам'ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, – так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…
Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.
Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…
Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:
– Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!
– Знаю, знаю…
Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.
– О, це пан управитель!.. – вигукнула вона. – А я думала, що знов який-небудь…
– А що, до вас хтось добувався? – з обуренням запитав управитель.
– Ніхто не добувався, – селянською говіркою відказала служниця, – тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…
– Свиня! – пробурчав управитель.
– Мужчини всі такі. Нехай йому тільки щось припаде до вподоби, то зараз і лізе, як мошва в вогонь.
– А пані обидві вдома? – спитав Вірський.
Товста служниця підозріло подивилася на мене.
– А ви, пане, з цим паном?
– З цим паном. Це уповноважений хазяїна будинку.
– А він молодий чи старий? – випитувала вона, розглядаючи мене, як слідчий.
– Ти ж бачиш, що старий, – відповів управитель.
– Середнього віку… – пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п'ятнадцятилітніх юнаків!)
– Обидві пані вдома, – сказала служниця. – Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.
– Ну, що ж… – пробурмотів управитель. – А втім, скажи старій пані.
Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки.