А хазяйка не охолодала, навпаки – розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..
Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.
Перші два роки Вокульський мовчки терпів цей суворий режим. А на третій щовечора почав заходити в мою кімнатку побалакати про політику. Часом, коли ми згадували про минуле, він, урвавши розмову й оглянувшись на всі боки, починав щось нове: "Слухай, Ігнаце…" Але в цю мить, немов по команді, згори прибігала служниця і кричала:
– Пані вас просить!.. Пані хвора!..
І він, бідолашний, тільки махав рукою й ішов до своєї жіночки, так і не сказавши того, що мав казати.
Через три роки такого життя (на яке, власне, не можна було скаржитись) я побачив, що цей сталевий чоловік починає згинатись в шовкових обіймах своєї жіночки. Він поблід, зігнувся, облишив свої вчені книжки, а взявся читати газети і кожну вільну хвилину говорив зі мною про політику. Інколи Стах передчасно виходив з магазину і йшов зі своєю дружиною в театр або в гості, нарешті і в себе запровадив вечірні прийоми, на які сходились старі, як смертний гріх, дами та пенсіонери-чоловіки, що любили грати в віст.
Стах не грав з ними, він тільки ходив коло столиків та придивлявся.
– Стережись, Стаху, – не раз казав я йому, – тобі сорок три роки. В твої літа Бісмарк тільки починав кар'єру.
Такі або подібні зауваження на хвилину будили його. Тоді він сідав у крісло й, підперши голову руками, думав.
Але до нього негайно підбігала пані Малгожата і кричала:
– Стасюлику! Ти знов задумався, це дуже погано… А там гостям нічого випити…
Стах підводився, діставав з буфета нову пляшку, наливав вино в вісім келихів і обходив столи, придивляючись, як гості грають у віст.
Таким способом лев поволі перетворювався на вола.
Коли я бачив його в турецькому халаті, в вишиваних бісером пантофлях і шапочці з шовковою китицею, я не міг повірити, що це той самий Вокульський, який чотирнадцять років тому в підвалі Махальського крикнув:
– Я!
Коли Кохановський писав:
На лева сядеш, що тобі там коні,
І їздитимеш верхи на драконі,[92]
– він, безумовно, мав на увазі жінку… Вони-бо приборкувачі й покорителі чоловічого роду!
Тим часом на п'ятому році свого другого заміжжя пані Малгожата почала підмальовуватись. Спочатку потроху, а далі все більше, енергійніше та все новими засобами.
Отож, почувши про якийсь еліксир, що повертав літнім дамам свіжість та чарівність юності, вона так старанно натерлась ним увечері з голови до п'ят, що тієї самої ночі лікарі вже не могли її врятувати. Бідолаха померла через два дні від зараження крові, зберігши притомність лише настільки, щоб викликати нотаріуса та заповісти все своє майно своєму Стасюликові.
Стах і після цього нещастя мовчав, але спохмурнів ще більше. Маючи кілька тисяч карбованців доходу, він перестав займатися торгівлею, порвав з усіма знайомими і поринув у наукові книжки.
Я не раз казав йому: вийди між люди, розважся, ти ж ще молодий, можеш оженитися…
Але все це було ні до чого.
Одного разу (десь через півроку після смерті Малгожати), бачачи, що чоловік на очах сохне, я порадив йому:
– Пішов би ти, Стаху, в театр! Сьогодні йде якраз "Віолета", адже на цій виставі ви були з покійною останній раз.
Він схопився з канапи, на якій читав книжку, і сказав:
– А знаєш… я так і зроблю! Подивлюся, як її тепер грають.
Він пішов у театр, а на другий день я не міг його впізнати: в знеможеному чоловікові прокинувся мій Стах Вокульський. Він випростався, очі набрали блиску, голос сили…
З того часу він ходив на всі вистави, концерти й лекції.
Незабаром він поїхав у Болгарію, де заробив величезні гроші, а через кілька місяців після повернення одна стара пльоткарка (пані Мелітон) сказала мені, що Стах закоханий.
Я посміявся з тієї дурної балачки, бо чого б закоханому виїжджати на війну! Аж тепер – на жаль! – починаю припускати, що стара мала рацію.
Хоча од цього відродженого Стаха Вокульського всього можна сподіватись. А що, коли справді?.. Ото б я посміявся з доктора Шумана, який так сміється з політики!
Розділ двадцять перший
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Політичне становище таке непевне, що я зовсім не здивувався б, якби до грудня почалась війна.
Людям завжди здається, що війна може початися тільки весною, мабуть, вони вже забули, що прусська і французька війни почалися влітку. Не розумію, відкіля це упередження проти зимових кампаній?.. Зимою комори повні хліба, а дороги, як мур; тим часом навесні у хлібороба переднівок, Дороги, як тісто, а де пройшла батарея – можна купатись.
З другого ж боку, безконечні зимові ночі, потреба теплої одежі та житла для війська, тиф… Правду кажу, я не раз дякував богові за те, що він не створив мене полководцем Мольтке; ото йому, неборакові, є про що надумати!..
Австрійці, а швидше угорці, вже далеко пройшли в глиб Боснії і Герцеговіни, де їх не дуже гостинно приймають.
Знайшовся навіть якийсь Газі Лоя, нібито уславлений партизан, який завдає їм багато клопоту. Шкода мені угорської піхоти, хоч, правда, теперішні угорці ні к чорту не годяться. Коли їх у сорок дев'ятому році душили чорно-жовті[93], вони кричали: кожен народ має право боронити свою незалежність!.. А тепер що? Самі лізуть у Боснію, куди їх ніхто не кликав, а босняків, котрі від них бороняться, називають злодіями і розбійниками. Їй-богу, я що далі, то менше розумію політику! І хто його знає, чи не має рації Стах Вокульський, що перестав нею цікавитись (якщо перестав?).
Але що я балакаю про політику, коли у власному моєму житті сталася така важлива переміна! Хто б повірив, що я вже тиждень як перестав займатись магазином – тимчасово, звичайно, бо інакше одурів би з нудьги.
Річ ось у чому. Пише мені Стах з Парижа (і просив мене про це, як виїжджав), щоб я потурбувався про будинок; який він купив у Ленцького. "Не мала баба клопоту…" – подумав я, але що ж робити?.. Здав магазин Лісецькому і Шлангбаумові, а сам гайда в Єрусалимські Алеї на розвідку.
Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.
– Є там який-небудь управитель? – питаю.
– Є, – каже Клейн, скривившись. – Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.
– Годі, – кажу, – годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).
Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.
Дивлюсь – ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім'я та прізвище власника: "Станіслав Вокульський". (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)
Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.
Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься "Паризька пральня", а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.
– Двірник! – гукнув я.
Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й "паризькою".
– Де двірник? – питаю її, доторкаючись до капелюха.
– А нащо вам? – буркнула баба.
– Я прийшов від імені власника будинку.
– Двірник сидить у холодній, – відповідає баба.
– За що ж?
– Ото, який ви цікавий! – вереснула вона. – За те, що йому хазяїн нічого не платить.
Добрі мені новини з самого початку!
Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:
– Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..
Підходжу – двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.
– Пробачте, – кажу, – я вам не перешкоджаю?
Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:
– Ви, бува, не хазяїн?..
– Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..
Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:
– Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..
Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.
А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.
– Отак живе управитель, – озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. – Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте – за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.
Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:
– Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…
В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.
От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!
Так ми сиділи хвилин з п'ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:
– А, шельмо! Я тобі дам!..
Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, – рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах.