Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:
– Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?
– Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…
– Ага, – перебив він мене, простягаючи руку, – я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! – зітхнув він. – Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків – отакі квартири…
– У вас був земельний маєток? – спитав я.
– Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? – відповів управитель. – Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев'яноста карбованців, – додав він збентежено, – які я заборгував шановному панові Вокульському…
– Не турбуйтесь, – перебив я його. – Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.
Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.
Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під'юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.
В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..
– Шановний добродію, – звернувся я до управителя, – чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.
– Париж!.. – зітхнув управитель. – Я знаю Париж 1859 року. Пам'ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…
– Шановний добродію! – вигукнув я. – То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..
Він простягнув до мене руки і сказав:
– Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…
– Під Маджентою?.. В 1859 році? – спитав я.
– Під Маджентою, пане…
Подивились ми один одному в очі – я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..
– Розкажіть же, будь ласка, – кажу йому, – як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?
Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:
– В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…
– Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…
Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..
– Розказуйте далі, пане шляхтич, – попросив я, стискаючи йому руку.
– В 1859 році я був на дев'ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…
– Ну, – сказав я, – селяни також люди, пане…
– Вірський, – підказав управитель.
– Пане Вірський, – кажу, – селяни…
– Про селян мені байдуже, – перебив він. – Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?
– Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…
– Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п'єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… "Гей! – кричиш. – Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…" пане Жецький, – прошепотів, нахиляючись, управитель.
– Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? – перебив я його.
– Йшли ми з кірасирами, – оповідав далі управитель. – Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів – сто сонць…
– Важка то кіннота, – зауважив я. – Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…
– Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше – з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.
– Розумію, – сказав я. – Коли супротивник недалеко…
– Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей – ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах – жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.
Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: "Eviva Italia[94]", впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!
Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.
– Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, – вигукнув я, – коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!
– А я доплачую сто вісімдесят карбованців, – схлипував управитель.
Ми обидва втерли очі.
– Пане управителю, – сказав я, – Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?
– Ходімо, – відповів управитель, підхоплюючись з крісла, – ходімо, я покажу вам найцікавіших.
Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.
– Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!
– Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? – відповів хлопчина.
– Пробачте йому, – попросив я управителя.
– Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.
Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула б з ніг у черевики, а потім по сходах аж до воріт, якби в цю мить не озвався зсередини голос:
– Прошу!
Ми увійшли.
В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.
Далі я мало не зомлів: коло шахівниці лежали два людські черепи: в одному був насипаний тютюн, в другому – цукор.
– Чого треба? – спитав чорноволосий юнак, не встаючи з постелі.
– Це пан Жецький, уповноважений хазяїна будинку, – пояснив управитель, показуючи на мене.
Юнак сперся на лікоть і, пильно подивившись на мене, сказав:
– Хазяїна?.. В цю хвилину я тут хазяїн і зовсім ие пам'ятаю, щоб призначав цього пана уповноваженим…
Відповідь була така несподівано проста, що ми з Вірським остовпіли. Тим часом юнак ліниво підвівся з ліжка і без зайвого поспіху став застібати штани й жилетку.
І хоч він робив це дуже старанно, але я певен, що принаймні половина гудзиків на його вбранні залишилась незастебнута.
– Aaaa! – позіхнув чорноволосий юнак. – Сідайте, панове, – промовив він і зробив рукою такий жест, що я не зрозумів, де він пропонує нам сідати, в чемодані чи на підлозі. – Душно, пане Вірський, правда ж?.. Aaaa! – До речі, сусід з квартири навпроти скаржиться на вас, панове… – з усмішкою повідомив управитель. © http://kompas.co.ua
– За що ж це?
– За те, що ви ходите… голі по кімнаті…
Юнак обурився.
– Здурів старий, чи що?.. Може, він хотів би, щоб ми в таку спеку одягалися в шуби?! Нахабство, слово честі…
– Але ж, панове, ви повинні взяти до уваги, що у нього доросла дочка. – пояснював управитель.
– А мені яке діло?.. Я ж їй не батько! Старий йолоп, слово честі. А до того ж він бреше, бо голі ми не ходимо.
– Я сам бачив… – озвався управитель.
– Слово честі, брехня! – закричав юнак, червоніючи від гніву. – Правда, Малеський ходить без сорочки, але п кальсонах, а Паткевич без Кальсон, зате в сорочці. Отже, панна Леокадія бачить повний комплект.
– Так, бачить, і через те мусить запинати всі вікна, – зауважив управитель.
– То старий запинає, а не вона, – пояснив студент, махаючи рукою. – А вона виглядає в шпари поміж фіранкою і вікном. А втім, пробачте: якщо панні Леокадії можна верещати на весь двір, то чому ІІашкевич і Малеський не мають права ходити по своїй кімнаті, як їм подобається?
Кажучи це, студент ходив широкими кроками по кімнаті. Як тільки він повертався до нас спиною, управитель підморгував мені і розводив руками: мовляв, нічого не вдієш. Нарешті він сказав:
– Панове винні нам за чотири місяці…
– О, ви знову своєї! – вигукнув юнак, засовуючи руки в кишені. – Скільки разів я ще маю вам повторювати, щоб ви про ці дурниці говорили не зі мною, а з Пашкевичем або Малеським? Адже це так легко запам'ятати: Малеський платить за паристі місяці: лютий, квітень, червень, а Паткевич за непаристі: березень, травень, липень…
– Але ж ніхто з вас ніколи не платить! – розсердившись, вигукнув управитель.
– А хто ж винен, що ви не приходите вчасно? – крикнув студент, вимахуючи руками.