Фараон

Болеслав Прус

Сторінка 79 з 125

Навіть про те, що мене було обвинувачено в убивстві своєї дитини?..

— Володарю, — відповів жрець, — в головнокомандувача напередодні бою немає ні батька, ні дитини, взагалі нікого, лише — своє військо й ворог. Чи могли ми в такий важливий час засмучувати тебе тяжкими вістями?

— Це правда, — відповів царевич, подумавши. — Коли б на нас сьогодні напав ворог, я не знаю, чи зміг би добре керувати військом... І взагалі не знаю, чи вже колись зможу здобути втрачений спокій. Таке мале... таке славне дитя!.. А ця жінка, що хотіла віддати за мене життя, коли я так тяжко її скривдив!.. Я ніколи не думав, що є такі нещастя й що людське серце витримує їх.

— Час усе вигоює... — тихо мовив жрець. — Час і молитва. Царевич покивав головою, і знову в наметі залягла така тиша, що було чути, як пересипався пісок у годиннику. Царевич знову вийшов із задуми.

— Скажи мені, святий отче, коли це не належить до великих таємниць, яка насправді різниця між спалюванням померлого і перетворенням його в мумію? Я хоч і чув дещо про це в школі, та не розумію, чому греки надають цій справі такої великої ваги.

— Ми надаємо цьому ще більшої ваги, — відповів жрець. — Про це свідчать наші міста померлих, які зайняли цілий край у західній пустелі. Свідчать піраміди, де поховані фараони давніх часів, та, гадаю, величезні гробниці фараонів нашої епохи, видовбані в скелях. Поховання і гробниця — це велика, надзвичайно важлива справа для людини. Бо якщо ми живемо в тілесній формі лише п'ятдесят-сто років, то наші тіні існують десятки тисяч років, аж до цілковитого очищення. Ассірійські варвари насміхаються з нас, що ми більше уваги віддаємо мертвим, аніж живим, але вони б плакали над своєю неуважністю до мертвих, коли б їм була відома, як нам, таємниця смерті й загробного життя...

Царевич здригнувся.

— Ти лякаєш мене, — мовив він. — Хіба ти забув, що в мене є між мертвими дві рідні істоти, які не можуть бути поховані за єгипетським ритуалом?..

— Зовсім ні. Саме зараз роблять їхні мумії. І Сара, і твій син матимуть усе, що може придатись їм у довгій мандрівці.

— Правда?.. — ніби зрадівши, спитав Рамзес.

— Ручуся тобі, що так воно і є, — відповів жрець, — і що зроблено буде все потрібне, аби ти, володарю, знайшов їх щасливими, коли й тобі надокучить колись земне життя.

Царевич, слухаючи це, був дуже зворушений.

— То ти думаєш, святий муже, — спитав він, — що я знайду колись мого сина і зможу сказати тій жінці: "Саро, я знаю, що був надто суворий до тебе..."

— Яв тому так само певен, як і в тому, що бачу тебе, достойний повелителю.

— Говори... говори про це, — вигукнув царевич. — Людина доти не дбає про гробниці, поки не покладе в них частину самого себе... А мене спіткало таке нещастя саме тоді, коли я думав, що, крім фараона, немає нікого сильнішого за мене!

— Ти питаєш, царевичу, — вів далі Ментезуфіс, — яка різниця між спалюванням померлого й перетворенням його в мумію? Така сама, як між знищенням одягу й зберіганням його в схові. Якщо вбрання бережеться, то воно може тобі придатися ще не раз, а якщо ти маєш тільки одну одежину, було б безглуздям її спалювати.

— Я не розумію цього, — відповів царевич. — Адже ви не вчите такого навіть у вищій школі.

— Але ми можемо це сказати наступникові фараона, — відповів жрець.. — Ти знаєш, достойний повелителю, що людська істота складається з трьох частин: тіла, іскри божої і тіні, тобто Ка, яка з'єднує тіло з іскрою божою. Коли людина

вмирає, її тінь разом з іскрою відділяється від тіла. Якби людина жила без гріха, її іскра божа разом з тінню відразу ж полинула б до богів, на вічне життя. Але кожна людина грішить, плямує себе на цьому світі, через те її тінь, Ка, мусить очищатися, іноді протягом тисяч років. А очищається вона тим, що невидима блукає по нашій землі між людьми й робить добрі вчинки. Хоча тіні злочинців навіть у загробному житті роблять злочини й остаточно занапащають і себе, і заховану в них іскру божу. Для тебе, достойний царевичу, мабуть, не є таємницею, що ця тінь Ка цілком схожа, на людину, тільки вона ніби зіткана з дуже ніжного туману. Тінь має голову, руки й тулуб, може ходити, говорити, кидати й піднімати речі, вона одягається як людина і навіть, особливо перші кількасот років після смерті, мусить час від часу чимось підживлюватися. Пізніше їй вистачає самих зображень їжі. Але основну свою силу тінь черпає з тіла, яке залишається після неї на землі. Коли ми кидаємо тіло в могилу, воно швидко розкладається, і тінь мусить живитися порохом і тліном. Коли ми спалимо тіло, тінь може живитися самим попелом. Та коли ми зробимо з тіла мумію чи забальзамуємо його на тисячі років, тінь Ка завжди буде здорова й сильна і час свого очищення від гріхів проведе спокійно, навіть з приємністю... — Дивні речі!.. — прошепотів царевич.

— Внаслідок тисячолітніх спостережень жерці дізнались про дуже важливі подробиці загробного життя, Напевно відомо, що, коли в тілі померлого залишаться нутрощі, його тінь Ка Така голодна, що потребує їжі стільки, як жива людина; а коли харчу не стане, вона одразу кидається на живих і висмоктує з них кров. Та коли з тіла вийнято всі нутрощі, як ми це робимо, тінь обходиться майже зовсім без їжі: її власного тіла, набальзамованого й наповненого запашним зіллям, їй вистачає на мільйони років. Так само відомо, що, коли гробниця померлого порожня, тінь сумує за світом і блукає по землі без потреби. Та коли складаємо в гробниці разом з умерлим його одяг, меблі, зброю, посуд і знаряддя, які він любив за життя, коли ми прикрашаємо стіни малюнками, що відтворюють бенкети, полювання, релігійні обряди, війни і взагалі всі події, в яких брав участь небіжчик, та коли ми ще додаємо до цього статуетки з рідних померлого, його слуг, коней, собак і худоби, — тоді тінь не виходить без потреби на світ, бо має все в своєму домі мертвих. Нарешті доведено, що багато тіней, навіть відбувши покуту, не можуть увійти до країни вічного щастя, бо не знають належних молитов, заклять і мови богів. Ми запобігаємо цьому, загортаючи мумію в папіруси, на яких написані молитви й закляття, і кладемо їм у саркофаг "Книгу померлих". Словом, наш поховальний обряд надає тіні сили, оберігає її від невигод і туги за землею, допомагає їй потрапити між богів і разом з тим убезпечує життя людей від шкоди, якої могли б їм завдавати тіні. Наша велика турбота про померлих саме це має на меті; саме для цього ми будуємо для померлих розкішні гробниці, як палаци, а в них влаштовуємо найбагатше помешкання.

Царевич довго сидів задумавшись, врешті озвався:

— Я розумію, що ви робите велику ласку безсилим і беззахисним тіням, так ублаготворяючи їх. Але... хто мені доведе, що тіні існують... Про те, що є безводна пустеля, — казав далі царевич, — я знаю, бо бачив її, потопав у пісках і відчував її спеку. Про те, що є країни, в яких вода кам'яніє, а пара перетворюється на білі пушинки, я теж знаю, бо про це говорили мені справжні очевидці... Але звідки ви знаєте про тіні, яких ніхто не бачив, і про їхнє посмертне життя, якщо звідти не поверталася жодна людина?

— Ти помиляєшся, достойний наміснику, — відповів жрець. — Тіні не раз являлися людям і навіть розповідали їм свої таємниці. Можна прожити в Фівах десять років і не бачити дощу, і можна жити на землі сто років і не зустріти жодної тіні. Але той, хто прожив би сотні літ в Фівах і тисячі літ на землі, побачив би не один дощ і не одну тінь!..

— А хто ж це жив тисячу років?.. — запитав царевич.

— Жила, живе і буде жити священна каста жерців, — відповів Ментезуфіс. — Це вони, жерці, тридцять тисяч років тому оселились над Нілом, це вони весь той час досліджували небо й землю, вони створили нашу мудрість і накреслили плани усіх ланів, загат, каналів, пірамід і храмів...

— Це правда, — перебив царевич, — каста жерців мудра й могутня, але де тіні?.. Хто їх бачив і розмовляв з ними?

— Знай, володарю, — доводив своє Ментезуфіс, — що тінь є в кожної живої людини. Тож так само, як є люди, що мають величезну силу або гострий зір, так є люди, що володіють незвичайним даром — ще за життя відлучати свою власну тінь... В наших таємних книжках повно найправдивіших оповідей про це. Не один пророк умів западати в сон, подібний до смерті. Тоді його тінь, відділившись від тіла, вмить перелітала до Тіра, Ніневії, Вавілона, вистежувала там те, що було нам потрібне, підслуховувала ради, що цікавили нас, і, коли пророк прокидався, дуже докладно розповідала про все. Не один злий чаклун, поринувши в такий сон, посилав свою тінь в дім найненависнішої йому людини, і там ця тінь все перекидала чи нищила, страхаючи всю сім'ю. Бувало, що людина, яку переслідувала тінь чаклуна, вражала цю тінь мечем або списом. Тоді в домі можна було побачити криваві сліди, а на тілі самого чаклуна з'являлися там рани, де було вдарено тінь. Не раз траплялося, що тінь живої людини з'являлась разом з нею, за кілька кроків позаду.

— Знаю я такі тіні!.. — з іронією тихо мовив царевич.

— Мушу додати, — говорив далі Ментезуфіс, — що не тільки люди, а й тварини, рослини, каміння, будівлі й речі теж мають свої тіні. Лише (дивна річ!) тіні мертвих предметів не мертві, а наділені життям: вони рухаються, пересуваються з місця на місце, навіть мислять і сповіщають про те з допомогою різних знаків, найчастіше стуком. Коли людина помирає, тінь її живе й іноді з'являється людям. В наших книгах записані тисячі таких випадків. Одні тіні вимагали їжі, інші ходили в помешканні, працювали в саду чи полювали в горах з тінями своїх собак і котів. А ще інші тіні лякали людей, знищували їхнє господарство, висмоктували їхню кров, навіть схиляли живих до розпусти... Бували, однак, і добрі тіні: матерів, що опікували дітей; полеглих у бою воїнів, які попереджали про засідку ворога; жерців, які відкривали нам важливі таємниці. Ще за вісімнадцятої династії тінь фараона Хеопса (який покутує за утиски людей, що будували для нього піраміду) з'явилася в нубійських копальнях, де добували золото, і, зласкавившись над стражданнями в'язнів, які працювали там, показала їм нове джерело води.

— Ти розповідаєш дуже цікаві речі, святий муже, — відповів Рамзес, — але, дозволь, я тобі теж дещо скажу.

76 77 78 79 80 81 82

Інші твори цього автора: