Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога — якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу — надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш — або стій, або руку собі вирви.
Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоб порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоб помочі йому дала... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гі-дальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...
На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили До брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом:
— Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчи— [285] нятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.
— Де той у біса замок, де фортеця? — гукнув один вершник.— Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити: тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.
— Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду? — спитав Дон Кіхот.
— Не знаю, на кого ви так скинулись,— одказав другий вершник,__
тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.
— Бо се і єсть замок,— заперечив Дон Кіхот,— і то найкращий на всю околицю, бо властителі його тримали в руках берло, а на голові корону носили.
— А може, навпаки: на голові берло, а на руках корону? — спитав єхидно подорожній.— Певне, в сьому заїзді кумедіянти якісь отаборилися, що звикли носити берла й корони, про які ви говорите. Не думаю, щоб у таку задрипану корчму, в такий загумінок завертали коли особи, гідні справжнього берла й справжньої корони.
— Не знаєте ж ви світові ладу,— сказав тоді Дон Кіхот,— коли вам невідомо, які пригоди трапляються мандрованим рицарям.
Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев'яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як ноги Дон Кіхотові роз'їхались і з сідла виковзнули — щоб не був за руку прив'язаний, то певно беркицьнувся б додолу. І так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап'ясті різав або плече з суглоба викручував: висів так низько, що пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а він дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, і тим тільки збільшує свою муку.
РОЗДІЛ XLIV,
де оповідається про нові незвичайні події, що в корчмі сталися
Дон Кіхот репетував таким непутнім голосом, що зляканий корчмар, одперши браму, зараз побіг подивитись, що воно там кричить; кинулись за ним і подорожні. Од того крику пробудилася й Маріторна; зміркувавши, в чому тут річ, вона шмигнула в амбар і одв'язала оброть, [286] на якій висів Дон Кіхот. На очах у господаря й новоприбулих гостей брязнув наш рицар додолу; ті підійшли до нього й спитали, що йому таке, чого він так кричав. Він скинув мовчки з себе той ремінь, звівся на ноги, зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од'їхав назад далеченько, а тоді вернувся клусом під корчму і проголосив, гарцюючи:
— Як іскаже которий, що не даремне, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяни назву брехуном і визву та викличу на мономахію рицарську!
Новоприбульці здивувались гідальговим речам, але господар допоміг їм вийти з того дива, пояснивши, що то Дон Кіхот і на нього не треба звертати уваги, бо він несповна розуму. Тоді вони спитали у господаря, чи не заїздив часом до корчми його панич років п'ятнадцяти, перебраний за погонича мулів, а прикмети, мовляв, у нього такі й такі — і змалював словами, який на подобу той юнак, що в панну Клару закохався. Корчмар одповів, що багато в його заїзді люду перевернулось, та він такого щось ніби не пригадує собі. Але тут один із подорожніх помітив раптом карету авдиторову і сказав:
— Так і є, він тут десь мусить бути. Ось карета, за якою, кажуть, він раз у раз уганяє. Хай же один тут при брамі зостанеться, а решта всередині шукає. Ба ні, ще комусь треба круг корчми вартувати, щоб він, буває, десь через мур не вискочив.
— Гаразд, так і зробимо,— погодився другий.
Тоді двоє до корчми вступили, третій при брамі лишився, а четвертий почав круг двору ходити. Господар дивився на те все й не знав, до чого воно — здогадувався тільки, що того панича шукають, що його прикмети допіру оце розказували.
Тим часом і сонечко вже встало; чи то з сієї причини, чи, може, од галасу, що Дон Кіхот наробив, попрокидались і повставали всі нічліжани. Перше за всіх посхоплювались панна Клара та Доротея: одній не давала спокою думка, що десь тут близько її коханий, а другу розбирала цікавість поглянути, який же він єсть, то обом не до спання вже вночі було. Дон Кіхот, бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади; якби регули рицарські дозволяли мандрованому рицареві встрявати в нову пригоду після того, як він дасть клятву нічого не починати, поки не довершить приреченої справи, наш гідальго неодмінно був би кинувся на них, і вони хоч-не-хоч мусили б із ним до бою стати; але він тримав у пам'яті свою обіцянку, що не пускатиметься в інші пригоди, поки принцесі Обізіяні царства її не поверне, тож угамувався потроху і дивився мовчки на новоприбулих — чим усі ті їхні заходи скінчаться. Один із них тим часом таки відшукав панича — той спав у стайні поряд із справдешнім погоничем і в думці собі не клав, щоб хто його розшукував, а тим більше міг упіймати. Той чоловік схопив юнака за руку і сказав:
— Оце так, пане доне Луїсе, добре ви задля стану свого високого одяглися і в добрій постелі спочивали — зразу видно, що паніматка ваша в розкошах великих ростила вас і кохала.
Заспаний юнак протер собі очі і, приглянувшись пильніше до того [287] чоловіка, впізнав у ньому батькового челядинця; се відкриття так його ; ошелешило, що довгу хвилю і на слово не міг здобутись. Челядинець же провадив далі:
— Ну, що ж, пане доне Луїсе, іншої ради нема — наберіться терпіння та вертайтесь мерщій додому, як не хоче вашмость, аби татко ваш, а мій пан, на той світ не вирядився, бо так він утечею вашою засмутився, що на інше тут і сподіватись годі.
— А як же дізнався татко, що я саме сюди поїхав і в такому пере-вдязі? — спитав дон Луїс.
— То один школяр,— одказав слуга,— якому ваша милость замір свій одкрила, зглянувся на татка вашого, побачивши, як дуже він за вами побивається, і все йому розповів. Тоді пан послав нас чотирьох за вами наздогінці, і от ми, всі четверо, до ваших, паничу, послуг. Ми з душі раді, що недарма ганялись і зможемо привести вас перед очі того, котрий так ревне вас любить.
— А це вже буде як я захочу і як Бог дасть,— заперечив дон Луїс.
— Та що ж тут хотіти і що Бог може дати іншого? Вертайтесь додому, та й квита. Іншої ради годі й вигадати.
Той парубок-погонич, із яким спав дон Луїс, чув усю розмову; він схопився з постелі і побіг розказати все дону Фернандові, Карденієві та іншим постояльцям, що встигли вже на той час одягнутись. Він сказав їм, що чоловік величає того хлопця паном, і переповів їхню розмову, з якої знати було, що слуга хоче завернуть панича додому, а той опинається.