Як і минулого разу, запропонувала сигарету — я так само відмовився. Вона прикурила від золотої запальнички, завбільшки з гумку, потім зняла окуляри, поклала їх у нагрудну кишеню жакета й заглянула мені в очі — так, ніби шукала в неглибокому ставку впущену з рук монету. Наші погляди зустрілися. Її очі були дивні — глибокі, але без жодного виразу.
Вона ледь-ледь примружилась і сказала:
— Отже, ви повернулися.
Я кивнув.
Я дивився, як дим від її тонкої сигарети піднімався вгору й, гойдаючись під вітром, танув у повітрі. Жінка озирнулася навколо, ніби хотіла перевірити на власні очі, що я бачив, сидячи на лавці. Видно, ніщо її не зацікавило, і вона знову перевела свій погляд на мене. Довго розглядала мою пляму, очі, ніс, рот, потім знову пляму. Здається, якби могла, то оцінила б мене, як собаку на виставці: силоміць відкрила б рот, щоб перевірити зуби, заглянула б у вуха.
— Здається, мені потрібні гроші, — промовив я.
Жінка зробила коротку паузу й спитала:
— Скільки?
— Можливо, вистачило б вісімдесят мільйонів.
Жінка звернула погляд на небо, ніби в голові розраховувала: якщо взяти звідси, а інше перекласти туди… А я тим часом вивчав її макіяж — ледь-ледь підведені очі й м'який вигин вій, що ніби здавалися якимсь символом.
Вона злегка скривила губи.
— Немала сума.
— Як на мене, величезна.
Кинувши на землю сигарету, на дві третіх недокурену, жінка старанно роздушила її туфлею. Потім вийняла із плоскої сумочки шкіряний футлярчик для візиток і сунула мені в долоню одну картку.
— Завтра рівно о четвертій прийдіть за цією адресою.
На картці чорними ієрогліфами вказувалася тільки адреса — район Мінато, Акасака, квартал, номер будинку й офісу. Без імені й телефону. На звороті — узагалі нічого. Я підніс картку до носа — жодного запаху. Звичайний білий папір.
Я поглянув на неї.
— А де ж ім'я?
Жінка вперше всміхнулась і спокійно хитнула головою.
— Адже вам, здається, потрібні гроші. А хіба гроші мають ім'я?
Я також хитнув головою. Звичайно, гроші не мають імені. А якби й мали, то вже не були б грошима. Вони набувають значення завдяки своїй анонімності, схожій на темну ніч, і перевазі, що перехоплює подих, — здатності обмінюватися на що завгодно.
Жінка підвелася з лавки.
— Так ви зможете прийти о четвертій?
— І тоді я отримаю гроші?
— Побачимо, — відповіла жінка, і в кутиках її очей пробігла усмішка, як жмури на піску під вітром. Ще раз озирнувшись навколо, вона машинально обтрусила поділ спіднички.
Після того, як вона швидко зникла в людському натовпі, я зупинив свій погляд на роздушеному недокурку і яскраво-червоній губній помаді, що лишилася на фільтрі. І це відразу викликало в моїй пам'яті спогад про вініловий капелюшок Мальти Кано.
Якщо в мене й була якась перевага, то лише в тому, що я не мав що втрачати. Можливо.
5
Що відбувалося вночі
Цей різкий, виразний звук підліток почув серед ночі. Він прокинувся, намацав вимикач лампи й оглянув кімнату. Годинник на стіні показував майже другу. "Що може відбуватися у світі в таку пізню годину?" — здивувався підліток.
Незабаром звук повторився. Безперечно, він долинав знадвору. Хтось накручував десь велику пружину. Хто, власне, робить таке серед ночі? Та ні, це тільки здається, ніби хтось накручує пружину, а насправді це не її скрипіння. Напевне, десь птах кричить. Підліток підніс стілець до вікна, сів на нього і, розсунувши завіски, прочинив вікно. Посередині неба висів великий повний місяць, який буває наприкінці осені, й заливав увесь сад своїм майже денним світлом. Дерева у саду справляли на підлітка інше враження, ніж удень. Уже не здавалися такими привітними, як завжди. Дубове гілля, рясно вкрите листям, неслухняно погойдувалося під нечастими подувами вітру й неприємно скрипіло. Каміння в саду побіліло, стало гладеньким і безживно, немов обличчя мертвих, вдивлялося в небо.
Птах, здається, кричав на сосні. Підліток висунувся з вікна й подивився нагору, але розгледіти птаха знизу, що сховався за густим гіллям, не зміг. "Що це за птах? От би його побачити", — подумав підліток. Хотілося запам'ятати його забарвлення і форму, щоб завтра в атласі дізнатися його назву. Цікавість так його розібрала, що дрімота зовсім вивітрилася. Найбільше підліткові подобалося розглядати в атласі риб і птахів. Ці чудові книжки, які йому купили батьки, стояли рядами на книжковій полиці в його кімнаті. До школи він ще не ходив, але вже вмів читати.
Кілька разів покрутивши пружину, птах замовк. "Цікаво, чи хто-небудь, крім мене, чув його? — подумав підліток. — Тато або мама? А бабуся? Якщо не чули, то завтра вранці я зможу їм розповісти, як о другій годині ночі в саду на сосні сидів якийсь птах і кричав голосом, справді схожим на скрипіння пружини. От якби я хоч раз його побачив! Тоді я міг би всім сказати, яка його назва".
Птах більше не кричав. Мовчав, мов камінь, ховаючись в умитих місячним сяйвом гілках сосни. Потім, ніби попереджуючи про щось, у кімнату влетів холодний вітер. Підліток здригнувся і зачинив вікно. На відміну від горобця чи голуба, цей птах так просто людям не показується. В атласі підліток читав, що майже всі нічні птахи — розумні й обережні. "Він, напевне, знає, що я стежу за ним, а тому не покажеться, хоч би як довго я його підстерігав". Підліток вагався — йти в туалет чи ні. Туди доводиться йти довгим темним коридором. Ні, краще залізти в ліжко й заснути. А до ранку можна ще потерпіти.
Підліток вимкнув світло й заплющив очі, але, зацікавившись птахом, що сидів на сосні, ніяк не міг заснути. Хоча лампа й не горіла, знадвору, крізь завіску, струмувало манливе місячне сяйво. Коли заводний птах знову прокричав, підліток, не вагаючись, зіскочив з ліжка. Цього разу лампу не запалив, а, накинувши на піжаму кофту, сів на стілець перед вікном. Ледь-ледь відхиливши завіску, підліток крізь щілину глянув у бік сосни. "Тепер уже птах не здогадається, що я за ним стежу".
Однак тепер підліток помітив там дві людські постаті. І мимоволі затамував подих. Двоє чоловіків, немов тіні, сиділи навпочіпки під сосною. Обидва в чорному одязі. Один — простоволосий, інший — під м'якою кепкою з дашком. "Навіщо незнайомі люди пізно вночі забрели в наш сад? — здивувався підліток. — І чому собака не загавкав? Може, треба негайно сказати батькам?" Однак підліток не відходив од вікна — цікавість його не відпускала. "Подивлюся, що збираються робити в саду ці люди", — вирішив він.
Раптом, ніби похопившись, на дереві прокричав заводний птах. Кілька разів крутнув пружиною: крі-і-і-і… А проте незнайомі чоловіки не звернули уваги на його голос. Не підвели голів, не ворухнулися, а тихо сиділи навпочіпки, впритул один до одного, ніби про щось радячись. Гілки заслоняли місячне світло, й підліток не міг побачити їхніх облич. Незабаром чоловіки, наче домовившись, одночасно встали. Один був вищий за іншого сантиметрів на двадцять. Обидва худі, на високому (з кепкою на голові) — довге пальто. Одяг низького тісно облягав тіло.
Коротун підійшов до сосни й задивився на її верхівку. Погладив стовбур, поплескав обома руками, ніби щось перевіряючи, а тоді раптом обхопив його й без жодних зусиль (як здавалося підліткові) поліз угору. "Прямо як циркач", — захоплено подумав підліток. Адже він знав, як нелегко дряпатися по сосні. Стовбур гладкий, слизький, і до самого верху там нема за що зачепитися. Підліток добре знав сосну в саду — як друга. Тож навіщо тому чоловікові лізти вночі на дерево? Невже він збирається спіймати там заводного птаха?
Цибань стояв під сосною і пильно дивився вгору. Невдовзі коротун зник з поля зору. Тільки було чути, як шарудить соснова глиця. А це означало, що він, напевне, не перестає дертися нагору. Нема сумніву, що заводний птах почує його й полетить. Хоч би як спритно коротун лазив по деревах, так просто птаха не спіймає. Можливо, хоч удасться побачити того птаха, коли він спурхне із сосни. Затамувавши подих, підліток чекав, коли птах залопотить крилами. Та хоч скільки чекав, не почув ні лопотіння його крил, ні крику.
Потім надовго запала тиша, не було помітно жодного руху. Усе навколо купалося в нереальному сріблястому місячному сяйві, і сад видався дном моря, яке щойно зовсім висохло. Немов зачарований, підліток не ворушився і не відривав погляду від сосни й цибаня під нею. Від його дихання запітніла шибка. Напевне, надворі холодно. Цибань, руки в боки, пильно вдивлявся вгору. Не ворушився, ніби замерз. Мабуть, переживав, чи коротун свого досягне й спуститься вниз. Адже було чого переживати — спускатися з високого дерева важче, ніж дряпатися догори. Та зненацька цибань наче вирішив усе кинути — й кудись зник.
Підлітку здалося, ніби всі його покинули. Коротун виліз на сосну й пропав. Цибань кудись пішов. Заводний птах мовчить. Може, треба розбудити батька? Та він нізащо не повірить. А скаже: "Знову тобі щось приснилося". Підліток справді часто бачив сни й часто плутав їх з реальністю. Та цього разу, що не кажіть, усе було насправді — і заводний птах, і двоє чоловіків у чорному. Просто, ні сіло ні впало, вони кудись зникли. Можливо, батько зрозуміє, якщо йому пояснити як слід.
Та раптом підліток подумав: "А той коротун чимось схожий на батька. Може, трохи нижчий, але фігурою, рухами — викапаний батько. Е ні, батько не зміг би так спритно вилізти на дерево. Він не такий моторний і сильний". Що довше підліток думав про це, то дедалі більше нічого не розумів.
Незабаром цибань знову повернувся під сосну. Цього разу приніс у руках лопату й великий полотняний мішок. Тихенько поклав мішок на землю і взявся копати яму під самим деревом. Лопата вгрузала в землю і поширювала навколо уривчастий, сухий звук: гах, гах, гах… "От тепер усі, напевне, прокинуться", — подумав підліток. Бо таким чітким і гучним був той звук.
Однак ніхто не прокинувся. Цибань, ні на що не звертаючи уваги, мовчки, без жодної зупинки, й далі копав яму. Був худим, але сильнішим, ніж зовні здавалося. Це стало зрозумілим з того, як орудував лопатою. Працював розмірено, без зайвих рухів. Коли закінчив копати до потрібної глибини, приставив лопату до сосни і, стоячи на краю ями, оглядав її. Угору ні разу не глянув — невже забув про коротуна, який піднявся на дерево? Зараз в його голові була тільки яма.