Невже він би так учинив?
— Нічого не скажеш, вузлувате питання. Такого навіть підступний мінг не придумав би. Як це воно тобі спало на думку? Що б я вчинив? По-перше, Уа-та-Уа навряд чи опинилася б у моєму товаристві, бо вона залишилася б коло тебе, тож немає сенсу її до цього діла втручати. Та й утомитися вона не могла аж ніяк, коли б не пішла зі мною, і я не міг би промовити жодного слова з того, що ти кажеш. Бачиш, Змію, здоровий глузд проти тебе, тому досить про це балакати, бо і негоже вождеві твоєї вдачі й твоєї слави із здоровим глуздом сперечатися.
— Мій брат став не схожий сам на себе: він забуває, що говорить з людиною, яка сиділа біля вогнищ ради свого народу, — лагідно відмовив індіянин. — Коли люди говорять, вони не повинні казати такого, що в одне вухо входить, а в друге виходить. Їхні слова не повинні бути легкі, наче пір'їнки, що їх здуває слабосилий вітрець, який негоден навіть брижі на воді здійняти. Він не відповів на моє запитання, а коли питає вождь, його другові не годиться заводити мову про інші речі.
— Я розумію тебе, делаваре, я досить добре розумію, про що ти питаєш— правда боронить те заперечувати. Проте відповісти не так легко, як тобі, очевидячки, здається, — з однієї простої причини. Ти питаєш мене, що б я вчинив, аби мав тут, на озері, наречену, як ти маєш, а мій друг сидів у гуронському таборі, чекаючи тортур. Так чи ні?
Індіянин ствердно хитнув головою, як завжди незворушний і поважний, хоч очі його лукаво заблищали, коли він побачив, що його друг спантеличився.
— Але ж у мене ніколи не було нареченої і ніколи не виникало до жодної жінки тих почуттів, які ти маєш до Уа-та-Уа, хоч, бог свідок, до жіноцтва я ставлюся досить непогано. Проте моє серце, як то кажуть, не вражене, і тому мені важко сказати, як би я вчинив. До друга тягне дуже, це я знаю з власного досвіду, Змію, але з того, що мені доводилося бачити й чути про кохання, я висновую: до нареченої тягне дужче.
— Це правда, але Чингачгукова наречена не тягне його до осель делаварів; вона тягне його до табору гуронів.
— Вона шляхетна дівчина, хоч ноги й руки в неї не більші за дитячі, а голос ніжний, як у дрозда; вона шляхетна дівчина, бо й батько й дід у неї були такі. Але що з того, Змію? Я ж бо гадаю, вона не передумала і не хоче повернутися в полон, аби віддатися за гурона. То чого ж ти бажаєш?
— Уа-та-Уа ніколи не житиме у вігвамі ірокеза, — рішуче відповів делавар. — Ноги у неї маленькі, але вони донесуть її до рідних селищ; руки у неї невеличкі, але душа широка. Коли настане слушний час, мій брат побачить, що ми ладні зробити, аби він не загинув од мінгських тортур.
— Нічого не роби згарячу, делаваре, — застережливо сказав мисливець. — Мабуть, ти вчиниш, як надумався, і загалом так воно й треба, бо ти назавжди втратиш спокій, якщо не вживеш ніяких заходів до мого рятунку. Але нічого не роби згарячу. Я знаю, ти не підеш з озера, поки з'ясується моя справа, але пам'ятай, Змію, найлютіші тортури, що їх можуть вигадати мінги, — чи то вони з мене глумитимуться, чи підсмалюватимуть мене, чи вириватимуть нігті,— не вразять так мій дух, як звістка, що ти з Уа-та-Уа попали до ворожих рук, силкуючись мене визволити.
— Делавари обачні. Нехай Звіробій знає: вони ніколи не вскочать у ворожий табір, заплющивши очі.
На цьому розмова скінчилася. Небавом Гетті оголосила, що сніданок готовий, і всі посідали круг дощаного столу, як то водиться у лісовиків, простим звичаєм. Джудіт сіла остання, бліда, мовчазна; видно було, що ніч вона провела неспокійно, а може, й зовсім не спала. За сніданням ніхто й слова не вимовив; жінки їли без усякої охоти, хоч у чоловіків смак до їжі лишився. З-за столу повставали рано. До часу, коли полонений мав попрощатися з друзями, лишалося ще кілька годин. Пам'ятаючи, що час розлуки наближається, доброзичливі друзі зібралися знову на помості, аби посидіти коло полоненого, послухати його мову й виказати своє співчуття, упереджаючи всі його бажання.
Сам Звіробій тримався зовсім незворушно, розмовляв, як завжди, бадьоро й весело, хоч уникав прямих натяків на подію, яка мала відбутися того дня. За єдину ознаку того, що думки його зверталися до цієї болючої теми, міг правити лише поважний тон, яким він говорив про смерть.
— Не побивайтеся, Гетті,— втішав він простодушну дівчину, що втратила батька й матір. — Усім нам доведеться померти. Що ваші батьки упокоїлися перші, то річ природна, мила дівчино, бо старі покидають цей світ перші, торуючи дорогу молодим. У вас була така хороша матуся, Гетті, що вам нічого турбуватися про те, куди ви попадете в потойбічному світі. Ось делавар і Уа-та-Уа вірять у те, що по смерті вони полюватимуть у місцях, де повно дичини. Ми, білошкірі, маємо інші уявлення про потойбічне життя. Проте я гадаю: наше небо та їхня країна духів — це одне й те ж, і люди різного кольору підуть туди однією стежкою. Можливо, лихих людей туди й не пустять, але друзів розлучати не годиться тільки тому, що на землі вони належали до різних народів. Не журіться, бідолашна Гетті, колись ви ще стрінетеся з матусею.
— Я вірю, що ми з матусею побачимося, — відмовила простодушна дівчина. — Але що станеться з батьком?
— Оце то закрутисте питання, делаваре, — сказав індіянською мовою мисливець. — Атож, питання справді закрутисте. Хохуля на землі був не святий, то, мабуть, і на тім світі він не посвятішав. Проте, Гетті,— перейшов він на англійську мову, — ми повинні сподіватися на краще. Від цього нам легше буде на душі. Раджу вам долати непевні думки й почуття. Дивна річ, Джудіт, як різні люди по-різному уявляють наше майбутнє. Одні проповідники кажуть, що ми перетворимося на духів, інші ж вважають, буцімто тіло наше теж попаде на той світ, як те уявляють червоношкірі, і що ми буцімто ходитимемо там, знатимемося одне з одним, розмовлятимемо і дружитимемо, як дружили тут.
— А яка гадка найбільше подобається вам, Звіробою? — спитала Джудіт у тон його меланхолійному настроєві й сама далеко не вільна од його впливу. — Чи хотіли б ви зустріти всіх нас, присутніх отут, на помості, в іншому світі? Чи, може, ми вам так набридли, що ви раді нас більше не бачити?
— Якби я знав, що більше вас не побачу, то смерть здалася б мені вдвічі гіркіша. Ось уже вісім років я й Змій полюємо в парі, й мені важко навіть помислити, що ми з ним ніколи вже не зустрінемося. Він щиро сподівається, що настане час, коли ми вдвох полюватимемо духа-оленя на рівнинах, де нема ані тернів, ані ожини, ані мочарів, ані інших перепон. Я ж не можу поділити його сподівань, бо вони відбігають здорового глузду. Духам не потрібна ані їжа, ані одіж. А я ще й разу не ціляв у оленя без нагальної потреби.
— То ви, Звіробою, маєте тим тішитися.
— Так, це втішна думка, друзі; вона наснажує мене рішучістю додержати свого слова й повернутися з відпустки. Звичайно, можна було б вернутися, себе присилувавши, але краще зробити це з легким серцем, коли не з радістю. Ніщо так не надає хоробрості, як чисте сумління… Ходіть-но, Джудіт, у ковчег на хвилину. Я хочу з вами побалакати.
Джудіт подалася за ним, ледве приховуючи свою радість. Зайшовши до каюти, вона сіла на табуреті, юнак же взяв "оленебоя" — рушницю, яку Джудіт йому доручила і вмостився на іншому табуреті, поклавши зброю на коліна. Спочатку він покрутив у руках рушницю, залюблено й уважно оглянув затвор та набоївку, знову поклав її і завів мову про те, заради чого покликав дівчину в каюту.
— Ви, Джудіт, здається, казали, що даруєте мені цю рушницю, — сказав він. — Я погодився взяти її, бо дівчині вогнепальна зброя ні до чого. Ця рушниця має славне ймення, — вона його заслуговує і по всій справедливості мусить попасти до рук видатному влучному стрільцеві, бо недбальство й байдужість можуть зіпсувати навіть найкращу славу.
— Чи є кращі руки, аніж ті, в яких вона нині, Звіробою? Томас Гаттер рідко з неї хибив. А стрельнете ви — це означатиме…
— Певну смерть! — перебив її, засміявшися, мисливець. — Я знавав ловця бобрів, у нього була рушниця, якій він дав таке самісіньке ймення. Але він тільки вихвалявся, бо я бачив делаварів, котрі з короткої відстані влучали стрілами не гірш за нього. Проте я не заперечую, що маю хист — бо це хист, Джудіт, а не природа, — тож не заперечую свого хисту і припускаю — кращих для цієї-рушниці рук, аніж мої, немає. Але чи довго вона в них залишиться? Вам я можу сказати правду, хоч од Змія і Уа-та-Уа її краще приховати; з вами ж можна говорити щиро: правда вразить вас не так боляче, як тих, хто знає мене давніше й краще. Чи довго я володітиму цією рушницею або якою іншою? Це питання поважне, і коли станеться те, що, очевидячки, має статися, "оленебій" залишиться без господаря.
Джудіт слухала начебто спокійно, хоч душа її знемагала з болю. Проте, знаючи, що її співрозмовник має дуже своєрідну вдачу, вона втишила зворушення; хоч, аби його увагу не захопила цілком рушниця, такий спостережливий чоловік, як він, напевно помітив би, з якою мукою дослухалася дівчина до його слів. Та, маючи неабияке самовладання, вона спромоглася провадити розмову, приховавши свої почуття.
— Що ж мені робити з рушницею, — спитала вона, — коли станеться те, чого ви чекаєте?
— Саме за це я й хотів поговорити з вами, Джудіт, саме за це. Ось Чингачгук, наприклад, хоч він стріляє далеко не бездоганно—серед червоношкірих мало добрих стрільців — так от, хоч він стріляє далеко не бездоганно, але годяще і з часом навчиться. У кожному разі, він мій-друг, навіть найкращий друг, бо ми з ним ніколи в світі не посердимося, хоч він червоношкірий і тілом, і душею, а я — білий. Тож я хотів би залишити "оленебоя" Змієві, коли якийсь випадок позбавить мене честі й можливості віддати належне вашому, Джудіт, дорогоцінному дарункові.
— Залиште його, Звіробою, кому хочете: рушниця ваша власна, робіть з нею, що вам завгодно. Коли ви по неї не вернетеся, її забере Чингачгук, якщо на те ваша воля.
— А чи радилися ви з Гетті в цій справі? Батьківське майно успадковує не одна дитина, а всі діти.
— Якщо ви шукаєте законних прав на ту рушницю, то, боюся, ані я, ані сестра моя не можуть вважатися її власниками. Томас Гаттер не батько Естер, не батько він і Джудіт.