– Вам сто разів говорилось, що Малеський платить в паристі місяці, а Паткевич в непаристі…
– А ви, шановний, в які місяці платите?
– А я, вельмишановний, ні в які не плачу, – горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, – бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..
Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.
Мені нарешті урвався терпець.
– Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, – сказав я, – що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…
– Хто це дає мені квартиру? – скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. – Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п'ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги – три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, – роздратовано кричав він, – нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…
– Я не розумію, чого ви так хвилюєтесь, – спокійно сказав я.
– Як же мені не хвилюватися! – відповів юнак, все більш розгойдуючись в бік двору. – Якщо суспільство не вбило мене під час мого народження, якщо воно наказало мені вчитися і складати по кільканадцять екзаменів, воно тим самим бере на себе зобов'язання дати мені роботу, яка могла б забезпечити моє існування. А суспільство або зовсім не дає мені роботи, або дає і недоплачує за неї…
Отже, якщо суспільство не додержує договору щодо мене, то з якої речі я маю додержувати його щодо суспільства?
А втім, що тут довго балакати, я принципово не плачу за квартиру, та й усе! Тим більше, що теперішній власник цього будинку не будував його: не випалював цегли, не змішував вапна, не мурував стін, не ризикував звернути собі в'язи. Прийшов з грішми, може, вкраденими, заплатив другому, який також, може, вкрав у іншого, і на цій підставі хоче зробити мене своїм невільником. Це ж знущання із здорового глузду!
– Пай Вокульський, – сказав я, встаючи з стільця, – нікого не обкрадав. Він заробив своє майно тяжкою працею і ощадливістю…
– Та що ви балакаєте! – перебив мене студент. – Мій батько був здібним лікарем, працював день і ніч, заробляв нібито непогано, а заощаджував… аж триста карбованців на рік! А ваш будинок коштує дев'яносто тисяч, отож, щоб його купити, мій батько мусив би жити і виписувати рецепти триста років… Не повірю я, щоб цей ваш новий власник працював цілих триста років…
Від цих висновків у мене голова йшла обертом, а юнак говорив та й говорив:
– Ви можете нас виганяти, будь ласка! Але тоді ви переконаєтесь, як багато втратили. Всі прачки та куховарки в цьому домі посмутніють, а пані Кшешовська вже безборонно слідкуватиме, скільки гостей ходить до сусідів та скільки крупів хто сипле в каструлю… Будь ласка, виганяйте нас!.. Отоді вже панна Леокадія візьметься виспівувати свої гами та вокалізи – зранку сопрано, а після обіду – контральто… І к чорту полетить ваш будинок, в якому нас троє тільки й підтримує порядок!
Ми зібралися йти.
– Значить, ви не будете платити за квартиру? – спитав я.
– Навіть не подумаю.
– Може, почнете платити хоч з жовтня?
– Ні, шановний добродію. Мені вже недовго жити, отож я хочу до кінця додержати хоч одного принципу: якщо суспільство хоче, щоб окремі особи додержували зобов'язань щодо нього, то нехай же й воно додержує своїх зобов'язань щодо окремої особи. Якщо я маю платити комусь за квартиру, то нехай інші платять мені за уроки стільки, щоб на ту квартиру вистачило. Ви розумієте?
– Не все, добродію, – відповів я..
– Нічого дивного, – сказав юнак. – На старість мозок у людини сохне і втрачає здатність сприймати нові істини.
Ми розкланялися з студентом і вийшли. Юнак зачинив за нами двері, але зараз же вибіг на сходи й гукнув:
– І нехай судовий виконавець приведе з собою двох городовиків, бо мене з квартири доведеться виносити…
– Неодмінно, добродію, – відповів я йому з чемним поклоном, подумавши, однак, що не варто виганяти з квартири такого оригінала.
Коли незвичайний юнак остаточно пішов у кімнату й замкнув на ключ двері, даючи цим зрозуміти, що вважає переговори з нами закінченими, я спинився на сходах і сказав управителеві:
– Я бачу, тут у вас різнокольорові шибки, еге ж?
– Ага, дуже різнокольорові…
– І запорошені.
– Ага, дуже запорошені, – відповів управитель.
– Я думаю, що той юнак таки додержить слова й не платитиме за квартиру?
– Пане Жецький! – вигукнув управитель. – Він ще нічого. Він хоч каже, що не буде платити, то й не платить, а ті два нічого не кажуть – і теж не платять. Це, пане Жецький, незвичайні мешканці!.. Тільки вони одні й не обманюють мене.
Я мимоволі похитав головою, хоч почуваю, що коли б був власником такого дому, то хитав би головою цілі дні.
– Значить, тут ніхто не платить, принаймні не платить регулярно? – спитав я екс-власника земельного маєтку.
– І нема чого дивуватись, – відповів пан Вірський. – В будинку, в якому стільки років квартирну плату одержують кредитори, розпаскудиться найчесніший мешканець. І все-таки у нас є кілька дуже пунктуальних платників, наприклад, баронеса Кшешовська…
– Що?! – вигукнув я. – Ага, баронеса ж живе тут!
Вона навіть хотіла купити цей будинок.
– І купить, – шепнув управитель, – так що, панове, тримайтеся міцно!.. Вона купить, хоч би мала віддати за нього все своє майно, а воно у неї чималеньке. Правда, барон добре його обскуб…
Ми стояли на сходах під вікном з жовтими, червоними та блакитними шибками. Я пригадував образ баронеси, яку бачив лише кілька разів, і завжди вона справляла на мене враження ексцентричної особи. Вона вміє бути побожною і запеклою, покірливою і брутальною…
– Що ж воно за жінка, пане Вірський? – спитав я управителя. – Вона, здається, жінка незвичайна…
– Як усі істерички, – буркнув екс-власник земельного маєтку. – Дочку вона втратила, чоловік її покинув… Кругом скандали!..
– Ходімо до неї, пане Вірський, – сказав я, і ми пішли на третій поверх.
Я відчував таку відвагу, що баронеса не тільки не лякала мене, а навіть ніби вабила.
Та коли ми опинились під дверима і управитель подзвонив, у мене затремтіли коліна. Я не міг зрушити з місця і тільки через те не втік. В одну мить відвага моя десь поділась, бо я пригадав торги… В замку повернувся ключ, двері відхилились, і в них показалось обличчя молодої ще служниці в білому чепчику.
– Хто такий? – спитала дівчина.
– Я, управитель.
– Що вам потрібно?
– Я прийшов з уповноваженим власника будинку.
– А цьому панові чого треба?
– Це і є уповноважений.
– То як же мені про вас сказати?
– Скажіть, – промовив уже роздратовано управитель, – що ми прийшли поговорити про квартиру.
– Ага!
Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.
Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.
З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.
– Я можу заприсягатися, – казала баронеса, – що він з нею підтримує зв'язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.
– Гм… гм… – озвався чоловічий голос.
– А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…
– Та барон же на селі… так далеко від Варшави, – заперечив чоловічий голос. – Але він має тут приятелів! – вигукнула баронеса. – І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.
– Але ж, пані!.. – запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.
– Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.
Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… "Значить, це Марушевич, – подумав я. – Гарна пара…"
– Я зовсім інакший, – тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.
Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі – майже до вух.
– От хлюст!.. – шепнув він, показуючи на двері.
– А ви його знаєте?
– Ще б пак!..
– Отже, – говорила баронеса в другій кімнаті, – візьміть оцих дев'ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, – додала вона, трохи помовчавши, – нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.
Почулася тихе схлипування.
– Заспокойтеся, пані, – лагідно умовляв її Марушевич.
– Ідіть уже, йдіть… – відповіла вона.
Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:
– Марисю!.. Марисю!..
Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.
– Як ти могла впустити сюди цих панів? – запитала її баронеса.
– Та ви ж, пані, самі казали просити…
– Дурепа! Забирайся геть!.. – засичала баронеса. Потім звернулася до нас: – Що вам потрібно, пане Вірський?
– Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, – відповів управитель.
– A-а! Це добре… – промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.
Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся.