— Ми прийшли до тебе як підданці, щоб ім'я твоє було славне в Лівії і щоб ти був нашим сонцем, яким ти є для дев'яти народів. Накажи тільки підданим твоїм, щоб вони були справедливі до завойованого і приєднаного до твоєї держави народу. Хай твої начальники правлять нами сумлінно й справедливо, а не доносять тобі про нас, із своєї злої волі, неправдиві звістки, викликаючи тим твою неласку до нас і дітей наших. Накажи їм, наміснику доброзичливого фараона, щоб вони правили нами згідно з твоєю волею, шануючи свободу, віру, мову та звичаї батьків і предків наших.
Нехай закони твої будуть однакові для всіх підданих тобі народів, нехай урядовці твої не потурають одним і не переслідують інших. Нехай присуди їхні будуть для всіх однакові. Нехай беруть вони з нас податки, призначені для твоїх потреб і твого вжитку, а не стягають з нас інших, прихованих від тебе, які не попадають у твою скарбницю, а тільки збагачують твоїх слуг і слуг твоїх слуг. Накажи правити нами без кривди для нас і для дітей наших, бо ти наш бог і володар навіки. Будь, як сонце, що, всім дарує своє тепло, яке дає силу й життя. Ми благаємо твоєї ласки, ми, лівійські підданці, і падаємо ниць перед тобою, наступнику великого й могутнього фараона".
Так говорив хитромудрий лівійський князь Мусаваса і, скінчивши, знову впав ниць на землю.
А в наступника фараона, коли він слухав ці мудрі слова, блищали очі й роздувалися ніздрі, ніби в молодого жеребця, який після ситного корму вибігає на луку, де пасуться кобили.
— Устань, Мусавасо, — мовив царевич, — і послухай, що я тобі відповім. Доля твоя і твоїх народів залежить не від мене, а від милостивого володаря нашого, який так підноситься над усіма нами, як небо над землею. Отож раджу тобі, щоб ти й лівійські старійшини подалися звідси до Мемфіса і там, упавши ниць перед володарем і богом цього світу, повторили слова покори, які я чув тут. Не знаю, які будуть наслідки нашого прохання; але оскільки боги ніколи не відвертаються від тих, що каються і благають, то думаю, що вас приймуть добре. А. зараз покажи мені дари, призначені для його святості, щоб я міг бачити, чи зворушать вони серце всевладного фараона.
В цю хвилину Ментезуфіс зробив знак Пентуерові, який стояв на колісниці царевича. Коли той зійшов і шанобливо наблизився до святого мужа, Ментезуфіс шепнув:
— Боюся, щоб молодому нашому повелителю тріумф не запаморочив голови. Чи не здається тобі, що треба було б якось припинити це торжество?
— Навпаки, — відповів Пентуер, — не припиняйте торжества, а я вам ручуся, що під час тріумфу в нашого володаря обличчя не буде радісним.
— Ти зробиш чудо?
— Хіба я зможу? Ні, я покажу йому тільки, що на цьому світі велику радість завжди супроводить велике страждання.
— Роби як знаєш, — відповів Ментезуфіс — Адже боги дали тобі мудрість, гідну члена найвищої ради.
Озвалися труби й барабани, і почався тріумфальний похід.
Попереду, під доглядом знатних лівійців, ішли голі невільники з дарами. Вони несли золоті й срібні статуї богів, шкатулки з пахощами, емалевий посуд, тканини, меблі й золоті тарелі, повні рубінів, сапфірів та смарагдів. У невільників, що несли все те, були голені голови і пов'язки на губах, щоб котрий не вкрав коштовного каменя.
Царевич Рамзес, спершись руками на колісницю, дивився з пагорка на лівійців і на своє військо, як жовтоголовий орел на рябих куріпок. Гордість сповнювала його з голови до п'ят, і всі відчували, що нема нікого, могутнішого від цього переможця.
Та раптом очі царевича втратили свій блиск, а на обличчі відбився прикрий подив. Це Пентуер, що стояв за ним, шепнув:
— Прихили, володарю, вухо своє... Відколи ти покинув ПіБаст, там сталися дивні події... Одна з твоїх жінок, фінікіянка Кама, втекла з греком Ліконом.
— З Ліконом? — повторив царевич.
— Не ворушись, володарю, і не показуй тисячам твоїх рабів, що маєш смуток в день тріумфу...
В цю хвилину біля ніг царевича проходила довга низка лівійців, що несли в кошах плоди й хліб, а у величезних глеках вино й олію для війська. Побачивши це, воїни радісно зашепотілись, але Рамзес цього не помітив, слухаючи, що казав Пентуер.
— Боги, — шепотів пророк, — покарали зрадливу фінікіянку...
— Її спіймали? — спитав царевич.
— Спіймали, але мусили вислати до східних колоній... її вразила проказа.
— О боги!.. — прошептав Рамзес. — Чи не загрожує вона й мені?
— Не турбуйся, володарю; якби ти заразився, вона б уже в тебе була...
Царевич відчув, як мороз пробігає йому по тілу. Як легко богам з найвищих вершин зіпхнути людину в прірву найглибшого горя!
— А той негідник Лікон?
— Це великий злочинець, — сказав Пентуер. — Злочинець, яких небагато породила земля...
— Я знаю його. Він схожий на мене, як моє відображення в дзеркалі... — відповів Рамзес.
Тепер наближалась громада лівійців, які вели дивовижних тварин. На чолі йшов одногорбий верблюд з білою шерстю, один із перших, яких спіймано в пустелі. За ним — два носороги, табун коней і приручений лев у клітці. Далі несли багато кліток з барвистими пташками, мавпами й маленькими собачками, призначеними для придворних жінок. У самому кінці гнали великі стада волів і баранів на м'ясо для війська.
Царевич ледве звів погляд на цей мандрівний звіринець і спитав жерця:
— А Лікона спіймали?..
— Зараз я скажу тобі найстрашніше, нещасний володарю, — шептав Пентуер. — Пам'ятай, однак, що вороги Єгипту не повинні бачити твого смутку...
Наступник трону стрепенувся. •
— Твоя друга жінка, єврейка Сара...
— Теж утекла?
— Померла у в'язниці...
— О боги! Хто ж смів її туди кинути?..
— Вона сама призналась, що вбила твого сина...
— Що?..
Гучні вигуки розляглися біля ніг царевича: це йшли лівійці, полонені під час битви, а на чалі їх смутний Техенна.
Серце Рамзеса в цю хвилину було таке переповнене болем, що він глянув на Техенну і сказав:
— Стань біля батька твого Мусаваси, щоб він міг доторкнутись до тебе й пересвідчитись, що ти живий...
Ці слова всі лівійці і все військо зустріли голосними вигуками; але царевич нічого не чув.
— Мій син помер? — спитав він жерця. — І Сара призналась, що вбила його?.. Невже безумство охопило її душу?..
— Дитину вбив негідник Лікон...
— О боги! Дайте мені сили! — простогнав царевич.
— Кріпись, володарю, як личить переможцеві.
— Хіба ж можна подолати такий біль!.. О немилосердні боги!
— Дитину вбив Лікон, Сара взяла вину на себе, щоб урятувати тебе... Вона бачила убивцю вночі й думала, що то ти...
— А я... я вигнав її з мого дому!.. Я зробив її служницею фінікіянки!.. — шепотів царевич.
Тим часом з'явились єгипетські воїни, несучи повні коши рук, повідрубуваних у вбитих лівійців.
Побачивши це, царевич Рамзес затулив своє обличчя і гірко заплакав.
Воєначальники одразу ж оточили колісницю, потішаючи свого вождя. А святий пророк Ментезуфіс запропонував, на що всі одностайно пристали, щоб віднині єгипетські воїни ніколи не відтинали рук убитим в бою ворогам.
Таким непередбаченим випадком закінчилася перша перемога наступника єгипетського трону. Але сльози, пролиті ним над відтятими руками, прихилили до нього лівійців більше, ніж переможна битва. І ніхто не дивувався, що єгипетські й лівійські воїни, мирно посідавши біля вогнищ, ділились хлібом і пили вино з одних келихів.
Місце ворожнечі й ненависті, які могли тривати довгі роки, заступило глибоке почуття миру і довір'я.
Рамзес сказав, щоб Мусаваса, Техенна та найзнатніші лівійці, негайно їхали з дарами до Мемфіса, і призначив ескорт, не стільки для нагляду за ними, як для охорони їх самих і тих скарбів, які вони везли з собою. Сам він сховався в наметі й не показувався кілька годин. Він не прийняв наміть Тутмоса, як людина, якій скорбота стала найближчим другом.
Надвечір до царевича прийшли делегати від грецьких офіцерів на чолі з Каліпосом. Коли наступник трону запитав, чого їм треба, Каліпос відповів:
— Ми прийшли благати тебе, володарю, щоб тіло нашого полководця і твого слуги Патрокла не віддавали єгипетським жерцям, а щоб ми спалили його на вогнищі, за грецьким звичаєм.
Царевич здивувався.
— Вам, певне, відомо, — мовив він, — що з трупа Патрокла жерці хочуть зробити священну мумію, щоб поховати її серед гробниць фараонів. Чи може більша честь випасти людині на тому світі?
Греки вагалися, врешті Каліпос, зважившись, відповів:
— Повелителю наш, дозволь відкрити перед тобою серце. Ми добре знаємо, що для людини краще зробити мумію, ніж спалити її. Бо якщо душа спаленого небіжчика відразу переноситься в країну вічності, то душа забальзамованого може ще тисячі літ жити на цій землі й тішитися її красою. Але єгипетські жерці, володарю (нехай це не ображає твоїх вух!), ненавиділи Патрокла. Хто ж запевнить нас, що жерці, зробивши з нього мумію, таким чином не затримають його душу на землі, щоб піддати її мукам?.. І чого були б варті ми, якби, підозрюючи помсту, не вберегли від неї душу нашого земляка й полководця!
Здивування Рамзеса зросло ще більше.
— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він.
— А якщо не віддадуть нам тіла?..
— Тільки приготуйте вогнище, а про решту подбаю я сам.
Коли греки вийшли, царевич послав по Ментезуфіса.
Розділ сорок сьомий
Жрець скоса глянув на царевича й відзначив, що той дуже змінився. Рамзес був блідий, аж схуд за ці кілька годин, його очі втратили блиск і глибоко позападали.
Дізнавшись, про що просили греки, Ментезуфіс, ні хвилини не вагаючись, згодився віддати їм тіло Патрокла.
— Греки мають рацію, — сказав святий муж, — що ми могли б після смерті мучити тінь Патрокла. Але вони нерозумні в своїх припущеннях, що який-небудь єгипетський чи халдейський жрець дозволив би собі такий злочин. Нехай забирають тіло свого земляка, якщо гадають, що під охороною їхніх звичаїв він буде щасливіший після смерті!..
Царевич одразу послав офіцера з наказом забрати тіло Патрокла, а Ментезуфіса затримав. Видно, хотів щось сказати, але, не зважувався.
Після довгої мовчанки Рамзес раптом запитав:
— Ти, певне, знаєш, святий пророче, що одна з моїх жінок, Сара, вмерла, а її сина вбито?..
— Це сталося тієї ночі, — відповів Ментезуфіс, — коли ми вийшли з Пі-Баста.
Царевич зірвався на ноги.
— О безсмертний Амон!.. — скрикнув він. — Це сталось так давно, а ви нічого не сказали мені!..