Та були і не п'яні; понасходилися і поназбиралися з усіх кімнат. Усі троє ляшків дуже гарячилися і кричали йому безперестану: "Пан є лайдак!",[5-24] причому бурмотіли ще якісь погрози по-польському. Соня слухала напружено, але начебто теж не все розуміла, мовби приходила до пам'яті після непритомності. Вона тільки не зводила своїх очей з Раскольникова, відчуваючи, що в ньому весь її порятунок. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала, здавалася страшно знеможеною. Зовсім дурний вигляд був у Амалії Іванівни, що стояла, роззявивши рота і зовсім нічого не тямлячи. Вона тільки бачила, що Петро Петрович на чомусь піймався. Раскольников пробував було ще говорити, але його вже не слухали, всі кричали і товпилися коло Лужина, лаючись і погрожуючи. Але Петро Петрович не злякався. Побачивши, що справу з обвинуваченням Соні вже цілком програно, він перейшов уже до одверто зухвалого тону.
— Дозвольте, панове, дозвольте; не напирайте, дайте пройти! — говорив він, продираючись крізь натовп, — і зробіть ласку, не погрожуйте; запевняю вас, що нічого у вас не вийде, нічого не зробите, я не з боязких, а, навпаки, ви ж, панове, відповідатимете за те, що з допомогою насильства покриваєте карну справу. Злодійку більш ніж викрито, і я позиватиму. В суді не такі сліпі і... не п'яні, і не поймуть віри двом запеклим безбожникам, баламутам і вільнодумцям, які звинувачують мене з особистої помсти, в чому вони, через свій дурний розум, признаються... Отже, дозвольте!
— Щоб зараз же і духу вашого не було в моїй кімнаті; забирайтеся геть, і між нами все кінчено! І як подумаю, що я ж сам аж із шкіри ліз, викладав йому... аж два тижні!..
— Та я ж вам і сам, Андрію Семеновичу, оце недавно сказав, що йду від вас, коли ви ще мене удержували; а тепер додам тільки, що ви дурень. Бажаю вам вилікувати ваш розум і ваші підсліпуваті очі. Дозвольте ж, панове!
Він протовпився; але провіантському не хотілося так легко його випустити, обмежившись тільки лайкою: він схопив зі стола склянку, розмахнувся і пошпурив її в Петра Петровича; але склянка влучила просто в Амалію Іванівну. Вона заверещала, а провіантський, втративши від розмаху рівновагу, важко впав під стіл. Петро Петрович пройшов у свою кімнату, і через півгодини його вже не було в домі. Соня, боязка зроду, і раніше знала, що її легше, ніж будь-кого іншого, погубити, а що вже скривдити її — то це кожен міг майже безкарно. Та все-таки, до самої цієї хвилини, їй здавалося, що можна якось уникнути біди обережністю, лагідністю, покірливістю перед усіма. Розчарування її було надто тяжке. Вона, звичайно, терпляче, майже безмовно могла все перенести — навіть це. Але в першу мить вже надто тяжко зробилося. Незважаючи на своє торжество і на те, що її виправдали, — коли минув перший переляк і перше остовпіння, коли вона зрозуміла і зміркувала все ясно, — почуття безпорадності й образи болісно стиснуло їй серце. У неї почалась істерика. Нарешті, не витримавши, вона вибігла з кімнати і подалась додому. Це сталося майже одразу після того, як пішов Лужин. Амалія Іванівна, коли в неї влучила склянка і навколо розлігся гучний регіт, теж не витримала отакої розплати за чуже похмілля. Заверещавши, кинулася вона до Катерини Іванівни, вважаючи, що саме та в усьому винна:
— Геть з квартир! Зараз же! Геть! — І тут-таки почала хапати все, що потрапляло їй під руку з речей Катерини Іванівни, і кидати додолу. Вже й без того пригнічена, мало не в нестямі, задихана, бліда, Катерина Іванівна схопилася з ліжка (на яке впала була, знеможена) і кинулась на Амалію Іванівну. Але боротьба була занадто нерівна; та відштовхнула її, мов пір'їнку.
— Як! Мало того, що безбожно ославили, — ця тварюка мене ж і кривдить! Як! У день похорону чоловіка женуть із квартири, після мого хліба-солі, на вулицю, з сиротами! Та куди я піду! — голосила, ридаючи і задихаючись, бідолашна жінка. — Господи! — закричала раптом вона, блиснувши очима, — невже ж немає справедливості! Кого ж тобі боронити, як не нас, сиріт? А от побачимо! Є на світі суд і правда, є, я знайду! Зараз, пожди, безбожна тварюко! Поленько, лишайся з дітьми, я повернуся. Ждіть мене, хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда?
І, накинувши на голову ту саму зелену драдедамову хустку, про яку згадував у своїй розповіді небіжчик Мармеладов,
Катерина Іванівна протиснулася крізь безладний і п'яний натовп жильців, що все ще юрмився в кімнаті, і, тужачи та плачучи, вибігла на вулицю — з невиразною метою десь зараз, негайно, і будь-що-будь знайти справедливість. Перелякана Поленька принишкла з дітьми в кутку на скрині, де, пригорнувши обох малят, вся трусячись, почала чекати повернення матері. Амалія бігала кімнатою, верещала, голосила, шпурляла все, що потрапляло їй під руки, додолу, бешкетувала. Жильці горлали кожен своє — хто ще пояснював, як умів, іншим усе, що сталося, хто сперечався і лаявся, хто заводив пісню...
"А тепер пора й мені! — подумав Раскольников. — Ану, Софіє Семенівно, побачимо, що ви тепер скажете!"
І він попрямував на квартиру до Соні.
IV
Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам мав стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї. І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: "Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?", він, очевидно, ще перебував у якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумова, то відчув несподівано знесиленість і страх. У роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням: "А чи треба казати, хто вбив Лизавету?" Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і це тяжке усвідомлення власного безсилля перед необхідністю майже пригнітило його. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.
— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.
Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона щойно підвелася. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.
— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить, — адже ж вся справа спиралася на "громадський стан і пов'язані з ним звички". Зрозуміли ви це?
Страждання відбилось на обличчі її.
— Тільки не говоріть зі мною, як учора! — перебила вона його. — Будь ласка, не починайте. І так досить муки...
Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.
— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от... ви зайдете.
Він розповів їй, що Амалія Іванівна виганяє їх із квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись "правди шукати".
— Ой боже мій! — схопилась Сонечка, — ходімте швидше...
І вона взяла свою мантильку.
— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников. — У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А... Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — буркотливо додав він. — Якщо вас не застане, ви ж і будете винні...
Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.
— Припустимо, Лужин тепер не захотів, — почав він, не зводячи очей на Соню. — Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в'язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?
— Еге ж, — сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.
— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився.
Соня мовчала.
— Ну, а коли б у в'язницю, що тоді? Пам'ятаєте, що я вчора говорив?
Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.
— А я думав, що ви знову закричите: "Ой, не говоріть, перестаньте! " — засміявся він, але якось наче силуючи себе. — Що ж, знову мовчання? — спитав він, помовчавши. — Адже ж треба про щось говорити? От мені дуже цікаво було б дізнатись, як би ви розв'язали тепер одне "питання", як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись.) Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, тож на додачу). Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.
Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.
— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.
— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?
— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.
— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?
— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш, — похмуро пробурмотів Раскольников.
— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — стражденно скрикнула Соня, — ви знову на щось наводите...